Глава 16

Мені хотілося кричати, адже Зак підхопив мене і вже кудись ніс. Вітер різав щоки, холод в’їдався під шкіру, а під ногами пропливали верхівки дерев, мов темні хвилі. Серце билося так, що в грудях наче відлунював барабан.

Добре. Зібратися. Думати раціонально. Паніка зробить тільки гірше. Я зможу себе захистити, якщо доведеться. Але ж він один з найкращих випускників Академії Непростих. Тому тут навряд чи.

Ліси внизу пролітали із шаленою швидкістю, картина мигтіла уривками, як тоді, коли я стрибала з водоспаду: повітря у легенях, порожнеча під ногами і дике, майже тваринне відчуття висоти. Тільки тоді це було добровільно й безпечно, а зараз — ні на грам.

Спробувати вирватися? Ударити, використати силу, змусити його відпустити… Але якщо він відпустить — я полечу вниз. Чи виживають вампіри після падіння з такої висоти? Можливо. А може — й ні. І я не хочу перевіряти це на собі.

Отже, ні. План «виборсатися в повітрі» — пас. Тоді чекати. Ми все одно колись приземлимося. І щойно це станеться — якщо Зак бодай спробує напасти, я дам відсіч. Кинджал при мені, реакція відточена, страх приборканий. Виживу. Витягну відповідь. І, якщо доведеться, — добіжу до Академії пішки.

Крила за моєю спиною били повітря рівно й без поспіху, наче серце велетня. Їхній ритм заспокоював і водночас лякав: кожен змах — це сила, якій я зараз повністю належу. Яке дивне відчуття — бути цілком у чужій владі, знати, що між тобою і смертю лише чиїсь руки.

Нарешті ми пішли на зниження. Під нами проступили бліді камені, порізані тріщинами, і смуги кущів, у які вп’ялася паморозна тінь ранку. Ми сіли на вершину гори — гострий, мов зуб, виступ скелі, пошматований вітрами.

Тут було дуже високо: долина, будівлі Академії, навіть вежі — все здалося іграшковим. Вітер пронизував одяг, холод хапав за пальці, в легенях було сухо й важко дихати. Я мимоволі ступила ближче до краю — оцінити відстань, прорахувати можливості. Стрибнути? Аларік казав, що не помру, але наслідки будуть «не найкращі».

— Я не завдам тобі шкоди, — голос Зака прозвучав рівно, без тіні загрози. — Можеш не хвилюватися. Та й стрибати не рекомендую. Ти не помреш, але наслідки справді будуть… сумнівні.

Він склав крила — блискучі, білі, немов до них прилипло ранкове світло. Я не могла відірвати від них погляду: кожне перо здавалося живим, воно ніби вбирало сонячний промінь і віддавало його тонким мерехтінням.

На очах золото в зіницях згоріло й потемніло, переливаючись у звичний для вампіра червоний. Переді мною знову стояв той самий Зак — знайомі риси, спокійна постава, легка іронія в кутиках губ. Тільки знайомість уже не гріла — раптом це лише вміло виставлена маска? Я не знала, кому вірити більше — своїм очам чи старому образу, який ми всі так звикли бачити.

— Що ти таке? — вирвалося шепотом.

Зак повільно видихнув і опустився на камінь, сперся ліктями на коліна. Я залишилася стояти, готова в будь-яку мить відскочити. Внутрішній хижак мовчав, небезпека не кричала, але серце гуло обережністю. Ще одна таємниця злетіла, як пил із полиці, й тепер висіла між нами.

— Натаніель справді мій батько, — почав він, дивлячись кудись у туман над урвищем. — Але я лише наполовину вампір. Про це майже ніхто не знає. Я намагався приховати. А моя мати… Вона була… — він зціпив зуби, шукаючи слово. — Ангелом.

— Ангелом? — я опустилася поруч, камінь холодив крізь одяг. — Зараз не найвдаліший момент для жартів, Зак. Ангели зникли. Це всі знають.

— Вона була з останніх у Валорії, — його голос став тихішим, глухішим. — Колись частина народу відмовилася прийняти перетворення й жити з прокляттям. Її сім’я — саме з таких. Вони з батьком зустрілися в Академії Непростих. Її звали Крістіна.

— Я знаю про неї. Мама розповідала, що вони були найкращими подругами. Але я ніколи не чула, що вона була ангелом, - врешті сказала я. – Я так розумію і причина її смерті інакша. Що сталось?

— Їх винищували, — просто сказав він. — Ангели були небезпечними. Та й ніхто не знав, чого чекати від прокляття на їхній крові. Мені було шість. Мама читала мені казку — вона завжди їх вигадувала. Я пам’ятаю її голос, пальці в моєму волоссі, гаряче світло від лампи. А потім вони увірвалися, — його очі потемніли. — Батько сховав мене. Якби вони дізналися, хто я, я не сидів би тут. Коли все стихло… я її більше не бачив.

Ми мовчали. Вітер шурхотів перами за його спиною — тепер складеними, майже невидимими. У цій тиші було більше відповіді, ніж у будь-яких словах.

— То ти весь час приховуєш те, ким є? — я все ж запитала, хоча відповідь була очевидною. — Не уявляю, як це — носити таку таємницю сам на сам.

— Довго я сам не знав, що в мені щось від неї є, — гірко всміхнувся Зак. — Все моя дитинство — звичайне життя між тренуваннями й уроками. Тато казав: вампірська сутність домінує, поєднань не буває. Та коли я приїхав до Академії, далося чутися… інакше. Ніби світ заговорив іншим голосом, — він підняв голову, прислухаючись до відлуння вітру. — Довелося змінювати коло спілкування, звички, накидати на себе шорстку байдужість. Більшість часу я контролюю це, але інколи сила просочується. От як сьогодні. Тому мій запах інший. Але я не зрадник, Емі.

Я вслухалася в тембр, у дрібні паузи в його фразах, в те, як пульсує повітря навколо нас. Дар Мелісси тут не була потрібна — я вірила. Знала, що він зараз розповідає мені правду. І все ж…

— А плащ у шафі? — нарешті зібралася. — Точно такий, як у нападника. Я добре його запам’ятала.

— Це форма. Особистий плащ інструктора бойових дисциплін, — Зак знизав плечима. — У Академії їх не бракує. Дістати не важко. Але кажу відразу: це не Саймон і не Роуен. Ми з батьком перевірили. Тим, хто вчора напав, рухи віддавало інше — більш легке, з хитринкою. Не наш стиль.

Я видихнула повільно, збираючи до купи розсипані уламки. Таємниця Зака, ангельська кров, крила, запах — пазл хоч і дивний, але складається. А от нападник… Ми знову на початку лабіринту.

— Добре, — сказала нарешті. — У одній речі я більше не сумніваюся: це був не ти.