Грегорі

Коли Емі повернулась із новинами після відвідування кімнати Зака, я відчув одночасно і полегшення, і розчарування. Дивне відчуття, якщо чесно. Відчуття, яке я не міг пояснити навіть самому собі.

У глибині душі я майже сподівався, що Зак якось причетний до всього цього, що саме він стоїть за дивними подіями, і тоді ми, зрештою, позбудемось його. Він завжди здавався мені загрозою… сам не знаю чому. Просто дратував. Кожен його погляд, кожна усмішка викликали всередині мене якесь незрозуміле невдоволення, ніби він щось приховував. Його слова, його тиша, навіть його присутність… усе різало нерви.

І водночас я був радий, що це не він. Зак не мав відношення до того, що відбувається. Але тоді… плащ у його шафі. Той плащ, який ми знайшли. Занадто схожий на той, що описували свідки. Випадковість? Не знаю. Але все це не давало мені спокою.

Я відкинувся на ліжко й втупився в стелю, намагаючись розібратися у власних думках. Заплутався остаточно. Мене розривало між бажанням довіряти людям навколо і холодною підозрою, що хтось поруч бреше.

Втомився. Наче навколо мене поставили стіну, і я постійно б’юся об неї, не розуміючи, куди йти далі. Чи це змінила мене Академія? Чи, можливо, стосунки з Емі? Ні. Вона мені справді подобається. Більше, ніж будь-хто будь-коли.

Але останнім часом мої думки стають небезпечними. Лякають мене самого. Особливо коли починає прокидатися прокляття. Я не можу його стримати. І що гірше, мені починає подобатися той стан, коли воно бере верх. Там — сила. Там — свобода. Там — хаос, який підкоряє всіх. Мене лякає, що частина мене цього хоче.

Я труснув головою, немов намагаючись скинути думки, й піднявся з ліжка. Повітря в кімнаті було важким, ніби хтось стиснув його навколо мене. Я більше не міг там залишатися. Мені треба було вибратися.

Тому я й вийшов у сад. Сад Академії завжди здавався мені безпечним місцем. Довгі алеї між високими деревами, старі кам’яні лавки, тиша, якої так бракує у стінах гуртожитку… Тут завжди пахло свіжістю, вологою травою й трохи квітами, які хтось дбайливо доглядав.

Але сьогодні все було інакше. Тиша була дивною. Натягнутою. Наче щось ховалося під нею, чекаючи моменту, щоб вирватися назовні. Високі чорні дерева кидали довгі, майже неприродні тіні, місячне світло лягало холодними плямами на кам’яну доріжку, а вітер приносив запах сирої землі та мокрої кори. Удалині шелестіло листя, але більше нічого.

Жодного сміху студентів, жодних голосів, навіть нічних птахів не чути. І це було дивно. Десь далеко, казали, ходить істота. Та сама, про яку всі шепочуться. Та, що нападає ночами. І я не знав, чи хочу я зустріти її, чи ні.

Я зупинився під старим каштаном і вдихнув на повні груди. Мені просто хотілося побути наодинці зі своїми думками. Розібратися хоча б у собі.

Але спокою мені не судилося. Десь поряд почувся хруст. Я різко обернувся. Нікого. Місячне світло падало на стежку, але поза його сяйвом панувала суцільна темрява. Тіні перепліталися, мов живі, і кожна здавалася підозрілою.

— Чудово, — прошепотів я сам до себе. — Ще цього мені не вистачало…

Я зробив кілька кроків назад, але передчуття кричало: звідси треба забиратися. Серце билося швидше. Дихати ставало важче. І втекти я не встиг. Мій боковий зір раптом вловив різкий рух справа. Я розвернувся на п’ятах — і в ту ж мить побачив два червоні очі, що світилися крізь темряву, і темний плащ, що колихався за чиїмось плечем.

Воно рухалося швидко. Занадто швидко. Інстинкт підказав — меч! Я вирвав його і встиг відбити перший удар — ледве, майже випадково. Метал зіскреготів об метал, удар відбився в руках, пускаючи хвилю болю по кістках.

Нападник рвонув уперед. Я відскочив убік, намагаючись зайняти позицію, але він не зупинявся. Він діяв не як людина. У його русі було щось… надто точне. Надто хиже. Кожен рух — вивірений. Кожен удар — смертельний.

— Хто ти?! — вирвалося з мене більше криком, ніж голосом. — Навіщо я тобі?!

Істота не відповіла. Вона ніби взагалі не чула мене. Лише завдавала удар за ударом, змушуючи мене відступати дедалі глибше в тінь. Я намагався думати. Варіанти. Плани. Але нічого не працювало.

Крила — занадто довго. Прокляття — не встигну. Воно потребує концентрації, а нападник не давав навіть секунди. Мені починало бракувати повітря. Руки тремтіли, меч важчав із кожним рухом. Черговий удар. Я не встиг.

Меч вибило з рук, він дзвінко вдарився об кам’яну плиту й покотився вбік. Я впав на коліна, відчуваючи, як холодний піт стікає по скронях. Моє тіло було паралізоване страхом. І тоді нападник нарешті заговорив. Голос був низький, глухий, немов шипіння змії.

— Я твій найгірший кошмар… - промовило воно.

І за мить він зник. Лише холодні пальці схопили мене за шию — і все потонуло в темряві. Останнє, що я побачив перед тим, як мене накрила тьма, були два світлі червоні вогники, що плавали в темряві, мов очі хижака.

І я подумав: отже, так помирає Грегорі Аркан.