Глава 5

Я пам'ятаю біль. Жахливий біль, що повністю поглинув всю мою свідомість, не залишаючи сил навіть на крик. Я ненавиділа те, що відбувалося навколо мене. Вся моя свідомість палала у вогні. Хотілось просто померти. Піти в небуття, і більше ніколи не прокинутись. Невже є щось гірше за це? Я вже була готова благати про смерть. Але що буде з моєю родиною? Вони тільки знайшли мене, і знову втратять? Але ж я мала перетворитися на вампіра. Чи це саме так й відбувається? Раніше я не дуже цікавилася про це. Та варто було.  Десь, ніби за сотні кілометрів, я чула голос Зака та Аларіка, і навіть відчувала, як мене кудись несуть. Звичайно, вони знайшли мене. Та, не в силах нічого вимовити, я просто далі шукала світло в цій темряві. Але я більше не могла виносити цей біль. Невже це і є ціна за безсмертя? Ні, це лише початок.                                                                                                                    

Отямилась я вже у якійсь кімнаті. Навколо нічого не було, крім ліжка та сірих стін. І я не впізнавала цю місцину. А поряд сидів Аларік. Та здивувало мене зовсім інше. Я все бачила, чула та відчувала в сотні раз гостріше. Навіть найменші пилинки у стінах. Все було таким яскравим. А коли побачила Аларіка, то відсахнулась. Занадто швидко для звичайної людини. А я більше і не людина. Тепер я вампір. А значить небезпечна для всіх. Навіть для Ілларії та Грегорі...                                                                       

- Ти не зашкодиш їм. - прошепотів Аларік. - Хоча в тебе і є справа, але ти можеш себе контролювати. Вродженим вампірам це набагато легше.                                                                                                     

Та його голос прогримів ніби якийсь вибух у моїх голові. Ще би, вампірський слух в рази сильніший за людський. Тим паче, у новостворених. Доведеться звикати до того, що тепер мій світ буде інакшим. І хоча я впевнена, що моя поведінка майже не зміниться, але інші можуть не одразу сприйняти це. Хоча батьки зрадіють.                                                                                                                                            

- З яких пір ти став телепатом? - я підняла одну брову. - Мені здавалося, що це не входить в твої здібності.                                                                                                                                                          

- Коли я перетворився, то мав такі ж самі думки. Та й кожен вампір хоч раз хвилювався про це. - брат мені посміхнувся. - В тебе явно купа питань, і ми маємо з'ясувати все. Особливо те, хто ж перетворив тебе. Та для початку, тобі треба кров. Аби ти не накинулась ні на кого. Інколи наша спрага може бути неконтрольованою.                                                                                                                                         

- То ти мені приніс стаканчик кровушки? - відповіла я. - Такої смачної та... Червоної чи що. Я поки не розбираюся в її видах.                                                                                                                                     

- Ні, вона тоді була би не смачна. - Аларік розсміявся. - Ми йдемо на полювання. Заодно навчишся це робити.                                                                                                                                                                 

Він протягнув мені руку, очікуючи на мою відповідь. А що мені вже втрачати? Я і так стала вампіром, при чому не з власної волі. Ще й досі не знаю, хто це зробив зі мною та для чого, адже тепер мене важче вбити. Та й зворотного шляху немає. Це мало статися рано чи пізно, і я вже була частково готова до цього. Та якщо я хочу, аби моє увійшло в якесь певне поняття норми, то маю слухати брата. Він в цьому розбирається набагато краще за мене. Тому, я прийняла його запрошення.