Глава 10

- Ти виглядаєш просто чудово. - сказала мені мама. - Тобі так пасує ця сукня. І ти дуже схожа на мене в цьому віці.                                                                                                                                                           

А я от я вже дуже сильно в цьому сумнівалась, адже в дзеркалі відображалась зовсім інша дівчина. Я абсолютно не схожа на себе колишню. Тепер це була не Амелія, а справжня Дарсана. Висока, статна і дуже гарна. Проте до величі Зоріни мені ще дуже далеко, тому я і не впевнена, що схожа на неї. Яскраво-червоні губи, очі дуже яскраво виражались за рахунок макіяжу. Довге волосся було розпущене, проте зачесане на один бік. І довга чорна сукня з відкритою спиною. Ніяких вам бантиків чи метеликів. Справжня принцеса вампірів. Темна та загадкова.                                                                     

- Навіть не знаю. - відповіла я. - Я не впізнаю себе.                                                                                     

- Але це справжня ти. Така, якою і була завжди. - вона мене обійняла за плечі. - Така красива та сильна. Моя донечка.                                                                                                                                      

В неї на очах виступили сльози, але вона швиденько їх витерла, аби не псувати макіяж. Королева не має показувати свою слабкість, принаймні нас так вчать в Академії. Але інколи можна дати свободу своїм почуттям. Після розмови з мамою, ми спустилися в залу, де і мала проходити вечірка. В той вечір моєю красою захоплювались всі. От цікаво, що ж там такого гарного? Може то проста ввічливість? Адже не дуже то й хочеться злити майбутню правительку. Хороші зв'язки теж зайвими не будуть. Мені подарували багато подарунків, які я вирішила відкрити потім, адже зараз це буде не дуже правильно. А поки, я стояла та пила якийсь коктейль, спостерігаючи за усім. Аларік кудись відійшов, явно йому подзвонила Ілларія, яка довго мене вітала по Сфері.                                                                                    

- Невже нашій принцесі нудно? - спитав хтось.                                                                                           

Ну звичайно, кого би я ще тут зустріла. Це був Зак. Я майже одразу впізнала його по голосу. Щось я не пам'ятаю, щоб його запрошували. Хоча я і списку гостей то не бачила. Але він мав бути на півночі країни, адже там його робота. Тому, що ж він тут робить? До речі хлопець виглядав дуже круто в костюмі. Йому пасує офіційність. м                                                                                                                 

- І що ти тут робиш? - спитала я. - Хіба ти не мав бути у Дрейвені?                                                           

- Дуже вічливо ти говориш зі своїми гостями. - посміхнувся він. - Мене, взагалі-то, запросили. А від тої роботи я відмовився, адже отримав пропозицію, яка влаштувала набагато більше. До того ж я тут з батьком. А це тобі.                                                                                                                                          

Він протягнув мені якусь невеличку коробочку, яку я поспішила сховати до маленької сумочки, що була в мене. Хоча і була велика спокуса відкрити її зараз, я все ж вирішила зачекати. Не одразу до мене дійшло те, що він сказав.                                                                                                                                 

- Батько? - здивувалася я.                                                                                                                                 

- Доброго дня, Емі. - я побачила Натаніеля. - Вітаю тебе з днем народження. Сподіваюся, тобі сподобається мій подарунок. - він поставив на стіл невеличкий футляр.                                                  

Ну звичайно його запросили, адже він не лише мій улюблений вчитель, а ще й друг родини. Наскільки я знала, вони навіть зустрічалися з моєю мамою. Але потім вона закохалася в батька, а Натаніель одружився з іншою. І тільки тепер я помітила, що вони з Заком чимось схожі. І як я це раніше не помічала?                                                                                                                                                        

- То ви... - почала я.                                                                                                                                       

- Так, Емі, це мій син. - посміхнувся Натаніель. - Якось не міг раніше сказати. Зовсім не до того було минулого року.                                                                                                                                                

Ну, я не була здивована. Здається, за цей час це відчуття в мене просто атрофувалося. Все, що я могла - це просто посміхнутися. Якось було не комфортно в їх компанії. Вибачившись, я відійшла до брата. Мені не дуже подобались усі ці офіційні заходи, і хотілось якомога скоріше піти. Але я маю свої обов'язки, тому плани міняються. Мені треба ще випити...