Глава 9

— Як добре, що ти в мене є, — прошепотів Грегорі, прибираючи пасмо волосся з мого обличчя. — Я вже навіть не уявляю свого життя без тебе.

Ми сиділи в невеличкому сховку на даху Академії. Це стало нашим особистим місцем, де можна було усамітнитися. Зручне розташування, непримітний вхід та можливість закрити двері звідси робили його ідеальним. Нас ніхто не бачив, і ми були лише вдвох. Інколи це було просто необхідно, адже в Академії ніде не сховатися. Дивно, що його ніхто не знайшов. Або просто сюди не приходили, не шукали.

— Це все на тебе так впливає, — посміхнулася я. — Це місце особливе, хоча і непримітне. Тут і справді чудово. Набагато прекрасніше, ніж здавалося на перший погляд.

— І воно стане нашим. Лише ти і я зможемо проводити тут час. Ну і ще хтось, хто його знайде, — розсміявся хлопець. — Та я можу навіть поставити сюди закляття, яке пропускатиме лише нас двох. Хоча… можливо, я захочу сюди прийти з кимось іншим…

— Я тебе зараз вкушу, — посміхнулася я, трохи підштовхуючи його плечем. — Причому дуже боляче. І не факт, що ти виживеш після цього. Зрозумів?

— Враховуючи, що ти вампір, ця погроза набуває нового значення, — посміхнувся Грегорі. — Але я готовий ризикнути.

Я лише легесенько його стукнула, а він знову розсміявся. Доводилося контролювати свою силу разом із ним, аби не нашкодити випадково. Навіть два тижні після перетворення я все ще відчувала силу, яка в кожному русі могла стати смертельно небезпечною.

Проте наші стосунки з Грегорі не змінилися. Тим паче, тепер я знала його секрет, і це додавало ще більшої довіри між нами. Так, два монстри в парі — це нормально. Якби ще не думки про Зака… Так, Емі, досить. Зараз ти тут зі своїм шикарним хлопцем і не варто псувати момент.

— Може, зайдеш? — спитала я, коли ми стояли біля моїх дверей.

Грегорі вирішив провести мене, проте йти не поспішав. Він хотів ще трохи часу провести зі мною, насолодитися моментом тиші та близькості. До того ж, я завдяки своєму надчутливому слуху почула тихий плач Ілларії. Мені стало зрозуміло, що їй потрібна допомога. Напевно, вона вкотре розійшлася з Аларіком. Та чи надовго? Не думаю. Не чекаючи відповіді Грегорі, я відчинила двері.

Дівчина сиділа на ліжку, і сльози текли по її обличчю без жодної спроби приховати їх. Значить, щось сталося серйозніше, ніж я спершу подумала. Грегорі вже хотів залишити кімнату, але я різко розвернула його і штовхнула всередину. Ні, він не втече так просто — це його друзі також. Присівши на моє ліжко, він ще залишався напруженим, очі уважно стежили за кожним моїм рухом. Я ж опустилася біля подруги та обійняла її за плечі. Ілларії потрібна була моя підтримка.

— Лія, що трапилось? — запитала я, хоча вже здогадувалася про відповідь.

— Ми розсталися з Ріком, — схлипнула вона. — І цього разу назавжди. Він так негарно вчинив зі мною, і я не знаю, що робити.

— Знову розійшлися? — не втримався Грегорі. — Це вже в який раз за останній місяць? Здається, я навіть перестав рахувати ваші сварки. Ви ж тільки недавно помирилися. І що сталося цього разу?

— Я бачила його з Лулу, — зітхнула Ілларія. — Вони так мило говорили. Такі гарні разом, і виглядали щасливішими, ніж ми. Коли я спитала його про це, він просто сказав, аби я перестала ревнувати. А я не можу, бо що в мені такого, що він обрав би мене? — Схлипнула вона. — Ми посварилися, і ось тепер…

— Ілларіє, та ви розстаєтесь чи не щотижня, — сказала я, намагаючись підбадьорити подругу. — А потім обов'язково миритесь. Лулу призначили його партнером на тренуваннях. Повір, вона дуже хороша дівчина і ніколи не буде претендувати на хлопця, який вже має стосунки.

— І ми дуже добре знаємо Ріка, — додав Грегорі. — Він кохає тебе понад усе в світі. Він сам перший прийде миритися. Хоча ти тут точно не права, не варто ревнувати до кожної. Лише Емі може бути не під підозрою.

— Точно прийде? — на обличчі Ілларії промайнула тінь посмішки.

— Навіть не сумнівайся, — посміхнувся Грегорі. — Я піду покваплю його.

Хлопець підійшов до мене, швидко поцілував і вийшов за двері. Мабуть, він шукав привід втекти, але тут можна поєднати приємне з корисним. Я залишилася поруч, заспокоюючи подругу, і відчувала тепло, яке наповнювало кімнату.

Незважаючи на власні переживання, я розуміла, що підтримка друзів — це сила, здатна витримати навіть бурю емоцій і перетворень. Я сиділа поруч із Ілларією, відчуваючи її серцебиття, слухаючи її слова, її дихання. Мої руки обіймали її так, ніби передавали силу і спокій, яких їй так зараз бракувало.

Навіть у моменти суму можна знайти тепло, якщо поруч ті, хто готовий підтримати. І хоч я тепер вампір, і моя сила могла б налякати кого завгодно, тут, серед своїх, я відчувала себе не страшною істотою, а просто Емі — сильною, живою і здатною любити та оберігати тих, хто дорогий серцю.

Я зрозуміла, що сила вампіра не лише у фізичній могутності. Вона у здатності відчувати глибше, бачити більше, підтримувати тих, хто слабший, і захищати тих, кого любиш. Моя нова сутність була частиною мене, але моє серце залишалося людським — і це поєднання робило мене справді сильною.

Мене охопило дивне відчуття, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло. Весь страх, який колись обтяжував мене, тепер здавався слабкішим. Моє серце б’ється рівно, а свідомість ясна. Я відчувала, як надзвичайно цінно мати поруч тих, хто здатний розуміти тебе без слів. Грегорі, Ілларія, і навіть маленькі радощі життя — наче Вафелька, що лізла мені на коліна, — все це стало моєю новою опорою. Я зрозуміла, що тепер можу любити ще глибше, захищати ще сильніше і відчувати світ ще яскравіше.