Грегорі

Цієї ночі спали всі. Навіть Аларік, який зазвичай волів блукати Академією до світанку, вирішив залишитися в кімнаті. Це було зовсім на нього не схоже. Він лише коротко кинув, що має «важливі справи» й йому потрібно трошки тиші. Я не став розпитувати — ми не з тих друзів, що лізуть один одному в душу. У нас обох є власні секрети, і ми мовчки домовилися їх не чіпати.

А значить, сьогодні мені ніхто не завадить. Я обережно зачинив двері за собою, намагаючись не створити жодного звуку. Коридори Академії були темні, хіба що факели на стінах кидали тремтливі золотаві відблиски, а десь далеко лунав рівномірний гул магічних печаток, що підтримували бар’єри безпеки. У цій тиші навіть власний подих здавався занадто гучним.

Вийшовши на вулицю, я вдихнув на повні груди нічне повітря. Воно було холодним і чистим, із запахом вологої землі та сирих листків. Легкий вітерець торкнувся щоки, у темряві шелестіли дерева, а десь на відстані загукав нічний птах. Здавалося, що весь світ завмер, прислухаючись до чогось невидимого.

Я на мить зупинився, щоб переконатися, що ніхто за мною не стежить. Порожньо. Жодної душі. Але відчуття небезпеки не полишало мене. У цій Академії ніколи не можна бути впевненим, що ти один. Особливо зараз, коли серед студентів ширилися чутки про темні сили, які нібито прокинулися десь у горах за кордоном.

Тому я рушив далі — у ліс, де мене точно ніхто не знайде. Мої кроки майже не було чути на вологій траві. Дерева стояли мовчазною стіною, їхні чорні тіні перепліталися між собою, немов сплутані жили. Місячне світло пробивалося крізь гілля, малюючи на землі химерні візерунки. Чим глибше я заходив, тим сильніше відчував, як тиша стискає мене, наче холодний кокон.

Зупинився на невеличкій галявині. Тут було ідеально. Я повільно зняв окуляри й відчув, як із плечей зійшла невидима вага. Ці кляті лінзи приховували те, що ніхто не повинен бачити. Без них мої очі починали світитися дивним, майже фосфоресцентним відблиском. Це було небезпечно. Бо чим довше я тримав силу всередині, тим важче ставало стримуватися.

Вдих. Видих.

А потім я зробив те, заради чого прийшов. Підійшов до старого дерева й поклав руку на шорстку кору. Тепло прокотилося по всьому тілу, пульсуючи всередині мене. Я заплющив очі й дозволив силі вийти. Усередині мене наче відчинили шлюзи. Чорний потік магії вирвався назовні, проходячи крізь мене, крізь пальці, пронизуючи деревину. Дерево здригнулося, наче живе, і почало в’янути просто на очах. Листя скручувалося, гілки ламалися, а за кілька секунд залишилася лише сіра труха.

Я зробив крок назад, вдихаючи на повні груди. Стає легше. Значно легше. Та цього було замало. Я підійшов до іншого дерева. Іще. Іще. Кожного разу я відчував, як сила, що точила мене зсередини, відступає, залишаючи холодну порожнечу й дивний спокій. Але водночас десь у глибині піднімалося щось тривожне. Щоразу, коли я випускаю магію, у мені ніби прокидається хтось інший. Чужий. Темний.

А потім настало відчуття спустошення. Моя енергія вичерпалася. Я сперся спиною об стовбур і дозволив собі кілька секунд перепочити, відчуваючи, як серце б’ється в грудях. І тоді — голос.

— Вражаюче, — промовила хтось тихо, але в цій тиші слова прозвучали так, ніби грім розкатався просто над вухом.

Я різко розвернувся, блискавично вдягаючи окуляри й готуючись до найгіршого. Хтось міг побачити все, що щойно сталось. Мене вважатимуть монстром.

— Навіть не думала, що Грегорі Аркан здатний на таке, - з темряви вийшла Мелісса де ЛаФельт.

Я ледь не вилаявся. Як я міг не помітити її присутності? Але потім усе стало на свої місця — ельфи. Чортівські ельфи зі своїм умінням маскуватися, ставати невидимими, зливатися з навколишнім світом. Вона, напевно, пішла за мною ще від гуртожитку й бачила все.

— Це не те, що ти думаєш… — почав я, але слова застрягли в горлі.

Вона ледь всміхнулася, схрестивши руки на грудях. Ця дівчина вміла дивувати, тому я абсолютно не знав, що від неї очікувати. Вона могла зберегти мою таємницю. Але чи захоче зробити це?

— Та годі тобі, — перебила Мелісса. — Не хвилюйся, я не збираюся тебе здавати. Тут кожен має свої секрети.

Її голос звучав дивно спокійно. Без осуду. Без страху. Навпаки, у ньому чулося щось схоже на цікавість. Якісь емоції Мелісса завжди викликала в мені. Навіть в той перший день, коли звучала аж надто зарозуміло.

— Ти забув, що я теж можу вбивати дотиком? — додала вона й простягнула руку, показуючи тонкі пальці. — Як думаєш, легко з цим жити?

Я мовчав, намагаючись прочитати її наміри, але в темряві її очі сяяли холодним сріблом, і це мало що допомагало. Мені хотілось розповісти їй все. Чомусь здавалось, що Мелісса мене обов’язково зрозуміє.

— Твої очі… — продовжила вона тихо, уважно вдивляючись у мене. — Вони й справді лякають. Я розумію, чому ти носиш окуляри. Мудре рішення.

Я глибоко вдихнув, намагаючись приховати роздратування й водночас полегшення. Мелісса не засуджувала мене. Вона розуміла, і намагалась підтримати. А тому з нею я міг поговорити.

— Це прокляття, — нарешті сказав я. — Давнє, родинне. Від нього неможливо позбутися. Ця сила… вона зжирає мене. Тому я роблю все, аби тримати її під контролем. Якщо не випустити енергію — я можу… зірватися.

Мелісса повільно підійшла ближче, присіла поруч і зітхнула. Тепло її тіла якось заспокоювало мене. Я був радий, що саме ця дівчина розкрила таємницю.

— Повір, я знаю, про що ти говориш. Мій дар теж небезпечний. Не минуло й року, як я навчилася його контролювати, - вона посміхнулась. – Було б дурістю не запропонувати тобі допомогу.

— Ти? – я подивився на неї здивовано. – Мені допомогти?

Вона легенько всміхнулася, але в цій посмішці було щось хиже. В такі моменти Мелісса була зовсім не схожа на ельфа. Щось в ній було темним. І мені це подобалось. Здається саме з нею я міг знайти спільну мову.

— Якщо не хочеш знищувати дерева — навчись тримати себе в руках, - продовжувала вона. – Я можу показати тобі, як.