Глава 2

— Скучила за тренуваннями? — спитав Натаніель, коли я прокинулася о третій ночі та тихо попрямувала у спортивну залу. — Хоча сумніваюся, що твоя мама не влаштувала тобі кілька, коли ти була у Валорії. Але ж тут усе інакше.

— Звичайно, я скучила саме за нашими уроками, Натаніель. Та й за навчанням взагалі, — посміхнулася я, обережно розкручуючи меч у руці. — У нас тепер набагато більше цікавих предметів, ніж минулого року. Все ж є якась користь з подій минулого року.

Він кивнув, неначе підтвердивши мої слова, і злегка підвів меч у бойову позицію, уважно стежачи за моїм рухом. У цьому його погляді було щось знайоме й заспокійливе одночасно. Те, до чого я звикла.

— От тепер я бачу справжню доньку Зоріни. Ти на неї так схожа. Навіть більше, ніж може здатися на перший погляд. Справа в твоєму характері, — сказав він і завдав удару, який я з легкістю відбила. — Я ж казав тобі, що здогадувався з самого початку?

— Не ти один. Я чула про це не раз, проте ти був першим, — відповіла я, усміхаючись, і завдала відповідного удару мечем. — Та ритуал крові трохи змінив моє уявлення про походження.

— Але тепер усе добре, — продовжив він, не знижуючи темпу. — Все на своїх місцях. І тепер я збираюся показати тобі складніші удари. Все ж, ти маєш нічим не поступатися мамі.

Ми продовжили тренування, і час летів непомітно. Кожен рух вимагав концентрації, відточеності і сили. Я відчувала, як м’язи стають гнучкішими, а розум — яснішим. Інколи ми перекидались жартами, інколи мовчки відточували техніку, і я відчувала, як моє тіло наповнюється енергією.

Думки про Натаніеля змушували серце легенько стискатися від трепету. Він завжди ставився до мене з повагою і підтримкою, ще з першого дня навчання. Можливо, він і справді відчував у мені щось від Зоріни Драгомір, а можливо, розумів, що я тут чужа, і намагався підтримати. У будь-якому випадку, я була вдячна, що він є в моєму житті.

Ми відпрацьовували комбінації ударів і блоків, які раніше здавалися мені надскладними. Я відчувала, як у повітрі між нами створюється невидима нитка довіри — не словами, а рухами, ритмом, співзвуччям наших дій. Це було більше, ніж тренування; це було своєрідне мовчазне спілкування.

І мені неймовірно сподобалось. Але час пролетів занадто швидко і настав ранок. А значить нам потрібно було збиратись на пари. Ілларія, на диво, прокинулась досить рано і швидко зібралась. Навіть сніданок пройшов тихо. Але без драми не обійшлось.

— Теорія бойової магії? Серйозно? — здивувалася Ілларія, коли ми увійшли до аудиторії. — Практики годі й чекати. Хоча я цілком не проти, адже битися — це вже точно не моє.

— Так а навіщо тобі вчитися себе захищати? Хіба ти не зможеш підняти армію зомбі-метеликів? — посміхнувся Аларік. — Твій дар, якщо й не знищить ворога, то точно викличе сміх. І тоді є шанс, що ти зможеш перемогти.

Ілларія кинула на нього знищувальний погляд і метнула маленьку блискавку. Вона не завдала шкоди, але його скривило від несподіванки. У його очах промайнуло легке здивування. Ох, які ж в них цікаві стосунки… Прямо як у книгах. Точно не доведеться сумувати.

— А мені подобається, — захоплено сказала я. — Чим більше нових цікавих предметів, тим краще для нас.

— Ще би ти не була в захваті, — відрізав брат. — Та тобі все, де є натяк на бойове мистецтво, подобається.

Ну, мене виховували як воїна, тому це й не дивно. Звичайно, мені подобається. Була б моя воля, я би додала ще кілька уроків. На щастя, у мене є наші нічні тренування, тому я поки мовчу.

Всі одногрупники сиділи та спілкувалися між собою в передчутті нового предмету. Як і ми, ніхто не мав уявлення, чого очікувати. І навіть третій курс не міг допомогти, бо такі уроки ввели лише зараз через підвищену небезпеку.

Та всі затихли, коли відкрилися двері, і до аудиторії увійшов викладач. Шок було видно на обличчях усіх, включно з моїм. Адже нашим викладачем виявився… Зак. Той самий Зак, який минулого року тільки закінчив Академію Непростих. І ось він стоїть перед нами, із таємничим поглядом і легкою посмішкою, ніби нічого не змінилося.

— Доброго дня, — привітався він. — Представлятись мені немає сенсу, бо ви мене й так знаєте. Але не треба називати мене містером Оверлук чи якось так. Просто Зак, адже минулого року я сидів за партою так само, як і ви. Сподіваюся, не буду надто бридким вчителем.

Він посміхнувся, обвів поглядом усіх студентів і зупинився на мені та Грегорі, бо ми сиділи занадто близько. Мимоволі в пам’яті спливли його слова з минулого року, змушуючи серце стискатися від легкого трепету.

— Я викладатиму у вас Теорію Бойової магії, а в другому семестрі — Практичну бойову магію, - продовжував пояснювати Зак. – Поки що так. Хоча, особисто я, не бачу великого сенсу в теорії. Але правила є правила.

Він обійшов стіл і присів прямо на нього, неначе продовжуючи розмову, яку ми вели минулого року. Я намагалася сконцентруватися на словах, на суті предмету, а не на його присутності. Легше сказати, ніж зробити…

Я глибоко вдихнула, відчуваючи аромат старовинних книг і магії, що витає у повітрі, і подумала: «Цього року я стану сильнішою, розумнішою і впевненішою. І нехай усі труднощі чекають попереду, я їх подолаю. Я — Дарсана Драгомір, і це мій шлях».

Навколо стояла тиша, сповнена очікування. Кожен студент напружився, готуючись до того, що невдовзі розкриється таємниця бойової магії. Я відчула прилив енергії, ніби сама зала чекала на мої кроки вперед. Серце б’ється швидше, але це не страх. Це передчуття. Передчуття нових уроків, нових відкриттів, нових перемог. І хоча Зак був тут, і хоч він був Заком, я зрозуміла, що справжній виклик чекає на мене всередині.

Мечі, заклинання, тактика, тренування — усе це лише початок. І я готова йти далі. Крок за кроком, день за днем, відточуючи майстерність і зміцнюючи дух.