Глава 7

Після полювання я зовсім не відчувала голоду. Тепер я була сильна, як ніколи. Таке неймовірне відчуття, яке ні з чим не порівняєш. Чому ж я раніше відмовлялася від цього? Скоріше за все, зіграв роль простий страх. Страх перед невідомим, перед власною силою, перед світом, який раптом став зовсім іншим.

Тепер усе здавалося настільки живим, настільки реальним, що навіть подих вітру у кронах дерев викликав у мені дивне захоплення. Навіть темрява вже не лякала — вона стала іншою, наповненою тонкими звуками, нюансами ароматів і власними відтінками світла, яких я раніше не помічала.

— Ти як? — спитав мене Аларік. — Нормально себе відчуваєш?

Ми сиділи на одному з дерев у саду, що було досить високим. Як виявилось, сюди застрибнути не так вже й важко, принаймні для вампіра. Я відчула, як гілки під моїми ногами не просто тримають вагу тіла, а ніби підлаштовуються під мої рухи, надаючи впевненості і легкості.

І вперше я опинилася тут. Але не думаю, що востаннє. Навпаки, хотілося зависнути на гілках довше, відчути, як ніч під ногами, а світ під кронами дерев — такий великий і таємничий. Тут можна було спостерігати сад, чути подих кожної рослини, відчувати кожен звук, який раніше губився в шумі звичайного життя.

— Я просто чудово, — сказала я. — От якби ще знала, кому вигідно, аби я стала вампіром. Ми з цим розберемося, проте потрібен час. Але за це я зараз не хвилююся. — Справді, це було так. — І я навіть не знаю, як на це відреагують Ілларія та Грегорі.

— Того, хто це зробив, ми обов’язково знайдемо. І повір, він понесе заслужене покарання, — сказав брат. — А от Ілларія… Вона ж мене прийняла майже одразу. А ти її найкраща подруга. Я впевнений, що все буде добре.

— Якби ж то все так і було, — посміхнулась я. — Тоді було би просто чудово.

Моя посмішка була напівщирою, адже страх і невпевненість усе одно тиснули зсередини. Йти до своєї кімнати було доволі страшно. Я не знала, чого очікувати від Ілларії. Вона раніше так сильно боялася вампірів, і хоча тепер її стосунки з Аларіком були іншими, я все ще не була впевнена у її реакції на мене. Щось ніби зупиняло мене біля дверей. Можливо, це був залишковий страх за старі правила і непорушні переконання. Що, якщо вона буде боятися навіть говорити зі мною? Я не хотіла втратити подругу, адже вона давно стала частиною моєї родини, моїм емоційним рятівним колом.

Все ж, зібравшись із силами, я увійшла в кімнату. Наступне, що я відчула, — це міцні обійми. Ілларія явно поставила собі за мету мене задушити, втім тепер це здавалося смішним — я вже й так була мертва, тому боятися було нічого. Мене навіть трохи здивувало, що я змогла залишатися спокійною, відчуваючи силу у кожному своєму м’язі. Я завмерла на місці, дозволяючи їй обійняти мене так, ніби весь світ раптом повернувся на свої місця.

— Емі, я так переживала за тебе. Коли Рік мені сказав, то я просто не знаходила місця собі від хвилювання, — в очах Лії стояли сльози. — Просто не пережила би, якби щось сталося. Але тепер усе добре, і я рада.

— Тобто, ти не боїшся мене? Я ж вампір, — здивувалась я. — Небезпечна істота, яка змушує інших кричати від жаху.

— Але ж ти так і лишилась моєю подругою. Просто тепер з невеличкою особливістю. По суті для мене нічого не змінилося, — вона посміхнулася. — До того ж я зустрічаюсь із вампіром. Мені вже нічого боятися. Та й я тепер можу за себе постояти.

Я лише розсміялась, але на душі стало набагато легше. Могла б і відразу здогадатися, що Ілларія мене прийме. Пройшов той час, коли вона боялася нашу расу. Тепер залишалося ще поговорити з Грегорі, і я не хотіла відтягувати момент. Краще зробити все відразу.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як нічна прохолода обплітає мою шкіру, як вітер пробігає крізь волосся, неначе нагадуючи про силу, яка тепер у мене є. Кожен мій рух був точний і впевнений, тіло відчувало власну силу і контроль. Я знала, що можу піти до Грегорі і зустрітися з ним очі в очі, не ховаючись, не боячись. І хоча внутрішнє хвилювання усе одно було присутнє, я відчула легкість, немов темрява навколо мене тепер не така страшна.

— Грегорі… — пошепки промовила я сама до себе, ще раз обмірковуючи кожне слово, перш ніж увійти в його кімнату. — Сподіваюся, усе пройде добре.

Я відчула, як мої ноги впевнено ступають по сходах, як серце б’ється спокійно, але відчуття сили не полишає мене ні на хвилину. Моя нова сутність була частиною мене тепер, і кожен крок уперед лише підтверджував, що я можу впоратися з усім.

Навіть думка про Грегорі вже не викликала страху. Навпаки, я відчувала цікавість і певну насолоду від того, що можу бути собою — такою, якою ніколи не могла бути раніше. Усе ще лишалося невідоме, але тепер я знала: я готова зустріти його і сказати правду. Не ховаючись, не боячись, не соромлячись.

І, можливо, саме цей момент стане ще одним кроком до того, щоб прийняти себе остаточно — Дарсану Драгомір, сильну, незалежну і сповнену життя навіть у новій сутності. Я відчула, що моє серце б’ється ритмом сили, свободи та впевненості, і це було найважливіше.

Я знала, що попереду чекає багато випробувань. Нові правила, нові загрози і нові відкриття. Але тепер я була готова. Готова кинутися в будь-яку пригоду, відчути світ на повну силу, і не зважати на страх. Моя сутність, моя свобода і моя сила стали невіддільною частиною мене. І це відчуття — найсолодше з усіх.