Глава 13

Рівно о шостій ранку роздався сильний, різкий стук у двері — такий, що змусив мене здригнутися. У першу мить я навіть не зрозуміла, де перебуваю, настільки гучно він відлунював у моїй голові. На щастя, я була в кімнаті — нічні тренування закінчила ще кілька годин тому.

Один із небагатьох плюсів моєї вампірської сутності — я не потребую сну. Ні, я могла би просто вирубитись, але без снів і чогось подібного. Це просто спосіб якось витратити вільний час. У цей час більшість студентів Академії тільки починали прокидатися, а я вже встигла прийняти душ, висушити волосся та стояла перед дзеркалом, роздумуючи, що вдягнути сьогодні.

Хотілося чогось простого й зручного, щось, що дозволить легко рухатися й не заважатиме, якщо знову станеться напад. Тепер ніхто не знав, коли небезпека дасть про себе знати. Атмосфера в Академії змінилася. Здавалося, навіть повітря тут стало важчим, наповненим тривогою й чутками, що шепотілися темними коридорами. Невидима напруга висіла над усіма, наче тінь, яка йде за тобою навіть у найсвітліший день.

Стук у двері повторився. Цього разу — гучніший, нетерплячий, різкий, майже вимогливий. В інші моменти мене би це просто роздратувало, і я би сказала тій людині кілька лагідних слів.

— Хтось дуже хоче потрапити до нас у гості, — сонно пробурмотіла Ілларія, яка зазвичай спала як убита й могла не прокинутися навіть від грому.

Зараз вона сиділа на ліжку, скуйовджене волосся спадало на плечі, а повіки ще важко трималися відкритими. Вона виглядала роздратованою, але більше зацікавленою. Я тільки кивнула і пішла до дверей, відчуваючи, як у грудях наростає передчуття — новини не будуть приємними. Це було майже фізично. Тонка нитка інстинкту, загостреного після перетворення, тягнула мене вперед.

На порозі стояла Мелісса. Її вигляд сказав мені все, ще до того, як вона відкрила рота. Бліда, із темними колами під очима, розпатланим волоссям і таким поглядом, ніби вона боролася з думками цілу ніч і не змогла виграти. Вона намагалася виглядати впевненою, навіть безтурботною, але я бачила, як стискаються її пальці, і як важко вона тримає рівне дихання.

— Я дещо придумала, — сказала вона замість вітання й безцеремонно пройшла в кімнату, кидаючи короткий погляд на Ілларію. Потім сіла на моє ліжко й схрестила руки на грудях. — Але одразу попереджаю: це ризиковано. Дуже ризиковано. І без вашої допомоги я не впораюся.

Я кинула погляд на Ілларію, і ми майже одночасно підняли брови. Дівчина вирішила нашу проблему, або принаймні була на шляху до цього. А значить і не можна її виганяти та пробачити такий ранок. Ілларія, як завжди, відреагувала першою.

— Ну давай, лякай нас далі, — пробурмотіла вона, але в голосі було більше цікавості, ніж сарказму.

Мелісса нахилилася вперед і знизила голос, ніби боялася, що стіни можуть підслухати. Хоча це й не дивно, враховуючи, що тут є кілька вампірів. І вони могли підслухати нас під дверима.

— Ми проникнемо в кімнату Зака, - врешті сказала вона.

Тиша. Навіть Ілларія не одразу знайшла, що відповісти. Це взагалі було дуже дивно. Проникнути в кімнату сильного вампіра, ще й до того ж нашого викладача. Звучить ніби божевільна ідея.

— Вибач, що? — нарешті видихнула подруга, голосно, різко, так, що слова відбилися луною від стін. — Ти серйозно пропонуєш нам увірватися в кімнату одного з найкращих випускників Академії Непростих? Нашого викладача. Вампіра. Того самого, хто здатний убити людину швидше, ніж ти встигнеш моргнути? Чудовий план, Меліссо. Просто блискучий. Якщо нас не уб’є він, то Пауелл точно покарає.

— Нас не спіймають, — відрізала Мелісса, і я помітила тінь усмішки в куточку її губ. — Я знаю, як усе зробити правильно. Є один спосіб залишитися непомітними.

— І який же? — спитала я, стискаючи руки, бо напруга наростала.

— Дар’я, — просто відповіла вона.

— Хто? – не зрозуміла я.

— Дар’я Корвін, першокурсниця, — Мелісса закотила очі, ніби я сказала щось зовсім дурне. — Вона принцеса Віленсії, королівства напівпривидів. І нам потрібна саме вона. Її здатність дозволяє на короткий час стати… не зовсім невидимими, але достатньо, аби пройти крізь двері й залишитися непоміченими.

Я відчула, як у мені піднімається легке роздратування, але водночас не могла не визнати, що план звучить логічно. З Меліссою краще не сперечатися. Якщо вона ставала твоїм ворогом, це оберталося проблемами. Дар’ю вмовити виявилося простіше, ніж я очікувала. Я думала, що доведеться підбирати слова, пояснювати, але вона лише уважно вислухала нас і запитала.

— Це через напад на Кассандру? – запитала дівчина.

Ми кивнули. Так, саме після цього ми вирішили знайти того монстра. Бо хто знає, на що він ще здатний. А можливо саме він і перетворив мене на вампіра.

— Тоді я допоможу, — сказала вона, і голос її став холодним, як зимова річка.

Вона була зовсім не такою, якою я уявляла принцесу напівпривидів. Мініатюрна блондинка з великими зеленими очима, тонкими рисами й крихким виглядом. Але варто було глянути уважніше — і ти розумів, що за цією тендітністю ховається щось інше. Сила. Могутня й небезпечна.

І все ж ми наважились. І аби не витрачати час, вирішили зробити це прямо зараз, поки не передумали. Ми стояли перед дверима кімнати Зака. Мелісса нервово кусала губу, Ілларія важко дихала, я відчувала, як серце б’ється швидше, хоча знала, що це лише звичка — моє серце давно працювало інакше. Дар’я підняла руки.

— Готові? — спитала вона.

— Не впевнена, але давай, — видихнула я.

Відчуття були нестерпними. Ніби моє тіло розсипалося на тисячі уламків, а потім їх зібрали докупи, але вже неправильно. Усередині стало холодно й порожньо. Дихати було важко, повітря втратило смак, навіть звуки навколо змінилися — стали приглушеними, віддаленими, як крізь товсту стіну води.

— Ненавиджу це… — прошепотіла Ілларія, тримаючись за живіт.

— Ти звикнеш, — відповіла Дар’я, і ми пройшли крізь двері.

Кімната Зака була дивно… звичайною. Надто звичайною. Велике ліжко, дві тумбочки, шафа, два крісла з журнальним столиком, дубовий стіл, заставлений книгами й документами. Чисто. Ідеально акуратно.