Глава 14

— Може, скажеш мені, що ти робиш у моїй кімнаті? — його голос звучав спокійно, але холодно, наче тонкий лід під ногами. — Бо щось я не пригадую, аби запрошував тебе сюди.

Серце здригнулося, і мені здалося, що навіть повітря у вузькій кімнаті стало важчим. Я повільно перевела погляд туди, де ще хвилину тому стояли Мелісса й Дар’я. Але їх уже не було. Зникли. Просто розчинилися в повітрі, як примари. Напевно, вони помітили Зака раніше й утекли, скориставшись своїми трюками.

А я залишилася сама. Чудово. Просто прекрасно. Можливо, це навіть на краще — пояснити свою присутність буде простіше, ніж якби він застав усіх нас. Але ж переді мною — вампір. Його чуття гостріші за будь-які мої виправдання. Він міг відчути запах інших дівчат, як би добре ми його не приховували. І якщо він здогадається… тоді я в халепі.

Треба було діяти швидко, поки Зак не встиг скласти власну версію подій. І як взагалі пояснити, що я роблю в кімнаті викладача? Навіть уявляти не хочу, що міг подумати хлопець.

— Прийшла… шукати конспект лекцій? — пробелькотіла я, й одразу ж захотілося вдарити себе по лобі за цю дурість.

Зак підняв одну брову. Ні слова, жодного жесту — лише ця дрібна деталь, але вона сказала більше, ніж будь-яка відповідь. Він мені не вірив. Зовсім. Я відчула, як до горла підкочується клубок. Варіантів було небагато: або збрехати переконливіше, або сказати правду. Але чи могла я довіряти йому настільки, щоб розкритися? Якщо він дійсно винен, мої слова можуть стати смертним вироком.

Зак зробив крок ближче, і я раптом усвідомила, наскільки тихо стало в кімнаті. Чутно було тільки наше дихання. Від цього мені стало некомфортно. Але в той же момент хотілось, аби він був ближче.

— Емі, — його голос став ще твердішим, холоднішим. — Що ти тут робиш?

Він підкреслив кожне слово, немов відсікаючи мені всі можливі шляхи до втечі. А я справді не могла придумати нічого, що виглядало би правдою.

— І цього разу я хочу почути правду, - додав Зак.

Мовчання між нами розтягнулося, важке й липке, мов павутиння. Здавалося, навіть тіні на стінах завмерли, слухаючи нашу розмову. Добре. Гаразд. Треба сказати хоч щось. Аби він мені повірив.

— Добре, — я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, хоча серце билося, як скажене. — Я розповім.

Він не зрушив з місця, але його погляд уп’явся в мене, пронизуючи наскрізь. У цих очах не було злості, але було щось небезпечне — настороженість, напруга, готовність до будь-якого мого слова.

— Коли напали на Кассандру… — почала я повільно, обережно добираючи слова. — Я поранила того чоловіка кинджалом Драгомірів.

Зак ледь помітно напружився, але нічого не сказав. Здається він розумів до чого я хилю, проте не зупиняв мене. Хлопець хотів почути мою версію подій. Можливо це було небезпечно, та я вирішила говорити далі.

— Цей клинок… — я ковтнула повітря. — Залишає особливі сліди. Навіть вампіри загоюються після нього довше, - він мовчав, тільки брова ледь сіпнулася. — А потім я побачила тебе… з перев’язаною рукою. І саме там, де я вдарила нападника. І ще… його запах. Він відрізнявся від інших. Як і твій.

Я замовкла, чекаючи вибуху гніву, заперечень, хоч чогось. Але сталося несподіване — Зак раптом голосно розсміявся. Сміх був коротким, різким, як удар батога, і абсолютно недоречним у цій ситуації.

— Тобто, — нарешті промовив він, витерши куточок ока. — Ти думаєш, що це був я? Що я напав на Кассандру, зрадив Академію… і тепер спокійно хожу коридорами?

Його голос звучав легко, але очі… очі були холодними, як зимовий лід. Він здається ображений, що я справді могла так подумати про нього.

— Хорошої ж ти про мене думки, Емі, - фиркнув хлопець.

— Я… я не впевнена, — зізналася я тихо, відчуваючи, як щоки палають від сорому.

Зак повільно розмотав пов’язку на руці. Я затамувала подих, готуючись побачити знайомий слід від свого кинджала. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути на весь поверх. Але там була… зовсім інша рана. Укус. Глибокий, нерівний, із загоєними краями.

— Ми з батьком натрапили на групу здичавілих вампірів, — спокійно пояснив він. — Довелося битися. Але один мене все ж дістав.

Його голос був рівним, але щось у ньому звучало неприродно. Наче він відточував цю фразу багато разів, готуючись до такого запитання.

— Як ти знаєш, такі рани гояться довго, — додав він, знову перев’язуючи руку. — Тому я й ходжу з цією пов’язкою.

Моя впевненість почала танути, але залишалося ще одне питання. І якщо я вже була тут, і Зак вирішив хоч трохи розкритись мені, то треба отримати максимум.

— А запах? — я використала останній козир. — Він не схожий на запах інших вампірів.

Зак злегка всміхнувся, але без колишнього тепла. Я взагалі зараз в якійсь мірі не впізнавала цього хлопця. Але чомусь втекти зовсім не хотілось.

— Бо мої предки по материній лінії належали іншій расі, — тихо сказав він. — Це залишило свій відбиток і в мені.

І тут багато чого стало на свої місця. Натаніель, його батько, пах як звичайний вампір, але Зак… ні. І якщо в його жилах тече змішана кров, це пояснює багато. Але не все.

— Це все, Емі? — його тон знову став рівним, але холодним. — Чи в тебе ще є кілька підозр стосовно мене?

Я відчула, що більше не можу ні питати, ні вимагати відповіді. Мені взагалі краще було би піти. Якби ж лише ноги мене слухались.

— Ні, — тихо відповіла я. — Більше запитань немає.

Я пішла до дверей, але щось мене зупинило. Вибачення. Я мала вибачитися. Коли я обернулася, то побачила, що він відкрив шафу… і завмерла. Усередині висів плащ. Той самий плащ. Я впізнала його відразу — темно-сірий, із характерною срібною вишивкою на комірі. Такий самий, як на нападнику тієї ночі.

Зак помітив мій погляд. Його рухи миттєво змінилися: він різко, майже занадто швидко, закрив дверцята шафи. Хлопець явно не хотів, аби я це побачила.

— Щось ще? — його голос звучав спокійно, але я відчувала приховану напругу.