Глава 16

Мені хотілось кричати, адже Зак підхопив мене і вже кудись ніс. Так, потрібно думати раціонально. Я себе зможу захистити. Ліса пролітали знизу з величезною швидкістю. Чимось було схоже на те, коли я стрибала з водоспаду. Проте тоді я була в безпеці, але не зараз. Можна було би скористатися силою та звільнитись, проте існувала велика ймовірність впасти. Чи виживають вампіри після такого? Я не хочу перевіряти. Добре, ця ідея не підходить, потрібно вигадати щось інше. Ми маємо кудись приземлитись, і як тільки ми це зробимо, якщо Зак намагатиметься напасти, я буду відбиватись. Принаймні для початку і такий план підійде. Згодом ми приземлились на вершині якоїсь гори. І тут було дуже високо. Спробувати зістрибнути чи як?                                                                                                                         

- Я не завдам тобі шкоди. - сказав Зак. - Можеш не хвилюватися. Та й стрибати не рекомендую. Ти не помреш, але наслідки будуть не найкращими.                                                                                              

Він склав свої білі крила, а його очі з золотих перетворились на червоні. Переді мною знову стояв такий знайомий Зак. Але це може бути лише ілюзія. Я вже не впевнена, що взагалі знаю цього хлопця. Страх поступово почав відступати, адже він і не намагався напасти на мене. Однак від цього легше не ставало.                                                                                                                                                             

- Що ти таке? - прошепотіла я.                                                                                                                         

Хлопець ж лише видихнув і присів на землю, а я ж і лишилась все так само стояти. Хоч моє вампірське чуття не кричало про небезпеку, та все ж я не могла заспокоїтись. Черговий секрет був розкритий, і я не знала, що буде далі.                                                                                                                                     

- Натаніель справді мій батько, проте я лише наполовину вампір. Хоча про це майже ніхто не знає. Я намагався приховати це від інших. - він збирався з силами. - А моя матір... Вона була... Вона була ангелом.                                                                                                                                                           

- Ангелом? - перепитала я, таки присідаючи поряд. - Ти зараз вирішив так не вдало пожартувати? Їх вже давно немає.                                                                                                                                             

- Вона була одним з останніх у Валорії. Колись частина народу відмовилася перетворитися на вампірів і змирилася з прокляттям. От її сім'я була саме з таких. - він подивився на мене. - Вони з батьком познайомились в Академії Непростих. Її звали Крістіною.                                                                            

- Що з нею сталося? - спитала я.                                                                                                                     

- Ангелів винищували, адже вони були доволі небезпечною расою. Та й ніхто не знав чого очікувати від прокляття. Мені тоді було лише шість років, але я все вже усвідомлював. - Зак дивився кудись повз мене. - Я пам'ятаю, що ми якраз готувалися до сну. Мама розповідала мені якусь казку, яку сама придумала. В неї це дуже добре виходило. А потім до будинку увірвались вони... Батько заховав мене, адже якби вони знали хто я, то я би тут зараз не сидів перед тобою. Та коли все закінчилось, я більше не бачив матері.                                                                                                                                                

- То ти весь час приховуєш те, ким є? - але я вже знала відповідь. - Навіть не уявляю як тобі було важко.                                                                                                                                                               

- Насправді, я не знав, що мені передалися сили матері. Стільки років все було спокійно. Ми жили як і всі. Тато казав, що вампірська сутність домінуюча, а поєднувань ніколи не бувало. Та коли я приїхав до Академії, все і вияснилось. - він невесело посміхнувся. - Довелося змінювати коло спілкування, звички та поведінку. Як правило, я можу це контролювати, але інколи сила виривається. От як сьогодні. Тому, я і запах маю інший. Але я не зрадник.                                                                                                          

- А той плащ у тебе в шафі? - наважилась спитати я. - Він такий самий як в нападника. Я ж бачила його.                                                                                                                                                                

- Це мій особистий. Та я ні на кого не нападав. Я так само як і ви хочу захистити студентів від нападника. - він потиснув плечима. - Це форма в Академії Непростих. Та й дістати його не так вже й важко. Але кажу одразу, це не Саймон чи Роуен. Ми їх перевіряли.                                                             

Я навіть не знала, що сказати. Так, Зак приховував таємницю. Але я і уявлення не мала, що таку. В мене стільки питань, але я відчувала, що хлопець зараз не готовий відповідати на них. Та в одному принаймні я була тепер впевнена - це точно не він. Значить пошуки продовжаться. Але хоча б йому довіряти ми можемо.                                                                                                                                       

- Тільки будь ласка, не розказуй ні кому. - попросив Зак.                                                                            

- Серйозно? Я не маю нікому розповідати про те, що ти наполовину ангел? - фиркнула я. - А я і не подумала про це.