Глава 9

Ілларія мені так і не розказала про те, що ж тоді сталося. Та і Аларік мовчав. Але це було щось не дуже приємне, інакше брат би так не відреагував. Скоріш за все, це були якісь слова подрузі від Ніка. Ну нічого, в Академії я її змушу мені все розказати. Якщо щось, Вафелька мені допоможе.

У мене вже в голові був цілий план, як дізнатися те, що мені потрібно. Адже саме я випросила кицюнечку у Ітана та Тревіса для того, щоб мати надійну «шпигунку». Тож усе пройде чудово, і ніщо не зможе мені завадити.

Решта часу перебування подруги тут пройшла набагато спокійніше. Ми знайомились більше з Валорією, вивчали її вулиці, парки та таємні закутки. Я все сильніше закохувалася у цю країну. Тут кожна вулиця дихала історією, а кожен камінь, здавалось, зберігав відгомін давніх легенд. Правити нею буде саме задоволення — думка про це гріла душу.

Атмосфера міста, вечірнє світло, що відбивалося у гладкій поверхні річки, шелест листя під ногами, легкий запах трав та вогнищ у далечині — усе це створювало дивовижний настрій свободи й невимушеності. Моя душа тягнулася до цих краєвидів, наче вперше відкриваючи очі після довгого сну.

А ще наближається моє дев'ятнадцятиріччя. Так швидко пролетів цей рік. А це означало, що вже за тиждень я відправлюсь на навчання в Королівську Академію. Та побачу Грегорі, бо справді скучила за ним. Мені хотілося б трохи затримати час, насолоджуючись рідними стінами, затишком власного дому, теплом рідної сім’ї.

Ще цілий тиждень я буду вдома, і не можу сказати, що це мене засмучує. Мені подобалося бути тут. Завтра родина Рейгазів не матиме доступу до Сфери, тому вони привітали мене зі святом ще вчора. Тож я вирішила відпочити, зібрати сили, адже завтра мене очікує веселий день. Вперше я святкуватиму його зі своїми рідними батьками, і це викликало легке хвилювання. У Валорії не мало традицій, і я хотіла бути готовою до всього.

Та тільки-но годинник пробив північ, до кімнати увірвалася моя шумна родина. Вони одразу ж обіймали мене та вітали, не даючи навіть слова промовити. Їх енергія була такою живою і заразливою, що я відчула, як серце прискорює ритм від щастя та несподіваного захоплення. У цей момент я зрозуміла, що щастя — це не лише зовнішні пригоди, а й моменти родинного тепла, коли кожен крок і кожен погляд наповнений любов’ю.

— Вдягайся. І, бажано, щось просте, — сказав тато. — У нас є для тебе дещо.

Я вже нічого не питала. Було дивно, але я довіряла батькам. Треба просто розслабитися — скоро все стане відомо. На вечір була призначена офіційна подія з гостями. Подарунок мені теж подарують пізніше, так сказали батьки. Я швидко переодяглася та попрямувала за ними. Ілларії ж тут не було, адже вона спала, і будити її ніхто не став. Значить, ця пригода буде лише для нас.

На цей раз ми йшли пішки, через лісову стежку. Але я зовсім не боялася. Ще би, три вампіри і я — ніхто нам тут не зашкодить. Шум кроків, шелест листя, прохолодне нічне повітря, яке дихало лісом, легкий запах хвої, що змішувався з ароматом нічних квітів — усе це створювало дивну атмосферу очікування, наповнену таємницею та загадкою. У моїй голові прокручувалися спогади, плани і маленькі мрії, які, здавалося, зараз могли здійснитися.

Згодом ми прийшли на галявину, над якою височіла покинута вежа. Тільки не кажіть, що ми підемо туди. Якось ненадійно вона виглядала. Але це виявилося правдою. Вилізши на самий верх, я побачила купу хмизу. Для чого він тут?

Та всі питання вилетіли з голови, коли я побачила вид, що відкривався з цього місця. Переді мною розкинувся ліс, а за ним — місто, освітлене м’яким світлом ліхтарів, що мерехтіли у темряві, мов дрібні зірки на темному оксамитовому тлі. Неймовірна краса. Захоплювало дух, серце билося сильніше, а душа наповнювалася відчуттям, що я дійсно належу цьому світу, цьому місту, цій країні. Я відчувала невидимий зв’язок із землею, з вітром, з самим небом над Валорією — наче все дихало разом зі мною.

— Доню, йди сюди. Хочу тобі дещо показати, — сказала мама, і я зробила крок вперед. — Ти вже не раз зіштовхувалася з нашими традиціями, і є одна саме для цього випадку. На кожне день народження принцеси ми запалюємо багаття, аби виразити свою радість від того, що ти є в нас. Аларік, чомусь, відмовлявся від такого.

Брат посміхнувся. Ще би, він ніколи не хотів бути спадкоємцем, а тому й був проти будь-якої зайвої уваги. Створивши маленький вогник, він підпалив хмиз. Язики полум’я злетіли до небес, освітлюючи наші обличчя.

Але я помітила ще дещо: купа вогників запалювалась усюди, куди не кинь око. Їх було так багато, що навіть не порахувати. Вогники тремтіли в темряві, розкидаючи відблиски по гілках і траві, ніби сам ліс святкував разом із нами.

— Що це таке? — прошепотіла я, не в силах приховати здивування.

— Твій народ показує свою повагу до тебе, — сказав батько. — Вони діляться своєю радістю, що ти їх принцеса.

Я затамувала подих. Сотні вогників, що розходились по лісовій галявині, мов живі істоти, створювали магічне відчуття, що весь світ святкує разом зі мною. Серце наповнилося теплом і трепетом водночас. Тепер я точно зрозуміла: скільки б не було традицій, вони неймовірні. І тепер я хочу дізнатися про всі, досконально вивчити кожну деталь. У мене ще буде на це час…

Світло від багать і місячне сяйво створювали дивовижний калейдоскоп тіней і кольорів, а вітер ніс запахи лісу, міста та свята. Я відчула, як ці миті закарбовуються в пам’яті, як маленькі шматочки часу стають безцінними скарбами, які ніхто не зможе відібрати.