Глава 5

Я пам'ятаю біль. Жахливий біль, що повністю поглинув усю мою свідомість, не залишаючи сил навіть на крик. Кожна клітина мого тіла пронизувалась вогнем, наче мільйони голок одночасно впивалися в шкіру, і я відчувала, як свідомість починає розчинятися в хаосі.

Я ненавиділа те, що відбувається навколо. Хотілося просто зникнути, піти в небуття, і більше ніколи не прокинутись. Невже може бути щось гірше за це? Думка прокрадалася між спазмами болю. Я вже була готова благати про смерть, коли раптом промайнула інша думка. А що буде з моєю родиною? Вони тільки знайшли мене, і знову втратять?

Та я мала перетворитися на вампіра. Чи це саме так і відбувається? Раніше я не цікавилася цим, думала, що такі речі залишаються в легендах і старих книгах. Але зараз не було часу на сумніви — лише біль, що пронизує тіло, і невідомість, що здавалася страшнішою за смерть.

Десь, ніби за сотні кілометрів, я чула голос Зака та Аларіка, відчувала їхню присутність, наче вони проривалися крізь тьму до мене. Звичайно, вони знайшли мене, але я вже не могла сказати ані слова, ані крикнути — лише продовжувала шукати світло в цій безмежній темряві.

Біль ставав нестерпним. Невже це і є ціна за безсмертя? Ні, це лише початок, бо я відчула, що всередині мене відбувається щось неймовірне, щось страшне і водночас дивовижне — моя кров більше не була просто кров’ю, вона ожила. Вона пульсувала і ревіла, вимагала контролю, сили, нового життя, і я відчувала кожен її подих, наче вона сама намагається керувати моїм тілом.

Отямилась я вже у якійсь кімнаті. Навколо нічого не було, крім ліжка та сірих стін, а запах повітря був свіжим, наче після грози. Я не впізнавала це місце, і серце ще билася шалено від болю та страху. Поряд сидів Аларік, і його спокій змушував мене напружитися.

Але здивувала мене не його присутність, а те, що я бачила, чула і відчувала в сотні разів гостріше. Навіть найменші пилинки на стінах здавалися величезними, кожен звук лунким відгуком прокотився в моїй свідомості. Все було надзвичайно яскраво, гіпер реально.

Коли я побачила Аларіка, відсахнулась. Він рухався швидко, надзвичайно спритно, і це змусило мене усвідомити: я більше не людина. Я стала вампіром. І якщо це так, я небезпечна для всіх — навіть для Ілларії та Грегорі, тих, кого любила і кому довіряла.

— Ти не зашкодиш їм, — прошепотів Аларік. — Хоча в тебе і є справа, ти можеш себе контролювати. Вродженим вампірам це набагато легше.

Його голос гримнув у моїй голові, ніби вибух. Вампірський слух значно сильніший за людський, а тепер він належав і мені. Кожен звук, кожен подих відчувався гостріше, наче я відчула саму тканину світу. Світ навколо став іншим, і я знала: доведеться звикати до того, що моє життя і сприйняття назавжди змінилися. Я спробувала заспокоїти себе — моя поведінка майже не зміниться, а от реакція інших на мене буде непередбачуваною. Хоча, можливо, батьки зрадіють, що я вижила…

— З яких пір ти став телепатом? — підняла брову, намагаючись приховати тремтіння голосу. — Мені здавалося, це не входить у твої здібності.

— Коли я перетворився, мав такі ж самі думки, — посміхнувся брат. — Кожен вампір хоч раз хвилювався про це. У тебе зараз купа питань, і ми маємо з'ясувати все. Найголовніше — хто зробив це з тобою, і навіщо. Але спершу тобі потрібна кров, аби не накинутися на когось. Іноді спрага може бути неконтрольованою, особливо на початку.

— То ти мені приніс стаканчик кровушки? — запитала я, намагаючись зробити голос спокійним. — Такої смачної і… червоної, чи що? Я поки не розбираюся у їхніх видах.

— Ні, — розсміявся він. — Вона тоді була би несмачна. Ми йдемо на полювання, і ти навчишся робити це правильно.

Він простягнув мені руку, очікуючи відповіді. А що мені вже втрачати? Я і так стала вампіром без власної згоди. Я ще не знаю, хто це зробив і з якою метою, але тепер мене важче вбити. І назад шляху немає. Це мало статися рано чи пізно, і я вже була частково готова. Якщо хочу навчитися контролювати себе, жити повноцінно, довіряти власним відчуттям і силі — мушу слухати брата. Він знає це краще за мене.

Я прийняла його руку. Хоч і боялася, але всередині відчувала, що це правильний крок. Так почалося моє нове життя — життя Дарсани Драгомір, яке тепер буде сповнене магії, сили і нових правил, до яких доведеться звикати. Я відчула, як страх змішувався з неймовірним відчуттям влади і контролю, і розуміла: попереду чекають нові виклики, і тепер я буду готова до всього.

З кожним кроком на темних вулицях, що виблискували лише місячним світлом, я відчувала нові межі своїх можливостей: швидкість, сила, сприйняття світу, спрага контролю і потреба навчитися керувати нею. Це був перший крок у нову еру мого життя, де кожне рішення, кожен рух і навіть кожне відчуття ставало випробуванням, а я — його учасницею. Моя історія ще не закінчилася, і тепер я була готова вписати у неї нові правила, нову магію, нову силу і, головне, новий сенс життя.