Глава 10

— Ти виглядаєш просто чудово, — сказала мені мама. — Тобі так пасує ця сукня. І ти дуже схожа на мене в цьому віці.

А я вже дуже сумнівалася в цьому, адже в дзеркалі відображалася зовсім інша дівчина. Я зовсім не схожа на себе колишню. Тепер це була не Амелія, а справжня Дарсана. Висока, статна і дуже гарна. Проте до величі Зоріни мені ще дуже далеко, тому я не була впевнена, що схожа на неї.

Яскраво-червоні губи, глибокі очі, які підкреслював макіяж, довге волосся, розпущене, але зачесане на один бік, і довга чорна сукня з відкритою спиною. Ніяких бантиків чи метеликів. Справжня принцеса вампірів. Темна та загадкова.

— Навіть не знаю, — відповіла я. — Я не впізнаю себе.

— Але це справжня ти. Така, якою і була завжди, — мама обійняла мене за плечі. — Така красива та сильна. Моя донечко.

В неї на очах виступили сльози, але вона швиденько їх витерла, аби не псувати макіяж. Королева не має показувати свою слабкість, принаймні нас так вчать в Академії. Але інколи можна дати свободу своїм почуттям.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи легке хвилювання, яке змішувалося з гордістю. Це був той момент, коли розумієш: ти більше не та маленька дівчинка, якою була вчора. Тепер ти — Дарсана, принцеса власного світу, і всі твої дії мають значення. Мене переповнювало дивне відчуття величі та відповідальності водночас, наче ти стоїш на порозі чогось великого, що змінить твоє життя назавжди.

Після розмови з мамою ми спустилися в залу, де мала проходити вечірка. Зала була прикрашена сяючими канделябрами, кришталевими люстрами, а на стінах висіли полотна з портретами предків. В той вечір моєю красою захоплювались усі.

Здавалося, що всі гості, навіть ті, кого я бачила вперше, спостерігали за кожним моїм рухом. Чи це справжнє захоплення, чи просто ввічливість? Може, вони прагнули показати повагу, але частина мене хотіла дізнатися правду. Адже хороші зв’язки завжди зайвими не бувають.

Мені подарували багато подарунків, але я вирішила відкрити їх пізніше. Зараз це було не доречно. Тому я стояла, пила якийсь коктейль і спостерігала за усім навколо: бліде світло від кришталевих люстр, відблиски вишуканих суконь гостей, приглушений гул розмов, легкі нотки музики, що заповнювала залу. Вітер, який просочувався крізь відкриті вікна, приносив запах троянд із саду, додаючи вечору романтичної загадковості.

Аларік кудись відійшов, явно йому подзвонила Ілларія, яка довго мене вітала по Сфері, а я залишалася сама серед цієї багатої та трохи формальної компанії, відчуваючи, як очі гостей то й обертаються на мене, то відводяться, намагаючись зберегти спокій.

— Невже нашій принцесі нудно? — спитав хтось, і я відразу впізнала голос.

Ну звичайно, кого би я ще тут зустріла. Це був Зак. Я майже одразу впізнала його по голосу. Щось я не пам’ятаю, щоб його запрошували. Хоча списку гостей я і не бачила. Він мав бути на півночі країни, там його робота.

Тому що він тут робить? До речі, хлопець виглядав дуже круто в костюмі — офіційний і в той же час бездоганно стильний, його постава випромінювала впевненість, а погляд міг одночасно і заспокоювати, і хвилювати.

— І що ти тут робиш? — спитала я, намагаючись приховати здивування. — Хіба ти не мав бути у Дрейвені?

— Дуже вічливо ти говориш зі своїми гостями, — посміхнувся він. — Мене, взагалі-то, запросили. А від тої роботи я відмовився, адже отримав пропозицію, яка влаштувала мене набагато більше. До того ж я тут з батьком. А це тобі.

Він протягнув мені невеличку коробочку, яку я поспішила сховати в маленьку сумочку. Хоча спокуса відкрити її зараз була величезною, я вирішила зачекати. Не одразу до мене дійшло те, що він сказав.

— Батько? — здивувалася я.

— Доброго дня, Емі, — промовив Натаніель, поставивши на стіл невеличкий футляр. — Вітаю тебе з днем народження. Сподіваюся, тобі сподобається мій подарунок.

Ну звичайно, його запросили. Він не лише мій улюблений вчитель, а й друг родини. Наскільки я знала, вони навіть зустрічалися з моєю мамою. Потім мама закохалася в батька, а Натаніель одружився з іншою. І лише тепер я помітила, що він і Зак чимось схожі. Як я це раніше не помічала?

— То ви... — почала я, здивовано озираючись.

— Так, Емі, це мій син, — посміхнувся Натаніель. — Якось не міг раніше сказати. Минулого року зовсім не було для цього часу.

Я не була здивована. Здається, за цей час це відчуття просто атрофувалося. Все, що я могла — це просто посміхнутися. Було трохи незручно в їх компанії, адже я не звикла до таких офіційних і водночас особистих моментів. Вибачившись, я відійшла до брата. Мені не дуже подобались офіційні заходи, і хотілось якомога швидше піти. Але я мала свої обов’язки — справжня принцеса завжди повинна виглядати привітною та уважною.

Я підняла келих, вдихаючи аромат коктейлю, і відчула легке тремтіння хвилювання. Потрібно було ще випити, розслабитися, щоб сприймати все навколо спокійно. Очі гостей стежили за мною, посмішки були щирими, але й трішки обережними. Я подумала, що це одна з тих митей, коли усвідомлюєш: твоє життя змінюється, а кожен момент сповнений значення і ваги.

Світло люстр танцювало по залі, відбиваючись у кришталевих келихах, і я розуміла, що сьогодні — не просто свято, а початок нового етапу у моєму житті. У моїй голові вже крутилося планування майбутніх днів у Академії, думки про стратегії управління, про друзів і ворогів, і водночас — відчуття радості, що ця ніч присвячена мені, моїй сім’ї, моєму народові.

Я зробила ковток, підняла голову, і мені здалося, що світ навколо став трішки яскравішим. Сьогодні я — Дарсана Драгомір, принцеса Валорії, і кожен момент цього вечора залишиться в пам’яті назавжди. Моменти, коли ти відчуваєш свою силу та свою роль у великій історії, наповнюють серце теплом і трепетом водночас. І я знала: цей вечір тільки початок того, що чекає мене попереду — нових викликів, нових перемог і нових відкриттів.