Глава 12

Завтра я їду до Королівської Академії, і тепер я вже другокурсниця. Так швидко пролетів час, що я навіть не встигла насолодитися першим роком навчання. Відчуття змішувалося: з одного боку — радість від того, що я залишаюсь частиною цього величного навчального закладу, з іншого — легка тривога, бо все ще не відчувала себе достатньо сильною та готовою до нових випробувань.

Мама з татом дуже не хотіли мене відпускати від себе, та треба. Я ж маю навчитися керувати своєю країною. І тепер я дуже сильно цього хотіла, адже Валорія прекрасна, і я хочу бути гідною своєї ролі.

Та й там на мене чекають друзі, за якими я скучила. А ще Грегорі, до якого щось відчуваю, хоча не до кінця розумію, що саме. Його присутність завжди збуджує в мені змішане відчуття — спокій і хвилювання водночас, немов він уміє доторкатися до моєї душі без слів. Можливо, це не зовсім дружба, але й не кохання — скоріше щось між двома світами, якими ми живемо.

Батьки ж можуть мене навідати та зв’язуватися по Сфері, і це дає відчуття безпеки. Чи ображалася я на свою родину? Ні, зовсім. Вони не винні, що так сталося. Тим паче, батьки та брат не вірили, що Дарсана померла, проте весь цей час продовжували шукати мене. Можливо, вони відчували щось на рівні інтуїції. Тому навіщо поводитися як нерозумна дитина?

Але тепер, коли ми нарешті всі разом, вони зовсім не хотіли мене відпускати, нехай і поряд був брат. Та й я сама не була такою вже й простою. Мене готували до Академії Непростих, до життя, яке вимагало сили, розуму та витримки. До того ж я не припиняла тренування: фізичні вправи, володіння зброєю, магічні вправи, стратегії та тактика — усе це щодня формувало мене як воїна і як принцесу. Я знала, що зможу за себе постояти, і це давало відчуття впевненості.

Та перед від’їздом мене чекала ще одна родинна традиція. Ох, скільки ж їх було! Набагато більше, ніж мені здалося після вивчення інформації у бібліотеці. Кожна традиція мала своє значення, своє символічне коріння, що тягнулося ще від поколінь Драгомірів.

На цей раз ми їхали доволі довго, десь близько години, і я уважно розглядала краєвиди за вікном: туманні пагорби, блискучі річки, ліси, що ніби ховали свої таємниці. Природа тут була живою, пульсуючою, ніби передавала мені свою енергію.

Та все ж ми прибули до якогось лісу. На вигляд він був самим звичайним, наче ніякого магічного значення й не мав. Але я вже починала відчувати дивне передчуття, коли ми зупинилися.

— Де ми? — пошепки запитала я, бо в душі відчувала, що це місце особливе.

— Це Ліс Блукаючих Вогників, — відповів батько спокійним, але глибоким голосом. — Особливе місце для нашого народу. Тут ми ближче до нашого коріння, до енергії, яка живе всередині нас.

Ми увійшли до лісу мовчки, і я йшла слідом за ними, намагаючись не відставати. Сотні думок крутилися в моїй голові, наче маленькі метелики, що злітали у хаотичному танці. Все ж я вирішила нічого не питати, бо розуміла: я дізнаюся все у свій час. Мені взагалі потрібно навчитися чекати.

Ліс дивував: повсюди серед дерев плавали маленькі різнокольорові кульки світла. Вони ніжно блукали серед гілок, немов танцюючи під тиху мелодію вітру. Це була чиста енергія, ніби сама природа спостерігала за нами і вітала мене перед новим етапом.

Чомусь я відчула сильне бажання доторкнутися до однієї з кульок. Лише торкнулася — і таке тепло оповило мене. Рідне, материнське, захисне. Мої тривоги наче розтанули у світлі, а думки очистилися, залишивши лише відчуття спокою та гармонії.

— Тут ти можеш відпустити всі свої тривоги, — прошепотіла мама. — Подумати та побути наодинці із собою. Саме те, що треба перед навчанням.

Я сіла на м’яку землю під старим дубом, закрила очі і глибоко вдихнула запах лісу, змішаний із солодким ароматом квітів, що пробивалися крізь мох. Мама радила розслабитися, але це було зробити важко, особливо після першого року навчання, коли на плечах тиснули і знання, і переживання, і страхи.

Я почала згадувати все, що турбувало мене останнім часом: зрада Бена, смерть Ізабель, дивну поведінку Мелісси, Грегорі, Зак, страх стати повноцінним вампіром. Стільки всього, з чим не так просто впоратися. Але я відпустила всі тривоги у ліс. Нехай вони залишаться тут, серед світлячків, що пульсують власною магією. Нехай я почну новий навчальний рік без тягаря минулого, чистою, готовою до всього.

Я подумала про друзів у Академії — про тих, хто завжди підтримував мене, і тих, з ким були суперечки. Кожен із них додавав свій урок, свою важливу частку досвіду. І хоча другий курс обіцяє нові виклики, я відчула готовність до всього.

Можливо, другий курс буде спокійним? Можливо, я зустріну нових друзів і навіть ворогів, яких зможу перемогти, або хоча б навчитися співіснувати з ними. Хто його знає, але я сподіваюся, що пригод буде менше, а сили вистачить на все.

Я повільно відкрила очі і побачила, як ліс дихає життям: маленькі світлячки піднімалися до неба, стежки освітлювалися їхнім світлом, і я відчула глибоку єдність з цим місцем, із сім’єю, з собою. Вітер ніжно грав у волоссі, ніби шепотів мені слова підтримки.

Я знову глибоко вдихнула і зрозуміла: цей рік стане важливим. Нові уроки, нові випробування, нові зустрічі — усе це вже чекає на мене. Але тепер я знала, що з підтримкою сім’ї, зі знаннями, що мені дали, і з власною силою я готова до будь-якого виклику.

І нехай Валорія буде прекрасною, а Королівська Академія — моєю ареною, я — Дарсана Драгомір, спадкоємиця та воїн, що готова прийняти свій шлях. Я відчула, як у грудях розливається тепло від усвідомлення власної сили, відповідальності та нових можливостей.