Глава 15

— Та може, це просто схожий плащ. Чи мало їх у всіх тридцяти п’яти світах? — холодно відмахнувся Аларік, вмостившись на ліжку й заклавши руки за голову. — Сумніваюся, що це якась унікальна річ.

Він говорив спокійно, але його очі видавали занепокоєння. Я помічала, як він стискає щелепу, намагаючись виглядати байдужим, хоча всередині, без сумніву, теж сумнівався. Брат чомусь захищав Зака.

— До того ж, більше ніяких доказів немає. Я щось дуже сумніваюся, що Зак до цього причетний, - сказав він. – Та й Мелісса підтвердила, що він не бреше. Тому… сенсу звинувачувати його немає. Ми даремно витрачаємо час.

Ми знову зібралися в моїй кімнаті, тільки цього разу з нами була й Мелісса. Виявилося, що дівчина тоді зовсім не зникла, як я думала. Просто поруч була аудиторія, і вони з напівпривидом прослизнули туди ще до того, як Зак нас помітив. Мелісса, завдяки магії Дар’ї, чула все, про що ми говорили з ним. І тепер підтверджувала — хлопець говорив правду.

На щастя, тоді там нікого не було, тож їм вдалося втекти непоміченими. Я її не звинувачувала — якби нас застали всіх, то вже сьогодні ми сиділи б у кабінеті ректора, пояснюючи, чому зламували двері викладача. Але чомусь… навіть попри слова Мелісси, я все ще не була впевнена.

— Занадто багато співпадінь, — буркнув Грегорі, який сидів на підвіконні та крутив у руках уламок скла, ніби намагаючись заспокоїтись. Його темні очі блищали холодним роздратуванням. — І він прямо не сказав, що не винен. Звідки нам знати, що він не приховує чогось важливого? Не варто викреслювати його зі списку підозрюваних. Зак щось точно приховує, - він зиркнув на мене й додав тихіше. — І взагалі, минулого року при нападіннях він теж був тут.

— Минулого року це був Бен, — заперечила я, намагаючись зберігати спокій. — Зак тоді ні до чого.

— Але ж Бен не діяв сам, — Мелісса злегка нахилила голову, уважно дивлячись на мене своїми блискучими очима. — Ми всі це чудово розуміли. Бен був боягузом, він би ніколи самостійно до такого не додумався.

Вона схрестила руки й продовжила вже більш різким тоном. Дівчина здавалось теж сумнівалась в невинуватості Зака. А я навіть не знала, що думати. Та чомусь десь в глибині душі я вірила, що це не він.

— Значить, за ним стояв хтось сильніший. І цей хтось міг бути дуже близько, - вона зробила паузу, потім додала, поглянувши на мене ще уважніше. — До того ж, Емі, пам’ятаєш, коли на тебе напали в Академії? Ти ж сама казала, що це було… дивно. Той нападник занадто добре володів зброєю. Хіба людина без спеціальної підготовки могла так легко впоратися з дівчиною, яка з дитинства тренувалася для Академії Непростих? Вам усім це не здається… підозрілим?

В кімнаті запала тиша. Чути було лише тихе тікання годинника. Занадто багато питань, на які ми просто не мали відповідей. І з кожним днем їх ставало тільки більше. Врешті я піднялася, відчуваючи, що сидіти в чотирьох стінах більше не можу.

— Мені треба прогулятись, — коротко сказала я й, не чекаючи реакції, вийшла.

Територія Академії цього ранку була дивно тихою. Студенти ще не встигли розбрестися на заняття, і алеї, обсаджені високими темними деревами, нагадували тунелі тіней. Кам’яні доріжки блищали після нічної роси, а повітря було холодним і вологим.

Я йшла повільно, намагаючись привести до ладу думки, але що далі, то важче було заспокоїтись. Учора я ходила на полювання, тому фізично почувалася чудово, але морально — ні. Що більше я думала про Зака, то менше його розуміла. А ще цей плащ… його запах… його дивна поведінка.

Я звернула в ліс, подалі від шуму, і раптом відчула щось дивне. Повітря наче стало густішим, напруженим, ніби саме простір тремтів. У вухах лунав якийсь низький гул, ледве вловимий, але впертий. Це йшло з одного конкретного напрямку, і мої інстинкти кричали, що треба йти туди.

Чим ближче я підходила, тим сильніше ставало відчуття чужої, потужної енергії. Слабке мерехтіння між деревами підказувало, що там відбувається щось… ненормальне. І те, що я побачила за кілька кроків, вразило мене так сильно, що я мимоволі спинилася.

На галявині стояв Зак. Один.

Його спина була до мене, але те, що я побачила далі, змусило серце підскочити в горло. За його плечима розкривалися два величезних білі крила. Вони були неймовірно красиві, ніби виткані зі світла й туману. Перо за пером, сяючі й бездоганні, вони тремтіли у холодному ранковому повітрі. Вампір із крилами. Такого не могло бути.

Мене накрила хвиля холодного жаху. Це було… ненормально. Я знала всі відомі раси, знала міфи й легенди, але те, що бачила перед собою, просто не вкладалося в жодну картину світу.

Хто він такий насправді? Мені захотілося розвернутися й утекти, доки він мене не помітив. Але щойно я зробила крок назад, гілка тріснула під ногою.

Зак різко обернувся. Наші погляди зустрілися. І я завмерла. Його очі… вони були золотими. Не червоними, не темними, а чисто золотими, наче розплавлений мед.

— Емі… — його голос був тихим, але тривожним. — Це не те, що ти думаєш…

Але я вже не чула його. Інстинкт взяв гору. Я розвернулася й кинулася бігти. Серце калатало так сильно, що заглушало всі звуки. Гілки били по обличчю, коріння чіпляло ноги, але я не зупинялася. Єдине, що мало значення — дістатися Академії. Там буде безпечно. Там стіни, люди, викладачі… Я вже бачила будівлю попереду, ще трохи — і я встигну.

Але раптом відчула, як чиясь рука міцно хапає мене за плечі. Не встигла навіть закричати — і світ навколо зник. В наступну мить я вже летіла. Повітря свистіло у вухах, серце зупинилося від страху. Погляд різко впав униз — земля стрімко віддалялася.

— Відпусти! — вигукнула я, але вітер зірвав слова.

Я повернула голову й побачила його. Зак тримав мене на руках, його золоті очі палахкотіли, а білі крила били повітря, піднімаючи нас все вище.

— Емі, досить! — крикнув він, намагаючись перекричати вітер. — Ти повинна вислухати мене!

Але в мені все кричало: втекти. І я мала якось це зробити. Однак поки що не придумала ніякого рішення…