Мелісса

Сьогодні занять не було, і це відчувалося символічно, майже трагічно. Адже сьогодні такий особливий і сумний день. Принаймні для мене. Ізабель виповнилося б двадцять років. Двадцять! Вона мала би навчатися разом із нами, будувати плани на майбутнє і, можливо, одного дня посісти трон Візарії. Проте цього ніколи не станеться.

Вона народилася восени, і мала чекати наступного навчального року для вступу в Академію. Я пам’ятаю, як вона буркотіла через це, нарікаючи, що так несправедливо чекати ще рік. А я тоді сміялася над її невдоволенням, вважаючи це просто дрібницею. Тепер же я розумію, як мало важили ті слова в порівнянні з тим, що відбулося. Якби тільки можна було повернути той час назад…

Розбудила мене Реббека. За останній час ми трохи подружилися, змогли нормально спілкуватися. Вона знала, який сьогодні день, і намагалася підтримати мене. Її спроби були ніжними й делікатними — ніби намагалася заповнити порожнечу, яку залишила Ізабель. Прийшов і Себастьян, а от сусідка кудись зникла. Ми весь день просиділи мовчки, кожен занурений у свої думки. Але навіть у мовчанні відчувалася підтримка, яка трохи полегшувала біль.

Ввечері Реббека повернулася і потягнула нас кудись. Я спочатку відчував неприязнь, небажання рухатися, але зрозумів — потрібно трохи відволіктися від сумних думок. Ми вийшли на галявину, яка була прикрашена сотнями маленьких вогників, що ніжно світли в темряві. Посередині — ковдри, на яких розташувалася наша група, і портрет Ізабель. На ньому вона посміхалася, тримаючи свого улюбленого кота. Сльози покотилися по моїх щоках, і я вже навіть не намагалася стримувати їх. Та й не потрібно було.

— Нам здалося, це буде правильно зробити в пам'ять Ізабель. Вона заслуговувала на це, — прошепотіла Реббека. — Але якщо ви проти…

— Ні, все прекрасно. Навіть краще, ніж я міг уявити, — ледве вимовив Себастьян. — Дякую…

Я могла лише кивнути, бо голос зрадив мене. Ми присіли на ковдру, і нам подали келихи квіткового вина. Минулого року ми святкували її день народження вдвох, і я не могла уявити, що наступного року все буде інакше. Що ми будемо тут без неї, лише згадувати, якою вона була.

— Думаю, кожен має сказати щось про Ізабель. Це було би правильно, — промовила Реббека. — Я почну. Я її зовсім не знала добре, хоча ми вчилися в одній групі. І я дуже шкодую про це. Вона була однією з наймиліших людей, яких я коли-небудь зустрічала.

— Я теж про це шкодую, — сказала Ілларія. — Вона ще була така молода… Так і не дожила до свого двадцятиріччя. Не стала випускницею.

Тревіс, відпивши зі свого келиха, почав говорити, і його слова здивували нас усіх. Я взагалі навіть і не підозрювала про це. Вкотре доводить, що я майже їх не знаю.

— А мені вона взагалі подобалася. Дуже сильно. Так, я навіть намагався до неї підкатити. Але вона мене тактовно відшила, - він посміхнувся. – Тепер я розумію, що у неї вже тоді були стосунки, і вона не хотіла інших.

Ми розсміялися крізь сльози. Так, вона вміла таке. Завжди з тактом і ніжністю, ніколи не образивши. Її всі любили. Вона була справді неймовірна.

— А я мало знав її, — якось дивно почав Грегорі. — Та вона була дуже хорошою. І я впевнений, що зараз вона в кращому світі.

Сьогодні я нікого не судила. Навіть Грегорі, який рідко висловлювався так відверто. Але щось в його словах було дивним. Він взагалі став не схожим на себе.

— Вона допомогла нам із Вафелькою, — посміхнувся Ітан. — Коли тільки з’явилася киця, ми не знали, як за нею доглядати. Ізабель навчила нас, навіть хотіла забрати її собі, але потім передумала.

Вона любила котів. Завжди. У будинку в неї було чотири кошенята, про яких постійно розповідала. Поки вона була в Академії, за ними приглядав її молодший брат. Тепер вони повністю його відповідальність.

— Я мало що можу сказати про Ізабель, — промовив Аларік. — Та вона врятувала мені життя, і я цього ніколи не забуду. І хоча я знищив того, хто винен у цьому, цього замало. Кожен винний має заплатити за її смерть.

— І мені вона подобалася, — видав Олівер. — Та я ніколи навіть не намагався зізнатися їй. А тепер вже занадто пізно.

— Я не мала тоді друзів. Була одиночкою. Іноді Ізабель приходила до мене, аби просто поговорити, — посміхнулася Ровена. — Це було так мило. Я навіть думала, що ми подружимося.

— Я її зовсім не знав, — сказав Чарльз. — Та вона пожертвувала собою, аби врятувати всіх. Це варте пошани. Ми, демони, цінуємо таку відвагу.

По щоках Луїзи також текли сльози. Я не знала, наскільки вони були близькі. Але сьогодні не мав значення жоден нюанс минулого.

— Ізабель назавжди буде в наших серцях. Вона була хорошою подругою і чудовим воїном, — сказала Лулу. — Шкода, що такої душі більше немає.

— Так, вона залишила всіх, кому була потрібна, не з власної волі, — продовжив Ронан. — Але тепер вона знайшла спокій.

Матіас обирав слова довго, але нарешті промовив. Їх народ славився своїми промовами. Та зараз хлопець був не готовим говорити довго.

— Вона мала просто прекрасну посмішку. Ніби маленьке сонечко запалювалось в аудиторії, - він похитав голосою. – А тепер це зникло. І вже ніколи не буде як раніше.

— Вона врятувала життя мого брата. І я довічно буду в боргу перед нею та її родиною, - сказала Дарсана. – Вампіри про таке не забувають. Я хотіла дізнатися її краще. Коли зібралася, вже було пізно.

Себастьян мовив останнім. Його біль був відчутний у кожному слові. І я розуміла це. Він любив дівчину. Такі не схожі, проте щасливі удвох.

— Я кохав її. Мені подобалося все в ній: її очі, усмішка, веселий сміх. Подобалось, коли вона щось придумувала, і в її очах запалювався вогник, - продовжував він. – А тепер… ніби всередині мене чогось не вистачає. І це ніколи не повернеться. Мені не вистачає тебе, Ізабель…

Настав мій час. Я довго збиралася з силами, бо слова не йшли. Але всі чекали, терпляче, не поспішали. Цей момент був заради неї. Цей день був для неї.

— Ізабель стала моєю першою подругою. За весь час вона була першою близькою людиною для мене. Ми ділилися всім, будували плани на майбутнє. Я мріяла, щоб це тривало завжди, — я піднесла руку до кулону. — Її більше немає, та вона завжди поряд. Ізабель жива, поки ми її пам’ятаємо.