Грегорі

Моя дівчина тепер вампір. Це звучить, наче поганий жарт. Наче щось із дешевої книжки, яку знаходиш випадково на полиці бібліотеки, відкриваєш, читаєш кілька сторінок і відразу відкладаєш, бо занадто нереалістично. Але це була наша реальність.

Я б хотів сказати, що прийняв це легко. Що я сильний, стійкий і готовий до будь-яких змін, які підкине життя. Але це була б брехня. Усередині мене все розривалося. Було важко дихати, важко думати. Мене душило відчуття безсилля, а разом із ним — тисячі запитань. Як тепер усе буде? Чи впізнаю я її? Чи впізнає вона мене?

Я розумів, що це могло статись. Ми всі знали — після того, що трапилося в Академії, після чуток про нічних істот, після нападів на студентів. Але я навіть у найгірших кошмарах не міг уявити, що це станеться з Емі. І особливо — так. Неочікувано. Жорстоко.

Коли я почув, як усе сталося, у мене перед очима потемніло. Усередині щось вибухнуло — чорна лють, така сильна, що я майже не чув власних думок. Хотілося знайти тих, хто це зробив, і розірвати їх на шматки. Хотілося крові. Хотілося помсти. І це лякало мене не менше, ніж сама новина.

— Грегорі, спокійно, — тоді сказав Рік. Його голос лунав, наче крізь воду, далекий і глухий. — Поки що не можна до неї. Вона щойно пройшла перехід. Вона… може втратити контроль.

Він говорив тихо, але кожне слово різало, наче ножем. Втратити контроль. Це були не просто слова — це була загроза. І водночас попередження. Минуло лише кілька днів, але вони здавалися вічністю. Я більше не міг сидіти в своїй кімнаті, вдихати задушливе повітря Академії, слухати перешіптування й ловити косі погляди. Кожен, хто знав про те, що сталося, дивився на мене так, ніби на моєму обличчі був вирізаний знак "не підходь".

Тому сьогодні я пішов у сад. Сад був дивно тихим. Місяць, майже повний, розливався сріблом по темній траві, а легкий нічний вітер ніс запах мокрої кори й холодної землі. Зазвичай тут завжди було гамірно — студенти нашого курсу любили приходити сюди: хтось тренувався з бойовими закляттями, хтось сперечався про історію, хтось просто сидів із книгою. Але сьогодні тут було порожньо. І це мені подобалося.

Я йшов повільно, руки в кишенях, намагаючись розібратися в думках. Емі тепер вампір. Ці слова застрягли в голові, наче уламок скла, який неможливо вийняти. Все змінилося. Вона змінилася. Але водночас… ні.

Вона все ще та сама дівчина, яка вразила мене з першого дня — своїм сміхом, упертим характером і дивовижною здатністю швидко ставити мене на місце. Я пам’ятав нашу першу зустріч на лекції з бойової магії, коли вона ледь не підпалила мені плащ. Вона тоді вибачалася цілу годину, а я тільки сміявся. Я думав, що це буде звичайна випадкова знайомість. А вийшло щось значно більше.

Але тепер усе інакше. І попри все, я боявся одного — що вона відмовиться від мене. Хоча чомусь в середині мене ця новина приносила полегшення. Я знав, що між нами не було справжнього кохання. І чомусь я не був впевнений, що колись воно з’явиться. Адже все частіше мене почало тягнути зовсім до іншої. Та все ж я хотів зберегти ці стосунки.

— Я тебе ледве знайшла, — пролунало раптом за спиною.

Я здригнувся й різко обернувся. Мені хотілось побути наодинці, проте цей голос мені був знайомий. Невже тепер так буде завжди? І чи зможу я звикнути?

— Хоча, як подумати, шукати й не довелося, — продовжила Емі, виходячи з тіні. — Запах вів прямо сюди.

Її поява була такою тихою, що я ледь не підскочив. І тут же нагадав собі: звикай. Вампіри рухаються безшумно. Їхня присутність відчувається інакше. Їхня тінь довша, ніж у людей. І до цього доведеться звикати.

— Просто вирішив трохи прогулятися, — сказав я, намагаючись говорити спокійно. — Перед сном. А ти як? Як… нові відчуття?

Емі підійшла ближче й сіла на мармурову лаву поруч, поклавши долоні на холодний камінь. Вона була така як і раніше, хіба що червоні очі. Але це ж лише тільки ночами. Та все ж щось в ній змінилось.

— Навіть не знаю, що тобі сказати, — тихо відповіла вона, дивлячись на місяць. — У мене постійно сухість у горлі. Легка спрага. Бажання… випити чиєїсь крові, — вона зробила паузу й кинула на мене швидкий погляд, ніби перевіряючи, як я відреагую, а тоді ледь посміхнулася. — Але, здається, я можу це контролювати. Рік каже, що це тому, що я вроджена.

— Вроджена? — перепитав я.

Вона кивнула, пальцями несвідомо торкаючись шиї. Так схожа на ту Емі, яку я колись вперше зустрів. І те, що вона перетворилась, нічого не змінює.

- Ті, хто народився вампіром, після вісімнадцяти змінюються. І їм треба випити крові, аби стати повноцінними вампірами, - пояснила вона. – Ми можемо себе контролювати. Це частина нашої природи.

Це пояснювало багато. Але водночас породжувало нові запитання. Я взагалі не знав як це все працює. Та і, якщо чесно, не впевнений, що хочу знати.

— Знаєш, — продовжила вона. — Попри все… я ще ніколи не відчувала себе настільки живою.

Її очі спалахнули відблиском місячного світла, і я зрозумів, наскільки вона змінилася. Вона трималася по-іншому. Рухалася по-іншому. Навіть її мовчання було іншим.

— Грегорі, — нарешті сказала вона, — я тепер вампір. І це вже не змінити. Але я все ще я. І якщо… якщо ти більше не захочеш бути зі мною, я зрозумію.

— Емі, мені байдуже, хто ти, - врешті сказав я. – Вампір чи людина. Це не змінює того, ким ти є для мене.

Вона злегка опустила плечі, напруга зникла. Але я не міг залишити все без пояснень. Мені справді було байдуже на те, хто вона. Можливо це через те, що я досі не був впевнений, що ми матимемо спільне майбутнє.

— Проте… — я вдихнув глибше. — Є щось, про що тобі треба знати.

Повільно, майже ритуально, я зняв окуляри. Вона дивилася на мене, і страху в її очах не було. Лише цікавість. Її погляд зупинився на моїх білих очах із чорною вертикальною зіницею, схожою на розріз клинка.

— І це… твоя таємниця? — спокійно спитала вона.

— Лише частина, — відповів я. — Це наслідок стародавнього прокляття.