Мелісса

Коли ж уже прибуде цей Провідник? Скільки його можна чекати? Мені здавалося, що минула вічність, і кожна хвилина розтягувалася, мов гума. Я починала втрачати терпіння й відчувала, як усередині мене накопичується напруга. Я хочу в Академію. Хочу вирватися. Хочу дихати на повні груди.

Просто хочу якомога швидше забратися з Еллеону, аби знову відчувати себе частиною чогось більшого, ніж нескінченні застілля, парадні прийоми та світські балачки. Я хотіла знову стати собою.

Ні, я люблю свій дім. Це моя рідна країна, моя земля, моє повітря, і я вдячна за те, що можу називати себе частиною великого народу ельфів. Колись, за всіма законами долі, я стану їхньою королевою. Але… я вже втомилася.

Втомилася бути тут, серед цих нескінченних палацових інтриг, нескінченних очікувань, нескінченної тиші, що давить на скроні. А ще — цей час. Проклята особливість Еллеону. У звичайному світі минає місяць, а тут — два. Відчуття, ніби ми живемо в чужому часовому вимірі, загублені між митями. Іноді здається, що я проживаю чиїсь життя, поки інші — лише спогади.

Для мене канікули тривали цілих шість довгих, виснажливих місяців, і це зводило мене з розуму. Тому я хочу повернутися. Хочу знову опинитися в Академії — серед людей, які живуть швидше, відчувають швидше, змінюються швидше. Хочу відчути, як час тече правильно, не розтягується й не тисне.

До того ж навіть тиждень поруч із моєю матір’ю — це випробування для будь-кого. Я навіть не знаю, чи люблю її. Хоча мала би мати чітку відповідь. Для дитини мати це найголовніша людина. Я ж так не могла сказати про свою.

Я почала нервово ходити туди-сюди по кам’яній плитці внутрішнього двору, розгладжуючи рукою поділ плаща. Де ж цей Провідник? Чому час має тягнутись настільки повільно?

— Якщо він не прийде за хвилину, — пробурмотіла я. — Знайду шлях до Академії сама.

І, ніби прочитавши мої думки, він з’явився просто посеред двору, ніби виріс із повітря. Я підняла погляд і ледь не розсміялася з полегшенням. Ну нарешті! Я підхопила свою валізу, ковзнула між парою ельфійських охоронців, які, як завжди, дивилися на мене несхвально, і впевнено попрямувала до нього.

— Давай уже, перенось нас в Академію, — сказала я, схопивши його за руку.

— Але, принцесо… — він розгублено кліпнув темними очима. — Можливо, ви хочете попрощатися зі своєю родиною? У вас ще є час, аби…

— Так, дуже хочу, просто страждаю від нашої розлуки, — перебила я, закочуючи очі. — Буду сумувати, пишіть мені, платочком сльози витираю… Все, задоволений? Тепер можна вирушати, чи у вас там ще є якісь нові правила?

Він розгублено кивнув, але я відчула, як у його погляді миготнула тінь сумніву. Цього разу, здається, попався якийсь надто сентиментальний Провідник. Рідкісне явище. Зазвичай вони байдужі до всього, що відбувається довкола. Вони виконують свою задачу — доставити королівських нащадків до Академії. Без питань, без зайвих емоцій. Світ розчинився.

А ось і рідний гуртожиток. Я ступила на знайомий кам’яний ґанок, і щось стислося всередині. Стіни, прикрашені магічними гобеленами, відбивали легке мерехтіння сонячних променів. Повітря тут було зовсім інше — насичене запахом свіжої трави, старих книг і ледь відчутного аромату магії. Я проведу тут цілий рік. І цього разу навіть на зимові канікули не поїду. Не хочу додому. Не можу. Минулі канікули я провела в Ізабель…

Ізабель.

Серце стислося, ніби його стягнули невидимими мотузками. Це буде важкий рік без неї. Важкий і порожній. Я намагалася навіть не думати про це, але кожен крок по Академії нагадував мені про неї. Вдих. Видих. Зібратися.

Мені доведеться жити тут із кимось новим. Мені точно не дозволять залишитися в кімнаті самій. І якщо це буде першокурсниця — їй доведеться несолодко. Мій характер далеко не найпростіший, а терпіння до новачків у мене, скажемо чесно, на рівні нижче нуля.

Зібравшись із силами, я відчинила двері. У кімнаті було тихо, сонячне проміння пробивалося крізь високе вікно, утворюючи золотаві плями на підлозі. В кутку стояли чужі валізи, але жодне ліжко ще не було зайняте. Я провела пальцями по полицях, на яких ще вчора стояли речі Ізабель. Їх уже забрали батьки. Тиша стала гнітючою.

Я прийняла рішення жити на її половині кімнати. Так я ніби була ближче до неї. Так було легше. Але легше було тільки на перший погляд. Я відчувала себе ближче до подруги, яка була для мене єдиною близькою людиною в цьому світі.

Я саме розкладала речі, коли двері раптово відчинилися, й у кімнату зайшла Ребекка Деленай. Значить, вона й буде моєю новою сусідкою. Минулого року Ребекка жила з третьокурсницею. І, чесно кажучи, я очікувала когось гіршого. Ребекка була прямою, іноді різкою, але завжди чесною. З нею хоча б можна було домовитися.

— Я тепер житиму тут, — сказала вона спокійно, поставивши валізу біля дверей. — Не хвилюйся, я тиха сусідка. Через… певні обставини минулого року я вирішила, що краще ти першою обереш собі місце. А я вже займу вільне ліжко.

— Добре, — відповіла я коротко, киваючи.

Ребекка одразу взялася розставляти свої речі. У неї рухи були швидкі, точні, без зайвих роздумів — людина, яка не любить хаосу. У якийсь момент я навіть усміхнулася. Можливо, сумісне проживання й не буде таким поганим. Можливо, ми зможемо… терпіти одне одного.

Але всередині мене вже зріло відчуття тривоги. Щось цього року буде не так. Я відчувала це кожною клітинкою. І потрібно бути готовою до всього, аби ніхто більше не постраждав.