Розділ ІІ

— Ти будеш дзвонити нам хоча б через день. Або навіть кожен день. Це було би взагалі ідеально, — сказала мама, обіймаючи мене так міцно, ніби хотіла втримати силою. — А на батьківський день ми обов'язково приїдемо й проведемо цілий день разом.

— Добре, мамо, — відповіла я з усмішкою, хоч усередині все стискалося. — Постараюся дзвонити щодня.

— Ми вже за тобою скучили, — продовжила вона тихо, немов боялася, що слова втратять силу, якщо вимовити їх голосно.

В наступну мить мене до себе притягнув батько. Його обійми були зовсім іншими: сильними, надійними, але водночас теплими. Я вдихнула знайомий запах його плаща, просоченого травами та димом, і відчула, як у грудях стискається від розуміння, що знову доведеться надовго прощатися.

Поряд мама обіймала Аларіка, який виглядав трохи розгубленим від цього надмірного прояву ніжності. Я ледь стримала посмішку — він ніяковів, але водночас світився від щастя. Думаю, він досі до кінця не усвідомлював, наскільки сильно мама його любить. Для неї він був уже давно не просто другом родини, а майже сином. Вона готова була заради нього на все, і я бачила, як це його лякає й водночас гріє.

Але цю маленьку сімейну ідилію обірвав Провідник. Хоча мені так хотілось, аби ми побули тут ще трохи. Я вже сумувала за своєю родиною та Валлорію. І вже через кілька років я повернусь сюди назавжди. А одного дня стану королевою.

Провідник виник посеред зали так раптово, що ми всі здригнулися. Високі мармурові стіни відбили його кроки, і луна розлетілася по приміщенню. Я вже бачила їх раніше, але кожен із них виглядав інакше. Цей був невисокий, худорлявий, із чорним, як смола, волоссям, і такими ж темними, непробивними очима. Вони нагадували чорні безодні, в які можна впасти й більше ніколи не повернутися.

— Час вирушати, - чоловік низько вклонився та промовив. – Королівська Академія чекає на вас, ваші Високосте.

Мені довелося ще раз обійняти маму й тата. Хотілося затриматися хоч на хвилину довше, але часу не було. Взявши зачаровані валізи, я кинула останній погляд на дім. Мої кроки віддавалися глухим звуком у тиші коридору, і кожен із них здавався важким, немов тягар на серці.

Ось я знову покидаю батьківський дім. Але цього разу — ненадовго. Попереду Академія. Там на мене чекають друзі та навчання. Я ще раз обійняла батьків, і ми з Провідником перенеслись. Аларік одразу ж пішов до себе в кімнату, хоча і запропонував допомогти з речима. Та я мала лише одну валізу, а тому попрямувала до себе.

— Амеліє! — вигукнула Ілларія, щойно побачила мене. — Я так рада, що ми знову будемо сусідками по кімнаті! Я дуже скучила!

Вона кинулася до мене й так міцно притиснула, що я ледь не випустила валізу. Я теж скучила за подругою, хоча вона ж гостювала в нас лише недавно. Але дівчина завжди була дуже емоційною.

— Ліє, ми ж бачилися всього кілька тижнів тому, — засміялася я, обіймаючи її у відповідь.

— Все одно скучила, — буркнула вона, але очі світилися щастям.

На цей раз подруга приїхала раніше за мене, що мене здивувало. Зазвичай Ілларія вічно запізнювалася на все, але, схоже, новий навчальний рік вона вирішила почати з відповідальністю. Хоча судячи з того, що у неї була всього одна валіза, диво тривало недовго. Але як тільки вона помітила Аларіка, усе її рішучість зникла.

— Аларік! — Ілларія підскочила до нього й повисла на шиї, цілуючи.

Я усміхнулася. Вони двоє виглядали такими щасливими разом, що навіть не хотілося підколювати їх цього разу. В ту ж мить я відчула щось тепле біля ноги. Опустивши погляд, побачила маленьку пухнасту кулю, яка обережно терлася об мій чобіт.

— Вафелька! — видихнула я, нахилившись.

Моя крихітка. Скільки часу я її не бачила! Обережно взяла кошеня на руки, й вона одразу замуркотіла, утикаючись маленьким носиком у мою долоню. Її м’яке хутро гріло руки, а знайомий запах трохи заспокоював.

— От за тобою я скучила найбільше, — прошепотіла я їй.

— Грегорі вже приїхав? — запитала я в Ріка, чухаючи Вафельку за вушком. — Він казав, що приїде одночасно з нами.

— Він… — почав було Рік, але хтось його перебив.

— Він уже тут, - почувся голос.

Я різко обернулася й побачила Грегорі. Він зовсім не змінився… і водночас став іншим. Ті ж акуратно розпатлані темні пасма, ті ж окуляри на носі, але тепер плечі виглядали ширшими. Чи то він тренувався, чи просто подорослішав — важко було сказати.

Він підійшов до мене й легко торкнувся губами моїх. Поцілунок був обережним, майже невпевненим, адже я досі тримала Вафельку. Кошеня замуркотіло ще гучніше, ніби хотіло довести, що воно теж учасник цієї сцени. Грегорі посміхнувся й, обережно погладивши її по спині, пожартував.

— Ти точно міні-реактор. Так муркотіти — це треба вміти, - сказав хлопець. – Обережно, Амеліє, я можу почати ревнувати тебе до Вафельки.

— Вона заслужила, — відповіла я з усмішкою, цілуєчи мордочку кошеняти.

— Ну що, друзі, — сказала Ілларія, сяючи. — Ось ми знову в Королівській Академії! Які плани на цей рік? Ми ж тепер другокурсники!

— Не знаю, як у вас, — відгукнувся Грегорі, обіймаючи мене за талію, — але я хочу спокійний рік. Без битв, без інтриг, без вбивств. Просто навчання, відпочинок і, можливо, кілька вечірок. Це було б ідеально.

Я мимоволі засміялася. Така тепла та дружня атмосфера. І мені хотілось в ній провести час якомога більше. Взагалі мені дуже пощастило не лише з родиною, а й з друзями.

— Ідеально, кажеш? — перепитала я, стискаючи його руку. — Грегорі, у нашому житті слово «спокій» не існує.

Він зітхнув і поцілував мене у скроню. Від кожного його дотику я танула, і хотілось просто зупинити цей час та побути разом. Мені так сильно подобався Грегорі, що я хотіла бути з ним.

— Мені хочеться вірити, — прошепотів він.

Ох, як же ми всі на це сподіваємося. Але ніхто не знає, чим обернеться цей рік. Минулого разу ми теж думали, що все буде тихо. І тоді все змінилося. І цього разу, глибоко в душі, я відчувала те саме передчуття. Наче сама Академія шепотіла: спокою не буде.