Глава 11

Ввечері, коли я лишилась сама, то прийнялась перебирати подарунки, що мені подарували. Їх було дуже багато. Це й не дивно, адже народ любить принцесу. Тато сказав, що ми ще протягом кількох днів будемо отримувати подарунки. Зараз в мене є купа всяких дрібничок, що щось та й означали. Мені це було приємно, адже кожен вкладав щось в свій подарунок. А від батьків я отримала чудовий кинджал з рукояттю у вигляді дракона, а замість очей були рубіни. Найкращий подарунок для воїна. Як я зрозуміла, це була сімейна реліквія, що мала дістатися мені на вісімнадцятиріччя. Але краще пізно, ніж ніколи. Згадавши про подарунок від Зака, я дістала з сумочки маленьку коробочку. Якось було не дуже акуратно запаковано, та видно, що хлопець старався. Відкривши її, я була здивована. Всередині лежав браслет, зроблений з дерева. А також невеличка прикраса у вигляді кажана. Невже він це сам зробив? Так мило та гарно. Він потурбувався про те, аби його подарунок сподобався мені. Навіть не очікувала такого від Зака.                                                                                                                                                 

Тут у двері постукали, і я вже здогадалась, хто то був. Якесь внутрішнє передчуття чи що. Аларік встиг перевдягнутись, і стояв з якимось пакуночком. А хіба він не подарував мені вже подарунок? Так, ось цей гарний кулон був від нього.                                                                                                                       

- Дозволиш увійти? Я маю для тебе ще один подарунок. - я кивнула.                                                         

Він присів на моє ліжко, та протягнув цю річ. Це було запаковано краще, ніж в Зака. А мені вже дуже хотілося відкрити. Знаючи брата, там точно було щось особливе, адже він не подарував мені його при всіх. Тому, я це і зробила, та побачила альбом. Відкривши його, я бачила всякі замальовки та записи. А в кінці - мій портрет. Я знала, що Аларік малює. Але це справді неймовірно. Хоча в нього ж є один цікавий дар, і я сподіваюся, що ця картина не оживе.                                                                                  

- Це допоможе тобі вижити в нашому непростому світі. - посміхнувся він. - Я готував це для моєї сестрички. Тут є інформацію про вампірів, якісь особливості Валорії та більше про Драгомірів, а ще багато всього.                                                                                                                                                  

- Дякую. - прошепотіла я. - Справді, мені це дуже потрібно зараз.                                                            

Я міцно обняла брата. Дивно, але між нами все ще була якась незручність. Певно, Аларік досі відчував себе винним в тому, що я зникла. Хоча, можливо я собі просто це нафантазувала, і насправді все добре.                                                                                                                                                               

- Ну, відпочивай. Тобі треба набратися сил. - сказав він. - Попереду лише тиждень до нашого навчання. Тому, насолоджуйся рештою канікул.                                                                                                            

Він посміхнувся, та вислизнув з кімнати. Все-таки, в мене така хороша родина. В Рейвенпортів я не відчувала себе як вдома. Щось заважало мені, і тепер я розумію, в чому була причина. А тут... Я щаслива, справді. Ще й в Академію я тепер повернусь як Дарсана Драгомір. До цього імені я досі не звикла, але в мене буде час. Та тепер нас в групі вже п'ятнадцять. Професор Пауелл був правий. Не всі доживуть до диплому...