Глава 7

Я прийняла рішення вдягнути прості чорні штани, туфлі на підборах, чорну сорочку та чорну кожану куртку. Все досить просто, без всіляких яскравих дрібничок, блискіток чи декоративних деталей. Ну а що? Я ж не йду шукати собі хлопця. Моя краса у простоті.

Я хотіла просто добре провести час, насолодитися вечором, відчути свободу й легкість, що приходить разом із нічними пригодами. Мій погляд затримався на дзеркалі: чорний образ виглядав строго і водночас впевнено, і це давало мені відчуття сили й готовності до будь-яких несподіванок.

А от Ілларія вдягнула чорне плаття до колін та балетки. Дівчина залишилася вірною собі та своєму стилю. Якось вона мені розповідала, що просто ненавидить підбори і не розуміє їх сенс. Втім, у її колекції була пара досить гарних туфель, але сьогодні вона вирішила обійтися без них — комфорт і власне відчуття себе важливіші.

Я уважно спостерігала за нею, і мені здавалося, що легкість і природність роблять її ще привабливішою. Кожен рух Ілларії був ненав’язливо граційним, а посмішка — тихою і щирою, і це дивовижно контрастувало з моєю власною стриманістю.

Коли Аларік зайшов за нами, його погляд моментально зупинився на Ілларії. Він не міг відвести очей від своєї дівчини, і це було щось неймовірне: його захоплення не приховувалося, воно вирувало у кожному русі, у кожній міміці. Вона і справді була дуже гарною, і я відчувала себе трохи зайвою, але водночас цікаво — спостерігати за ними було приємно. І все ж одне питання мене турбувало: як ми туди доберемося? Сумнівалася, що це буде автомобіль.

Але Аларік вперто тягнув нас на двір. Аж тут ми зустріли мого батька. Він лише з посмішкою оглянув нас, і в ній було стільки спокою, розуміння та тихої підтримки, що я відчула невимовне тепло.

— Сьогодні крута вечірка, — тільки й сказав Аларік, з легкою збудженістю в голосі. — В «Утопії».

— А, ну гарно вам повеселитись. Сподіваюся, що вам і справді сподобається, — розсміявся тато. — Приглянь там за дівчатами.

Брат кивнув, і ми пішли далі. Тато лише спостерігав за нами з посмішкою, і це був той тип спокійного схвалення, коли не треба нічого пояснювати. Я так розуміла, він прекрасно розумів, що це за місце, і він знав: нічого страшного, нічого небезпечного.

— А що то за клуб? — спитала я, все ще злегка скептично.

— Там збираються молоді вампіри та ті, хто ще не проявився. Буде весело, — розсміявся він. — Вечірки проводяться досить часто. Та скоро більшість відправиться на навчання в Академії, тому це буде найграндіозніша ніч цього року в «Утопії».

Я відчула легке хвилювання. Цікаво, що мене чекає? Я очікувала галас, музики, яскравих світлових ефектів… і водночас хотіла залишитися собою, не загубитися серед натовпу. В душі перепліталося передчуття новизни та страх, що я не зможу повністю насолодитися моментом.

Але зараз ми йшли пішки, і це трохи псувало настрій. Я хотіла справжній відпочинок, не бажала напруження й метушні. Хоча вечірка я обожнювала, а тому буду насолоджуватись кожним моментом в тому клубі. Але все не так, як я думала.

Біля входу стояли два чудових чорних мотоцикла, і мені відразу захотілося прокотитися на одному з них. Я читала про такі транспортні засоби, але ніколи не їздила. У Хейвенберді не було не лише машин, а ще й такої техніки. Сьогодні одна з моїх маленьких мрій могла збутися, і я відчувала, як серце б’ється швидше від передчуття пригоди.

А поряд стояв Зак. Як же давно я його не бачила. Тепер волосся у нього трохи відросло, але все ще він був тим самим загадковим хлопцем у чорному, з очима червоного кольору, як і у всіх вампірів. Я відчула дивне хвилювання — ніби прокинулася емоція, що давно спала. Напевно, я просто скучила за ним. Особливо після тої невизначеності, що була між нами.

— Привіт, — сказала я, намагаючись приховати емоції. — Давно не бачилися.

Він усміхнувся і привітався з усіма, і це тепло зачепило мене до глибини душі. Я подумала, що могла б і не приходити, якби знала, що він буде тут. Рік міг би попередити… Але потім я зітхнула: добре, що це сталося — адже попереду була поїздка на мотоциклі.

— Ми поїдемо на цьому? — з жахом спитала Ілларія. — Ну вже ні… Я б краще пройшла пішки.

— Не бійся, мотоцикл не такий небезпечний, як здається на перший погляд, — м’яко обійняв її Аларік. — Я поведу, а ти міцно обійматимеш мене.

Дівчина ще би щось сказала, та Рік її поцілував, і Лія розтанула. Ось це точно заборонений прийом, яким він весь час користувався, і який завжди діяв. В нас з Грегорі таких моментів не було. Наші почуття були обережними.

— Поведу я, — одразу ж сказала я, піднімаючись на свій мотоцикл. — І тільки спробуй обійняти мене. Зламаю руки.

Зак розсміявся, і це було чуже, але приємне відчуття — ейфорія наповнювала кожну клітинку мого тіла. Я сіла на мотоцикл, дочекалася хлопця, і ми рвонули в ніч, відчуваючи, як вітер грає волоссям і шкірою, як темрява Валорії пульсує життям, готовим дарувати незабутні пригоди.

Шум двигуна, холодне повітря на обличчі, швидкість, що буквально підкорює тіло, — усе це викликало прилив адреналіну, який змішувався з радістю і відчуттям свободи. Переді мною розкривалася нічна Валорія: неонові вогні відображалися на гладкій поверхні вулиць, тіні створювали свої таємничі форми, а музика, що долинала здалеку, підкреслювала магію вечора.

Я кинула погляд на Ілларію, що обіймала Ріка. Її очі світилися радістю, а водночас легким страхом — природним для кожного першого разу у новому світі. І мені стало ясно, що навіть серед вампірів і магії ці маленькі моменти — щастя, очікування, хвилювання і дружня підтримка — роблять життя справді яскравим.

Навіть на мить забуваєш про щоденні турботи, про майбутні зміни і випробування. Є тільки вітер, ніч і відчуття, що все можливо. Валорія відкривалася перед нами, мов нова книга, кожна сторінка якої наповнена чарами, пригодами та таємницями, що тільки чекали, щоб їх пізнали.

Ми наближаємося до клубу, а серце все частіше стискається від очікування. Я розумію, що ця ніч може змінити багато чого — не лише наші плани на відпочинок, а й відчуття свободи, близькості і навіть небезпеки. Але саме це і робить життя таким захопливим.