Глава 10

Натаніеля та Зака не було сьогодні, адже вони мали термінові справи за межами Академії. Тому я вирішила тренуватися сама. Можливо, варто було б лишитися у кімнаті та щось почитати, проте в мені кипіла енергія, якої тепер не бракувало — з того часу, як я стала вампіром, я ніколи не відчувала втоми.

Мої сили зростали щодня, а тіло ставало неймовірно спритним і чутливим, кожен рух відточувався до досконалості. Не дивно, адже я не тільки тренувалася, але й регулярно ходила на полювання, відточувала рефлекси та бойові навички, розвивала спритність і гостроту відчуттів.

Я займалася сама, спостерігаючи за кожним рухом. Відчуття власної сили надихало мене: м’язи працювали з точністю хронометра, удари та рухи були ідеально злагоджені, а контроль над силою дозволяв завдавати ударів без шкоди для себе або оточуючих. Навіть легкий рух міг стати смертельно небезпечним, тож важливо було навчитися балансувати між силою та точністю. Я насолоджувалася цим відчуттям влади над власним тілом, коли кожен рух здавався ідеально відпрацьованим і водночас природним.

Раптом мої відчуття загострилися. Я почула кроки позаду. Усвідомлення того, що хтось наближається, миттєво активувало всі мої чуття. За запахом я відразу визначила, що це вампір. З часом мені довелося навчитися розрізняти їх по запаху: у кожного був свій тонкий відтінок, своя особлива «нотка» крові. В ельфів запах ніжний і приємний, а в вампірів — різкий, солодкуватий, часом навіть гіркуватий.

Я обернулася й побачила Аларіка. Дивно, хіба він приходить сюди тренуватися? Його обличчя видавало тривогу, а погляд був сумним і сповненим непевності. Я знала, що він переживає через Ілларію, і це відчуття не залишало його навіть на мить. Він присів на лавочку, опустивши плечі, і я мовчки підійшла до нього, відчуваючи, як серце стискається від його смутку.

— Аларіку, ти в порядку? — спитала я тихо, намагаючись не порушити атмосферу спокою. — Я бачу, що щось не так, і не можу залишити тебе в такому стані. Хочеш поговорити про те, що сталося між вами?

Він кивнув, і я відчула, як напруження трохи спало. Але я знала, що брата все ж щось тривожило. Хоча і так прекрасно розуміла причину цього. Веселі в них стосунки з Ілларією.

— Ну давай, розказуй. Як все було насправді? — продовжила я, сидячи поруч і намагаючись підтримати його.

— Це все через Лулу, — видихнув він, опустивши голову на руки. — Вона мені не дає проходу, однак ніколи не натякає на щось більше. Я знаю її добре: дівчина ніколи не стане намагатися зруйнувати чиїсь стосунки. І це смішно, але від цього мені не легше.

— Невже вона могла закохатися в тебе? — я майже розсміялася, але побачивши його погляд, притихла. — Ти дуже хороший хлопець, який може сподобатися будь-якій дівчині. Та мені здавалося, що ти не в її смаку. Але ж вона знає, що ти маєш дівчину. Навіщо це все робить? Це не схоже на Лулу.

— Я не знаю… — він глибоко зітхнув. — Все настільки заплутано. Я кохаю Ілларію, і мені ніхто не потрібен. Та ми постійно сваримося, і, здається, це лише сильніше притягує мене до неї.

Я спостерігала за ним, відчуваючи дивне тепло в грудях. Їхні стосунки були складними, але водночас такими живими та справжніми. Їхня прихильність один до одного, навіть у конфліктних моментах, викликала в мені відчуття захоплення. І тут я вперше зрозуміла, що можу бути романтичною, що серце вампіра здатне відчувати не лише жагу до крові, а й ніжні, теплі емоції.

Та мить тривоги порушив крик з вулиці. Мій вампірський слух миттєво підхопив його — різкий, повний жаху і болю звук, який міг налякати будь-яку людину. Це був крик, який свідчив про смертельну небезпеку. Я впізнала його миттєво — такі крики не плутаються, їх чуєш один раз, і вони залишаються в пам’яті назавжди.

Рік подивився на мене, і ми обидва зрозуміли: діяти потрібно негайно. Не думаючи довго, ми кинулись на вулицю. Вітри розносили крики, а серце билося швидко, адреналін наповнював кожну клітину мого тіла. Я відчула, як кров у венах пульсує швидше, а зір і слух загострюються до межі.

Коли ми добігли до місця, мої очі розширилися від жаху. Те, що ми побачили, назавжди вріжеться в мою пам’ять. Перед нами стояла сцена, яку важко було сприйняти навіть зі всією підготовкою вампіра: людина кричала від болю, її тіло було понівечене, а поруч нависла темна фігура, що не залишала жодного сумніву у своїй загрозі. Її рухи були швидкі й жорстокі, кожен напад сповнений агресії і сили, що відчувалася навіть на відстані.

Моє серце стискалося, але відчуття сили, що текло у венах, не давало нам залишитися паралізованими страхом. Я відчула, як Рік підхоплює мене поглядом: ми діємо разом, як команда, без слів. Моя реакція миттєво активувала всі бойові навички, відточені під час тренувань і полювань. Кожен рух був точним і швидким, адже мої відчуття загострилися до межі, а сила вампіра дозволяла діяти без страху.

Я відчула, що це випробування — не лише для наших тіл, а й для духу. Те, що ми робимо зараз, визначить не тільки наше майбутнє, а й майбутнє тієї людини, яку можемо врятувати. Страх змішався з рішучістю, а відчуття відповідальності сплеталося з адреналіном. Хоч цей день починався спокійно, він завершиться випробуванням, яке покаже, наскільки сильною я стала і наскільки міцним є наш союз із Аларіком.