Глава 12

— Це просто… тільки ви могли влізти в таку пригоду за одну ніч, — протягнула Ілларія, закочуючи очі, коли ми зібралися в нашій кімнаті. — Сиділи собі спокійно в саду, нічого не віщувало біди, і ось знову… У вас узагалі може хоч тиждень пройти без пригод?

— Ага, — буркнув Аларік, кидаючи на неї роздратований погляд. — Якби ти була там, теж би не сиділа на місці.

— Це ще питання, — знизала плечима Ілларія, але сперечатися далі не стала.

Видно було, що їй хочеться продовжити суперечку, та щось у її очах підказувало: вона й сама нервує через події вечора. До того ж вона перелякалась, що з нами могло щось статися. І я її прекрасно розуміла.

Я вмостилася в обіймах Грегорі, відчуваючи, як його пальці машинально переплітаються з моїми. Його тепло заспокоювало, хоч розум залишався у тривозі. Ледь чутний запах його парфумів змішувався з ароматом деревини, що пронизував усі кімнати старої Академії. На мить я навіть заплющила очі, намагаючись відчути безпеку. Але варто було згадати червоні очі нападника — і холод пробігав по шкірі, наче хто влив у мене відро крижаної води.

Між Аларіком та Ілларією досі відчувалася напруга — вони так і не поговорили після останнього конфлікту. Вона сиділа, обійнявши коліна, і здавалася відстороненою, а він дивився у вікно, наче шукав там відповіді. Та зараз це було не головне. Академією блукав невідомий монстр, і відчуття небезпеки наростало з кожною хвилиною.

Ми коротко переказали Грегорі та Ілларії все, що сталося, але про свої підозри щодо Зака я поки що не сказала. Але ж це моя найближча подруга й хлопець — їм можна довіряти. Але чомусь слова застрягали в горлі. Можливо, я боялася почути від них заперечення. А може, не хотіла вірити у власні думки.

— Я поранила нападника кинджалом Драгомірів, — нарешті озвалася я, стискаючи в руках амулет, що висів на шиї. Він дивним чином завжди дарував мені відчуття рішучості, коли я хиталася. — Такі порізи заживають довго, навіть у вампірів. І рана була на правій руці.

— А у Зака сьогодні була перев’язана саме права рука, — задумливо протягнув Аларік, повільно схрещуючи руки на грудях. Його погляд став настороженим. — Ти думаєш, це міг бути він?

— Я не знаю, — чесно зізналася я, відводячи очі. — Вампірів у нашій Академії небагато. Це обмежує коло підозрюваних. Але його запах…

— Він був зовсім не такий, — перебив мене Рік, що весь цей час сидів поруч на краю ліжка, схрестивши руки на колінах. У його голосі вчувалася впевненість. — Я теж це відчув. І рука може бути просто збігом.

— Може, — тихо погодилася я, але сумнів у душі нікуди не зник.

— В будь-якому випадку, — втрутився Грегорі, його голос прозвучав твердо, навіть різко. — Ми повинні перевірити цю теорію. Нам потрібна хоч якась зачіпка. Минулого року теж ніхто не підозрював Бена, доки не стало пізно. Ми більше не можемо дозволити собі бути наївними.

Його слова ніби різонули повітря. Всі відразу замовкли, бо згадка про Бена досі боліла. Зрадництво залишає шрами не гірше за бойові рани. Але я не могла повірити, що Зак був би здатний на таке. Скоріше за все це щось інше.

— І як ти це пропонуєш зробити? — скептично перепитала Ілларія, склавши руки на грудях. — Підійти до нього й спитати: «Зак, це ти напав на Кассандру?» Думаєш, він нам одразу все розповість? Нам потрібен план. До того ж він викладач, із цим усе ще складніше.

— Можна попросити допомоги в Мелісси, — несподівано озвався Аларік. Він говорив повільно, ніби обмірковуючи кожне слово. — У неї ж дар — відчувати, коли хтось бреше. Якщо Зак спробує приховати правду, вона це одразу зрозуміє.

— Гарна ідея, — кивнула я. — Але є нюанс: як нам змусити її допомогти?

— Вмовимо, — відмахнувся Рік, хоча виглядав не дуже впевненим. — Вона ж не захоче, щоб ми знову потрапили у біду.

— З Меліссою не все так просто, — пробурмотіла Ілларія. — Вона ще та егоїстка.

— І все ж, — підсумував Грегорі. — Це наш єдиний варіант. Навіть якщо це не спрацює, дівчина може нам допомогти. Вона обов’язково вигадає якийсь план.

Грегорі якось дивно відгукувався про Меліссу, проте я вирішила промовчати. Але щось тут було не так. Невже він щось відчуває до принцеси ельфів?

Так і народився наш «план». Досить крихкий, але іншого в нас не було. Треба спочатку поговорити з Меліссою. Але чи погодиться вона? Від неї можна очікувати все, що завгодно.

Ми стояли перед її дверима хвилин п’ять, мовчки обмінюючись поглядами. Усі думали одне й те саме: як пояснити ситуацію так, щоб це не виглядало повним безглуздям? Навіть у коридорі повітря ніби згасло — тиша була такою, що чутно було, як потріскує старе дерево в стінах Академії.

— Ну, ми ідіоти, — прошепотіла Ілларія, зітхнувши. — Зараз вона точно нас виставить за двері.

— Не вперше, — знизав плечима Аларік і постукав.

Двері відчинилися різко, і на порозі з’явилася Мелісса, з піднятою бровою та холодним поглядом. Її світле волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала товсту книгу, схожу на якийсь стародавній трактат.

— Ні, ну ви явно жартуєте, — сказала вона, вислухавши наш короткий переказ подій. Її голос капав іронією. — Якщо це розіграш, то він дуже невдалий.

— Ми серйозно, — впевнено відповів Грегорі, ступаючи ближче. Його погляд був твердим. — Нам справді потрібна твоя допомога.

Мелісса довго вдивлялася в наші обличчя, ніби намагаючись зрозуміти, чи не божевільні ми. Її очі блищали холодним світлом, а тонкі пальці постукували по палітурці книги. Потім вона зітхнула й сперлася на одвірок.

— Чудово. Ви хочете, щоб я підійшла до Зака, викладача, і поставила йому питання, на яке він точно не відповість, - фиркнула вона. – Навіть якщо мій дар спрацює, ви думаєте, що я потім це просто озвучу? Ви що, справді такі наївні?

— Нам потрібна правда, — прошепотіла я, дивлячись прямо в її очі.

Мелісса мовчала кілька секунд. У кімнаті повисла тиша, так напружена, що я навіть чула, як у мене стукає серце. Все ж я сподівалась, що дівчина нам справді допоможе. А потім вона закотила очі.