Глава 7

Після полювання я зовсім не відчувала голоду. Тепер я була сильна, як ніколи. Таке неймовірне відчуття, яке ні з чим не порівняєш. Чому ж я раніше відмовлялась від цього? Скоріше зіграв роль простий страх.                                                                                                                                                 

- Ти як? - спитав мене Аларік. - Нормально себе відчуваєш?                                                                  

Ми сиділи на одному з дерев в саду, що було досить високим. Як виявилось, сюди застрибнути не так вже й важко, принаймні, для вампіра. І вперше я опинилася тут. Але не думаю, що в останнє. А ще, на дереві доволі зручно.                                                                                                                                       

- Я просто чудово. - сказала я. - От якби ще знала, кому вигідно, аби я стала вампіром. Ми з цим розберемося, проте потрібен час. Але за це я зараз не хвилююся. - це справді було так. - І я навіть не знаю, як на це відреагує Ілларія та Грегорі.                                                                                                 

- Того, хто це зробив - ми обов'язково знайдемо. І повір, він понесе заслужене покарання. - сказав брат. - А от Ілларія... Вона ж мене прийняла майже одразу. А ти її найкраща подруга. Я впевнений, що все буде добре.                                                                                                                                                      

- Якби ж то все так і було. - посміхнулась я. - Тоді було би просто чудово.                                                  

Йти до своєї кімнати було доволі страшно, адже я не знаю, чого очікувати від Ілларії. Вона раніше так сильно боялася вампірів. І хоч в них з Аларіком стосунки, та я все ще не впевнена. Щось ніби зупиняло мене. Тому, я і стояла біля дверей, не наважаючись увійти. А що, якщо вона буде боятись навіть говорити зі мною? Я не хочу втрачати подругу, адже вона давно стала частиною моєї родини. Все ж зібравшись з силами, я увійшла в середину. І наступне, що я відчула - це міцні обійми. Ілларія явно поставила собі за мету мене задушити. Та я вже і так мертва, тому і боятися нічого. Я навіть не помітила, як завмерла на місці.                                                                                                                       

- Емі, я так переживала за тебе. Коли Рік мені сказав, то я просто не знаходила місця собі від хвилювання. - в очах Лії стояли сльози. - Просто не пережила би, якщо щось сталося. Але тепер все добре, і я рада.                                                                                                                                                 

- Тобто, ти не боїшся мене? Я ж вампір. - здивувалась я. - Небезпечна істота, яка змушує інших кричати від жаху.                                                                                                                                            

- Але ж ти так і лишилась моєю подругою. Просто тепер з невеличкою особливістю. По суті справи для мене нічого не змінилося. - вона посміхнулась. - До того ж я зустрічаюсь з вампіром. Мені вже нічого боятись. Та і я тепер можу за себе постояти.                                                                                                 

Я ж лише розсміялась, але на душі і справді стало набагато легше. Могла б і одразу здогадатись, що Ілларія мене прийме. Пройшов той час, коли вона боялася нашу расу. Лишилось ще поговорити з Грегорі, і я не буду відтягувати. Краще одразу все зробити. Прямо зараз і піду. І я можу тільки сподіватися, що все пройде чудово...