Глава 6

Ми вийшли з Академії, коли вже спустилась ніч. Аларік сказав, що так буде безпечніше для всіх. Більшість студентів сплять, а значить нам ніхто не завадить. Але я одразу помітила, що відчуваю світ інакше. Кожний запах — від запаху вологого листя й свіжої трави до тону шкіри самого Аларіка — ставав яскравішим, насиченим, майже фізично відчутним.

Я чула кожний звук, від найслабшого шелесту до подиху тварини десь у далині, бачив навіть піщинки на доріжках, дрібні гілочки, що торкаються землі. Мої рухи стали плавнішими, а реакція загострилася до межі. Все так незвично, але водночас дивовижно. Я відчула неймовірну свободу, яку раніше не могла собі навіть уявити. Кожен подих, кожен рух приносив неймовірне хвилювання та відчуття сили одночасно.

— Біжи за мною, — сказав Аларік. — І не відставай.

Я кинулась за ним, і це було надзвичайно. Дивно, але ще ніколи я не відчувала себе настільки живою. Ніби дев’ятнадцять років я спала, і ось, нарешті, прокинулась. Вітер розвіював моє волосся, наповнював легені, яким уже не треба було дихати, а тіло наче танцювало у повітрі, відчуваючи свободу у кожному м’язі.

Я змінилася, і мені це подобалося. Такі неймовірні відчуття! Як я раніше могла жити без них? Навіть боялася. Зараз не хотілось ні про що думати — лише відчувати, як світ проходить крізь мене, як він реагує на мої рухи, на мою присутність.

Аларік почав сповільнювати біг, і мені довелося зробити те саме. Невдовзі ми зовсім зупинилися. Я ще ніколи не була в цій частині лісу. Тиша була надзвичайно густою і майже відчутною, як щільний туман, що обволікає тіло. Лише шелест листя, крики нічних птахів і далекі звуки нічних тварин нагадували, що світ існує поза моїм новим сприйняттям.

Кожен звук здавався величезним, кожен рух — важливим, і я відчула, як напруга і страх повільно відступають, залишаючи лише гостре відчуття присутності у цьому світі. Моє серце билося не від страху, а від гострої радості, від розуміння, що тепер я можу відчувати і контролювати світ у всіх його нюансах.

— Ти молодець. Скажу більше, я навіть здивований, що в тебе все так добре вийшло, — сказав Аларік з посмішкою. — Ще й ніде не врізалась. Ніби не тільки перетворилась. Хоча, можливо, ти від мене щось приховувала.

— Та ну тебе, — сказала я, легенько стукнувши його плечем. — Ти хоч інколи буваєш серйозним? Чи це не в стилі Аларіка?

Він проігнорував мої слова і просто пішов уперед, жестом показавши, що я маю йти за ним. Я відчула, як моє серце прискорилося — тепер кожен його рух відчувався настільки чітко, ніби я могла передбачити його кроки. Все було настільки тихо, що я не одразу зрозуміла, що ми вже почали рухатися. Треба звикати, що я тепер вампір. А це означає, що багато чого зміниться. Сподіваюся, Аларік допоможе мені з усім розібратися. І сумніватися у цьому не варто.

— Закрий очі та розслабся, — прошепотів він. — А тепер просто прислухайся до того, що відбувається навколо тебе. Десь тут поряд є якась тваринка. Вона і стане твоєю вечерею. Ти маєш залишити всі думки про те, що це жорстоко чи неприємно. Потрібно робити так, як буде краще. Інакше ти можеш завдати шкоди своїм друзям.

Я зробила так, як він сказав. Спершу здавалося, що нічого немає, лише тиша, що обплутувала мене темрявою, але потім звуки почали накочувати хвилями, заповнюючи свідомість, наче я вперше чула цей світ.

Всі дрібниці, які раніше залишалися непоміченими, раптом стали величезними: шелест листя, дзюрчання річки десь неподалік, кроки лисиці, що ховалася серед чагарників, навіть слабке серцебиття дрібного звіра, що пробігав поряд. Я відчувала запахи лісу у всій повноті: вологу землю, хвойну смолу, нічну прохолоду, змішані аромати квітів і тварин.

От воно, те, що я шукала. Небезпечна тварина, що сама полювала на здобич. Навіть зараз вона висліджувала якогось кролика. Дрібні істоти мене не цікавили — в них мало крові, а мені потрібна сила. Моя увага зосередилася на великих рухах, на силі і потенційній здобичі. І ще мить — і я зрозуміла, що потрібно робити.

Віддавшись інстинктам, я кинулась на звук. Полювання почалося. Це було швидко і природно: тіло реагувало на запахи, звуки і рухи навколо мене, ніби я завжди це вміла. Кожен мій крок, стрибок і ривок відчувався неймовірно точно. Я відчула, як моя сила повністю контролює рухи, як кров пульсує в моїх венах і веде мене вперед, наче сама прагнучи здобичі.

Мої очі вловлювали найменші рухи, навіть у темряві. Я помітила, як звір намагається втекти, але моє тіло випереджало його. Відчуття нової сили наповнювало мене трепетом і трішки страхом одночасно. Це було хвилююче і страшно, водночас я навчалася довіряти своїм інстинктам. Я відчула, як кров моєї здобичі майже фізично пульсує навколо мене, як тварина реагує на кожен мій рух, і мені доводиться коригувати кроки, щоб усе вийшло максимально ефективно.

Перший раз я стикнулася з відчуттям справжньої хижачки. Не просто мисливиці, а істоти, яка відчуває і контролює своє тіло та навколишній світ. Кожен ривок, кожен стрибок давав відчуття контролю, влади і водночас відчуття відповідальності — адже тепер від моїх дій залежало життя. Це було одночасно лякаюче і магічно.

— Добре, — промовив Аларік, — ти відчуваєш це? Це твоє тіло. Воно тепер твоє. Тепер ти можеш керувати своєю силою, і це лише початок.

Я дивилася на нього і відчувала неймовірне поєднання страху і захоплення. Моє тіло стало інструментом, мої відчуття — зброєю. Я зрозуміла, що відтепер моє життя буде сповнене нових правил, випробувань і небезпек, але водночас я відчула справжню свободу. Світ відкрився переді мною у всій його гостроті і красі. Я знала, що тепер можу вижити. Можу полювати, можу контролювати себе, можу йти вперед, не боячись.

Ця ніч стала першим уроком у моєму новому житті — житті Дарсани Драгомір, що тепер була і сильною, і небезпечною, і водночас сповненою живих відчуттів, яких раніше не знала. І поки місячне світло падало на ліс, я відчула: цей шлях тільки починається, і попереду чекає безліч нових випробувань, які я готова пройти. Я відчула себе справжньою хижачкою — сильнішою, ніж будь-коли, і готовою до того, що чекає попереду.