Глава 3

Сьогодні на нас чекало ще два сюрпризи. Виявляється, Роуен та Саймон стали також нашими викладачами. Перевертень викладав «Класифікацію та використання зброї», а маг — «Види бойового мистецтва». Це так дивно: чому їм запропонували роботу в Королівській Академії? Хіба вона не славилася чудовими викладачами, які вже мали безцінний досвід? Але ж досвід приходить лише в роботі, а тут обидва мали шанс проявити себе по-справжньому.

Можливо, і інші викладачі сюди прийшли в такому ж віці, тільки тоді ніхто не помічав, адже увага завжди прикута до студентів. До того ж, цього семестру мені предмети подобаються набагато більше, ніж раніше, і це приємно надихає.

Решта дня пройшла якось… спокійно. Я очікувала якогось нападу або несподіванки, чи чогось такого страшного, що завжди траплялося після минулого року. Після всіх тих пригод ми постійно чекали, що щось станеться. І коли цього не траплялося, здавалося, що сама буденність стає дивовижною. Так, потрібно звикати до спокою, навіть якщо він трохи лякає і змушує перевіряти себе на пильність.

Вечір я провела з Грегорі наодинці. Ми просто сиділи на траві, дивлячись на зірки, що тихо миготіли у нічному небі. Було так мило і романтично, що я навіть не знала, що йому говорити. Ми мовчали, але цього було достатньо — відчуття спокою і тепла охоплювало нас обох.

Чудовий вечір, коли не хочеться думати ні про що, окрім теперішнього моменту. Хіба я могла уявити ще рік тому, що це в мене буде саме тут, у Королівській Академії? Та тепер це моя реальність, і я була щаслива.

Вночі Натаніель мав терміново поїхати, тому я прийняла рішення тренуватися самостійно. Я хотіла виплеснути всю ту енергію, яка назбиралася в мені після першого насиченого дня. За час канікул я змогла освоїти кілька нових прийомів, і тепер настав час довести їх до ідеалу. Хоч було і доволі незручно тренуватися одній, це краще, ніж просто сидіти і марнувати час. Та й спати зовсім не хотілося — серце було переповнене відчуттям нових можливостей.

Десь за півгодини я різко обернулася на кроки і побачила Зака. Чого він тут? Це ж єдина тренувальна зала, а він — вампір, що тільки закінчив Академію Непростих. Очевидно, він не мав жодної нагальної причини бути тут… або мав? Доведеться піти звідси, аби не залишитися з ним наодинці. Хоча був і другий варіант.

— Приєднуйся до тренування, — сказала я просто. — Думаю, мені не завадить компанія.

— Бити своїх учнів у мій перший день роботи — якось не дуже правильно. Мене, напевно, можуть звільнити, — посміхнувся він. — Та якщо ти так наполягаєш…

Я розсміялася та кинула йому меч. Можливо, з ним навіть буде простіше, ніж я думала. Зак спіймав його на льоту і одразу наніс удар. Тренування з ним виявилося зовсім не схожим на уроки з Натаніелем. Він не вчив мене простим прийомам, а навчив боротися до кінця, не здаватися перед труднощами. І одного разу це врятує мені життя.

Його методи були несподіваними: спершу він кидав мені меч, щоб я відбивала його у повітрі, змушуючи рухатися швидко, різко змінювати позицію, розганяти кров у венах та відчувати баланс власного тіла. Потім він робив крок назад і раптово робив випад, змушуючи мене відскочити, ухилятися, реагувати блискавично. Кожен рух вимагав повної концентрації — не лише на мечі, а на всьому тілі, на кожній м’язі, що напружується, на кожному диханні.

— То ти щаслива з Грегорі? — раптово спитав він, злегка нахилившись, щоб оцінити мою реакцію.

— Так, дуже щаслива. Навіть словами описати не можу, — відповіла я трохи швидко, відчуваючи, як моє серце калатає в грудях. — А чого це має тебе хвилювати?

Він зробив випад, що змусив мій меч випасти, і миттєво притягнув мене до себе. Я бачила такий прийом на уроках Натаніеля, але Зак додав сюди щось своє — силу, непередбачуваність і небезпечну грацію. Я опинилася в небезпечній близькості від його обличчя. Знову. Мимоволі серце почало битися швидше, але я відштовхнула його — не потрібно мені цього.

— Ти ж цього хочеш, — прошепотів він низьким голосом. — Як і я. І ми можемо обидва зараз корисно провести час.

Я сильніше відштовхнула його і змогла звільнитися, втекти кілька кроків назад. Але не це мене лякало. Найгірше було те, що я справді відчувала хвилю бажання того поцілунку. Страх і цікавість змішувалися, і я навіть не знала, як правильно реагувати. Моя голова була повною суперечливих думок: я знала, що це небезпечно, але тіло хотіло іншого.

Зак не дозволяв розслаблятися ані на секунду. Він комбінував удари, перескакував у бік, робив захоплення, змушуючи мене контратакувати та миттєво оцінювати ситуацію. Кожен рух — як шаховий хід: треба було передбачити кілька наступних кроків. Я навчалася не лише захищатися, а й відчувати, коли противник намагається перевести бій у психологічну гру.

Ми чергували удари мечем з бокових атак, потім він змушував мене ухилятися від уявних заклинань, використовуючи магічні імпульси, що імітували справжні. Я відчувала, як руки тремтять від напруги, як ноги мліють від постійного руху, а серце шалено калатає. І все одно я продовжувала, бо кожен наступний прийом робив мене сильнішою, швидшою, більш точною.

Поступово я зрозуміла, що це не просто тренування. Це було випробування духу, перевірка контролю, самодисципліни і власних почуттів. Кожен удар і відбитий рух вимагав абсолютної концентрації. І навіть коли я відчувала втому, всередині з’являвся потік адреналіну, що підштовхував рухатися далі.

Зак не казав зайвих слів. Його погляд, рухи і реакції були уроками самі по собі. Я навчалася не лише захищатися і атакувати, але й розуміти іншу людину через рухи, через енергію, яку вона випромінює. Це було водночас моторошно і захопливо.

І поки ми тренувалися в цій залі, в моїй голові крутилися думки про Грегорі, про Зак, про минулий рік, про майбутнє. Всі ці взаємодії, всі ці уроки і випробування формували мене, робили сильнішою, гнучкішою не лише тілом, а й духом. І я знала точно: цей рік, навіть з його труднощами і спокусами, стане ще одним кроком на шляху Дарсани Драгомір, і я пройду його з честю, силою і рішучістю.