Розділ ІІ

- Ти будеш дзвонити нам хоча б через день. Або навіть кожен день. Це було би взагалі ідеально. - сказала мама, обіймаючи мене. - А на батьківський день ми обов'язково приїдемо та проведемо цілий день разом.  

- Добре. - відповіла я з посмішкою. - Я постараюся дзвонити щодня. 

- Ми вже за тобою скучили. - продовжила вона. 

Далі до себе мене притягнув батько, а мама обійняла Аларіка, що трохи знітився від цього. Який же милий момент. Думаю, він до кінця не усвідомлював те, що Зоріна любила його як рідного сина і готова була зробити все, заради хлопця. Та цю ідилію перервав Провідник, що виник посеред зали.  Так, цього я ще не бачила, адже їх досить багато. Невисокого зросту, чорні очі та таке ж волосся. Він ж нам вклонився та повідомив, що вже час відправлятися. Ще раз обійнявши батьків, я підхопила зачаровані валізи. Ось я знову покидаю батьківський дім, але цього разу ненадовго. Час їхати в Академію.  

***

- Амеліє, я так рада, що ми знову будемо сусідками по кімнаті.  Я дуже скучила. - Ілларія мене міцно притягнула до себе. - Хоча ми і бачилися недавно, та все ж я сумувала.

На цей раз подруга приїхала раніше за мене, що було дивно. І, судячи лише з однієї валізи, на цей раз вона підготувалась. Ну що ж, Ілларія вирішила більш відповідально підійти до цього навчального року. Але побачивши Аларіка, дівчина кинулась до нього та поцілувала. Ще би, найбільше вона сумувала саме за ним. А об мою ногу почало тертись щось маленьке та пухнастеньке. Вафелька, як давно я її не бачила. Взявши кошенятко на руки, я обійняла її. Киця ж лише замуркотіла і ткнулась своїм носиком мені в руку. Гарнюня наша. От за нею я сумувала найбільше, адже не бачила її стільки часу. 

- Грегорі вже приїхав? - спитала я в брата, чухаючи Вафельку за вушком. - Він казав, що має повернутися як раз тоді, коли й ми. 

- Він... - почав Рік.

- Він вже тут. 

У цей час в кімнату зайшов Грегорі. Він зовсім не змінився, а його окуляри були на звичному місці. Хоча він ніби став більшим в плечах. Тренувався чи що? Хлопець підійшов до мене та поцілував. Але робив це дуже обережно, аби не придавити Вафельку, яка все ще сиділа на моїх руках. Кицюнечка ще ж сильніше замуркотіла, від чого хлопець відсунувся від мене з посмішкою. Обережно погладивши пухнастика, він сказав:

- Ти точно міні-реактор. Так мурчати - це треба вміти. - посміхнувся він. - Обережніше, я можу почати тебе ревнувати до Вафельки. 

- Ну що, друзі. Ось ми знову в Королівській Академії. - сказала Ілларія. - Які плани на цей рік? Ми ж тепер другокурсники.

- Не знаю як у вас, - відповів Грегорі, обіймаючи мене. - Та я хочу спокійний рік без битв, інтриг та вбивств. Це було би просто ідеально. 

Ох, ми всі на це сподіваємося. Однак ніхто не знає як все складеться, адже минулий рік теж мав бути тихим. А вийшло все інакше...