Глава 11

Ввечері, коли я лишилась сама, то прийнялась перебирати подарунки, що мені подарували. Їх було дуже багато. Це й не дивно, адже народ любить принцесу. Тато казав, що ми ще протягом кількох днів будемо отримувати подарунки, і я відчувала легке хвилювання від думки про те, скільки уваги та турботи вкладено в кожен із них.

Зараз у мене була купа дрібничок, що щось означали, нагадували про людей, які хотіли порадувати мене, про їхні почуття та ставлення. Мені це було приємно, адже кожен вкладав частинку себе в свій подарунок, думав про мене, про мої вподобання, про мою унікальність.

Особливо я милувалася подарунком від батьків — чудовим кинджалом із рукояттю у вигляді дракона, а замість очей у нього сяяли рубіни. Це був найкращий подарунок для воїна, для принцеси, яка колись мала буде захищати свій народ. Я уважно роздивлялася деталі: різьблені лусочки дракона, глибокі червоні камені, холодний метал у моїх руках.

Я зрозуміла, що це була сімейна реліквія, яка мала дістатися мені на вісімнадцятиріччя, і хоч із запізненням, але тепер вона була у моїх руках. Легке тепло пройшло по мені, коли я торкнулася холодного металу, відчуваючи, що цей кинджал не просто зброя — він символ спадкоємства, сили та відповідальності.

Моє серце наповнилося відчуттям гордості і одночасно тривоги, бо зрозуміла: тепер я насправді стала частиною великої історії, частиною родини Драгомірів, яка завжди була невід’ємною від долі Валорії.

Згадавши про подарунок від Зака, я дістала з сумочки маленьку коробочку. Вона була запакована не дуже акуратно, видно було, що хлопець намагався власними руками створити сюрприз. Відкривши її, я була приємно здивована: всередині лежав браслет із дерева, тонко вигравіруваний, і маленька прикраса у вигляді кажана.

Мене переповнило відчуття, що він дійсно думав про мене, старався зробити щось особливе. Це було настільки мило та гарно, що я не могла не усміхнутися. Навіть не очікувала такого від Зака. Він намагався створити щось, що дійсно буде мені дорогим, і це трішки розчулило мене. Я провела пальцями по браслету, відчуваючи тепло деревини, і подумала, що цей подарунок не лише символ дружби чи прихильності, а маленька частинка його душі, яку він мені довірив.

Раптом у двері постукали, і я вже здогадалась, хто це. Я відчула дивне внутрішнє передчуття, наче щось велике та важливе мало статися саме зараз. Аларік встиг перевдягнутись і стояв із пакуночком у руках. Хіба він не подарував мені вже подарунок? Так, ось цей гарний кулон був від нього.

— Дозволиш увійти? Я маю для тебе ще один подарунок. — я кивнула, і він увійшов.

Він присів на моє ліжко і простягнув мені річ. Вона була запакована набагато акуратніше, ніж подарунок від Зака, і мені вже дуже хотілося відкрити її. Знаючи брата, я розуміла: всередині точно щось особливе, адже він не дарував це публічно, не показував нікому. Тому, не зволікаючи, я розгорнула обгортку і побачила альбом.

Відкривши його, я побачила безліч замальовок, малюнків, нотаток. Кожна сторінка випромінювала увагу та час, проведений над нею. Тут були скетчі міст Валорії, зображення різних видів вампірів, карти та символи, які я вже бачила в Академії, а також власні позначки брата. А в кінці — мій портрет.

Я знала, що Аларік малює, але не очікувала, що він так ретельно відтворить мене, мої риси, мою постать. Це було неймовірно. Хоча, думаючи про його дар, я трохи посміхнулась і подумала: «Сподіваюся, ця картина не оживе».

— Це допоможе тобі вижити в нашому непростому світі, — посміхнувся він. — Я готував це для моєї сестрички. Тут є інформація про вампірів, особливості Валорії, історія нашого роду Драгомірів, а також багато іншого, що тобі стане у пригоді.

— Дякую, — прошепотіла я. — Справді, мені це дуже потрібно зараз.

Я міцно обняла брата. Дивно, але між нами все ще існувала якась незручність. Певно, Аларік досі відчував себе винним за те, що я зникла. Хоча, можливо, це була лише моя фантазія, і насправді між нами все було добре. Я відчула тепло його обіймів, що наче знімало напругу, давало відчуття безпеки і підтримки.

— Ну, відпочивай. Тобі треба набратися сил, — сказав він. — Попереду лише тиждень до нашого навчання. Тому насолоджуйся рештою канікул.

Він посміхнувся і тихо вислизнув з кімнати, залишивши мене наодинці з думками. Я відчула, що справді щаслива. У Рейвенпортів я ніколи не відчувала себе так, як вдома — там завжди щось заважало, завжди було чути приховану напругу, холодність стін та очей. А тут, серед своєї родини, я відчувала себе частиною чогось великого, живого і справжнього.

Я сіла на ліжко, розкривши альбом ще раз і дивлячись на кожну сторінку. Ці нотатки, малюнки та записи — вони були немов дороговказом у майбутнє, планом, який допоможе вижити і досягти успіху. Моє серце прискорювало ритм, коли я думала про Академію, де тепер буду вчитися як Дарсана Драгомір. До цього імені я досі не звикла, але відчуття, що воно моє, вже поселилося в мені.

У голові промайнули думки про майбутнє: нові знайомства, випробування, уроки, які випробовуватимуть не лише знання, а й характер. Професор Пауелл був правий — не всі доживуть до диплому, і це додає відчуття відповідальності. Та я знала, що зараз у мене є сім’я, підтримка, а також знання та дари, що допоможуть подолати будь-які перешкоди.

Я відклала альбом і дивилася у вікно на нічне місто, що тихо спало. Світло ліхтарів відбивалося у річці, створюючи відчуття казкової реальності. Драконовий кинджал, браслет Зака, альбом брата — усе це стало символами нового етапу.

Я відчула, як зростає сила всередині мене. Це був момент усвідомлення: життя триває, і тепер я готова зустріти його очима Дарсани Драгомір — принцеси, спадкоємиці, воїна, що готова боротися за своє майбутнє та майбутнє Валорії.

Мої думки повільно переключалися на Академію, на тих людей, яких я зустріну, на можливі союзи та ворогів. Я уявляла собі великий навчальний зал, старі стіни, що зберігають безліч таємниць, і відчувала, як мій внутрішній вогонь розгорається. Це була не просто підготовка до навчання — це було усвідомлення власної сили, що тепер мала керувати не лише мною, а й впливати на світ довкола.