Глава 8

Доїхали ми напрочуд швидко. Неймовірні відчуття, коли вітер розвіює моє волосся, а весь світ навколо проноситься ніби на пришвидшеній зйомці. Я би хотіла повторити цю поїздку ще кілька разів. Треба буде попросити батьків, аби дістали один мотоцикл для мене. Ним було так легко керувати. Ще би Зак так не тулився до мене, було б ще краще. І я не хотіла це визнавати, та мені було навіть приємно.  Але все рано чи пізно має завершуватись. Тому, ми зупинились біля якогось великого будинку. Воно було доволі простим на вигляд з яскравою вивіскою та скляною стіною. Проте, скоріш за все, було видно місцевість лише з середини. Я би ніколи не подумала, що це клуб, але музика, що лунала звідти, говорила про інше. І вона була доволі важкою, не тою, що заведено чути в таких місцях. Так значить, любов до такого жанру це в нас генетичне? А от Ілларія трошки скривилась. Ну, на цю ніч якось звикне.                                                                                                                                                    

- Так дівчата, ось ми й на місці. - почав Аларік, більше звертаючись до Ілларії. - Від нас далеко не відходити, і Ліє, нічого не пий. Емі це не зашкодить, адже вона вампір, хоч і не проявилась ще. Тому, будь ласка, послухайся мене. Якщо щось станеться, звертайся до мене.                                                 

В іншому випадку подруга би фиркнула, але зараз вона не на своїй території серед вампірів, тому треба рахуватись з думкою хлопця. Краще вже залишитися цілою та неушкодженою. Мені ж було в цьому плані простіше. Ніхто не посміє навіть доторкнутись до принцеси без її дозволу. А з тих пір, як всі дізнались, що я ще й маю військову підготовку - тим паче. Та й пити я не збиралася. А от Ілларія... Її і справді треба було оберігати. На щастя Аларік зможе це зробити.                                                             

Та коли я увійшла усередину, всі страхи та переживання пропали вмить. Я відчула себе настільки комфортно поруч з іншими вампірами. Мама пояснювала, що моя сутність відчуває інших представників нашої раси, і тягнеться до них. Одразу ж кілька підійшли до нас привітатись та познайомитись. Не думаю, що всіх запам'ятала, проте мені починало тут подобатись все більше й більше. Згодом ми підійшли до якогось бару, і Зак замовив нам коктейлі, а Ілларії простий сік. Дівчині дев'ятнадцять років, а їй не дозволяють пити. Раніше і я би не ризикнула випити алкоголь вампірів. А тепер...                                                                                                                                                             

- Йдемо, потанцюємо. - сказав мені Зак. - Якраз звучить моя улюблена пісня.                                           

- Я не знаю... - почала я. - Не впевнена, що ми маємо це робити.                                                             

- Не бійся. Твій хлопець не ревнуватиме. - посміхнувся він. - Ми просто потанцюємо, і більше нічого. Не хвилюйся.                                                                                                                                                           

Я не думаючи, пішла слідом. Але лише потім до мене дійшло, що звідки він знає про мого хлопця? Хто йому встиг розказати? Не думаю, що Аларік при розповів йому про це, адже вони досі не помирилися. А я ж не знаю, що між ними сталося.                                                                                                        

- А звідки ти...                                                                                                                                                    

- Ти забула? Я ж бачив вас тоді в саду, коли збирався їхати з вашої Академії. - розсміявся він. - Як на вампіра в тебе погана пам'ять. А ти знаєш, він тобі зовсім не пасує. Ви виглядаєте не дуже щасливими разом.                                                                                                                                                                 

- Це не тобі вирішувати з ким мені зустрічатися. - сказала я. - Він принц, я принцеса. Як на мене, все доволі логічно.                                                                                                                                                 

- Якщо не брати до уваги те, що ти його не кохаєш. - він нахилився до мене ближче. - Ти лише себе обманюєш, що відчуваєш щось.                                                                                                                   

Занадто близько. Ще би мить, і наші губи би зіштовхнулись у поцілунку, кружляючи у своєму  химерному танку. На мить я навіть забула як дихати, а йому ж це й не було потрібно. Ні, цього немає статися. Але я вже не була в стані себе зупинити. На щастя, якийсь шум відволік нас. Почувши звуки бійки, ми одразу кинулись туди. Там стояла Ілларія з величезними від шоку очима. А Аларік бив якогось хлопця. Не дивно, його ж вчила сама Зоріна Драгомір, але почала не так вже й давно. Хоча, судячи з усього, і хлопця готували до Академії Непростих. Зак одразу ж кинувся їх розбороняти, а я підійшла до Ілларії. Перевіривши чи дівчина в порядку, я повернулась до хлопців. Що тут взагалі відбувалося?                                                                                                                                                 

- Вибачся перед нею. - кричав брат. - Негайно, або я тебе просто знищу.                                                 

- Перед такими не вибачаюсь. - розсміявся він.                                                                                             

Мама колись казала, що я, як законна принцеса, маю великий вплив на всіх. Інші вампіри це відчуватимуть це на рівні інстинктів. Мене боятимуться та поважатимуть. Тому, покликавши Аларіка, який одразу ж підійшов до своєї дівчини та обійняв її, я стала перед другим хлопцем. Він був кремезним, зі світлим волоссям та червоними очима. Повноцінний вампір. Але я абсолютно не боялася.