Глава 8

Доїхали ми напрочуд швидко. Неймовірні відчуття, коли вітер розвіює моє волосся, а весь світ навколо проноситься ніби на пришвидшеній зйомці, захоплювали подих. Кожна секунда була сповнена адреналіну, і я відчувала себе живою, ніби нарешті прокинулася від довгого сну буденності.

Я б хотіла повторити цю поїздку ще кілька разів. Треба буде попросити батьків, аби дістали мені один мотоцикл для особистого користування. Ним було так легко керувати, майже інтуїтивно. Ще би Зак так не тулився до мене, було б ще краще. І я не хотіла це визнавати, та мені було навіть приємно, якось тепло на душі, відчуття близькості і захисту від присутності поряд з ним.

Але все рано чи пізно має завершуватися. І ось ми зупинилися біля великого будинку. На перший погляд він здавався доволі простим: прямокутна форма, скляна стіна і яскрава вивіска над входом. Проте було зрозуміло, що з середини відкривається зовсім інший світ.

Я б ніколи не подумала, що це клуб, але музика, що лунала звідти, говорила про інше. Вона була важкою, глибокою і трохи містичною, не тією гучною танцювальною, що заведено чути в подібних закладах. Мабуть, любов до цього жанру — генетичне, подумала я. А от Ілларія трошки скривилася, її вираз обличчя видавав нерозуміння і легкий спротив. Але, думаю, на цю ніч вона якось звикне.

— Так, дівчата, ось ми й на місці, — почав Аларік, більше звертаючись до Ілларії, ніби нагадуючи їй правила гри. — Від нас далеко не відходьте, і Ліє, нічого не пий. Емі це не зашкодить, адже вона вампір, хоч і не проявилась ще. Тому будь ласка, послухайся мене. Якщо щось станеться, звертайся до мене.

В іншому випадку подруга би лише фиркнула, але зараз вона була не на своїй території, серед вампірів, тож доводилося рахуватися з думкою хлопця. Краще залишитися цілою та неушкодженою. Мені ж було легше: ніхто не посміє навіть доторкнутися до принцеси без її дозволу.

А з того часу, як всі дізналися, що я ще й маю військову підготовку, тим більше. Та й пити я не збиралася. А от Ілларія… її дійсно треба було оберігати. На щастя, Аларік зміг це зробити.

Та коли я увійшла всередину, усі страхи та переживання зникли миттєво. Атмосфера клубу була магічною: приглушене світло, плавні промені неону, густий аромат незвичних ефірних масел і тонкий запах людської крові, що змішувався із запахом алкоголю.

Я відчула себе дивно комфортно поруч з іншими вампірами. Мама завжди пояснювала, що моя сутність відчуває інших представників нашої раси і тягнеться до них. І справді, кілька підійшли одразу ж, щоб привітатися та познайомитися. Не можу сказати, що запам’ятала всіх імена, але мені починало тут подобатися все більше й більше.

Музика проникала крізь тіло, пронизувала кожну клітинку. Вібрації підлоги, легкі запахи ароматичних свічок і танцюючі тіні створювали відчуття, що ми опинилися в іншому вимірі. Тут, серед таких як ми, можна було розслабитися, дозволити собі бути собою, не боятися помилок і оцінок.

Згодом ми підійшли до бару, і Зак замовив нам коктейлі. Ілларії він дав простий сік. Дівчині лише дев’ятнадцять, і їй не дозволяють пити, але це не дивно — навіть я раніше б не ризикнула випити алкоголь вампірів. Тепер же відчуття було інше: мені було цікаво спробувати, відчути новий смак, та поки що обмежилася лише спостереженням.

— Йдемо, потанцюємо, — сказав мені Зак. — Якраз звучить моя улюблена пісня.

— Я не знаю… — почала я, відчуваючи, як щось стискає серце. — Не впевнена, що ми маємо це робити.

— Не бійся. Твій хлопець не ревнуватиме, — посміхнувся він. — Ми просто потанцюємо, і більше нічого. Не хвилюйся.

Я пішла слідом, майже не думаючи, але лише потім усвідомила: звідки він знає про мого хлопця? Хто встиг йому розповісти? Не думаю, що Аларік — вони ще не помирилися. До того ж я не знаю, що між ними сталося. Треба буде якось запитати в брата.

— А звідки ти… — почала я, і серце б’ється частіше від несподіванки.

— Ти забула? Я ж бачив вас тоді в саду, коли збирався їхати з вашої Академії, — розсміявся він. — Як на вампіра, в тебе погана пам’ять. А ти знаєш, він тобі зовсім не пасує. Ви виглядаєте не дуже щасливими разом.

— Це не тобі вирішувати, з ким мені зустрічатися, — сказала я. — Він принц, я принцеса. Для мене все логічно.

— Якщо не брати до уваги те, що ти його не кохаєш, — нахилився він ближче. — Ти лише себе обманюєш, що відчуваєш щось.

Занадто близько. Ще б мить — і наші губи могли би зіштовхнутися у поцілунку, кружляючи у своєму химерному танку. Я на мить навіть забула дихати, і він це відчував. Ні, цього не може статися. Але я вже не могла себе повністю контролювати.

На щастя, якийсь шум відволік нас. Почувши звуки бійки, ми одразу кинулись туди. Там стояла Ілларія з величезними від шоку очима, а Аларік бив якогось хлопця. Не дивно — його ж тренувала сама Зоріна Драгомір, хоча почав він не так давно. Хоча він і не мав особливих успіхів.

Зак одразу ж кинувся їх розбороняти, а я підійшла до Ілларії, перевіряючи, чи вона в порядку. Що тут взагалі відбувалося? Я навіть уявлення не мала. Але просто так Аларік не став би кидатись в бійку.

— Вибачся перед нею, — кричав брат. — Негайно, або я тебе просто знищу.

— Перед такими не вибачаюсь, — розсміявся хлопець.

Мама колись казала, що я, як законна принцеса, маю великий вплив на всіх. Інші вампіри відчують це на рівні інстинктів. Мене боятимуться та поважатимуть. Тож, покликавши Аларіка, який одразу ж підійшов до Ілларії та обійняв її, я стала перед другим хлопцем. Він був кремезним, зі світлим волоссям та червоними очима — повноцінний вампір. Але я абсолютно не боялася.

— Твоє ім’я, — владно і спокійно сказала я.

Спочатку хлопець посміхався, не сприймаючи серйозно. Але поступово до нього дійшло, хто перед ним стоїть: Дарсана Драгомір. Мама таки мала рацію.

— Ваше Високосте, я радий нарешті познайомитися з вами, — він трохи вклонився. — Мене звати Нік Болдуен. Вибачте, я не знав…

— Ще раз доторкнешся до моїх друзів, — холодно сказала я.