Мелісса

Я прокинулася рано, навіть увесь замок був в тиші. Повітря здавалося важким, з нотками прохолоди та запаху старовинного дерева, що просочувало стіни палацу. Лише тонкий промінь сонця пробивався крізь вікна, відбиваючись на полірованих поверхнях меблів і на дзеркалі, у якому я відбивалася.

Взагалі останнім часом я все менше спала, адже думки ні на мить не покидали мене. Вони крутились у голові, немов у вирі: минуле, теперішнє, майбутнє — усе зливалося воєдино, відбираючи сон і спокій.

Моє життя дуже сильно змінилося з того моменту, як я відправилася на навчання до Королівської Академії. Там усе було інше: свобода, нові знайомства, знання, випробування, які формували мене щодня. Але зараз я була вдома. На жаль, у нас час тече по-іншому, тому я пробуду тут ще досить довго. Шкода, бо я би вже краще поїхала на навчання.

Взагалі мені хотілося проводити в Еллеоні якомога менше часу. І справа не в країні — я люблю її всім серцем, її зелені ліси, сріблясті річки і тихі вулички старих міст. Тут справа була в іншому — у палаці, у родині, у тиску очей, що завжди стежать, у тих обов’язках, які нав’язують з народження. Я відчувала, що кожен крок тут, кожен погляд — оцінка, вимірювання мого місця в родині та у світі, який очікує від мене досконалості.

Вдягнувши коротку білу сукню та туфлі на високих підборах, я нанесла макіяж та розпустила волосся. Справжня принцеса, що гідна престолу ельфів. Але чи справжня я? Скоріше, це лише образ. Погляд впав на фотографію, прикріплену до дзеркала. Там ми з Ізабель у перший місяць нашого навчання. Такі щасливі та безтурботні. Тут вона ще була жива. А тепер…

Подруга знала, що помре. Це й не дивно, адже Ізабель могла бачити майбутнє. Вона вірила, що її єдина видатна справа в житті — врятувати Аларіка. Я й уявити не могла, що вона відчувала в ті моменти. Дівчина готувалася до свого фіналу, і навіть у останні дні передбачала кожен крок. І мені вона подарувала цей кулон, який я нізащо не знімала. Він став частиною мене, пам’яттю про найкращу подругу.

Ні, занадто боляче думати про це. Ізабель стала першою близькою людиною для мене і залишиться такою назавжди. Якби можна було повернути час назад, я би більше її цінувала та старалась проводити частіше час разом.

Витерши сльози, я підправила макіяж, адже ніхто не мав бачити мою слабкість. Ще треба буде написати Себастьяну по Сфері. Ми завжди підтримували одне одного, він став для мене дуже добрим другом, єдиним другом. Нас об’єднувала спільна трагедія, що змінила життя кожного. Але, як завжди, усі емоції залишаються тут, у моєму серці. Час грати роль ідеальної принцеси ельфів для матері.

Сніданок у родині де ЛаФельт завжди проходив напружено. Це наша особливість. Колись я думала, що так і має бути, доки не побачила атмосферу у Вікарісів. Там було зовсім інакше: сміх, тепло, підтримка. Тут нічого подібного не було.

Моя матір, королева Левіана, вічно свердлила поглядом. Хотілося втекти від цього, щоб не потрапити під її увагу. Дядько Еліазар ненавидів мене відкрито: він вважав, що займаю місце його сина, марив троном, та боявся виступити проти старшої сестри. І нарешті, сам Родерік де ЛаФельт. Цього року він закінчує Академію вищих чинів. Мовчазний та непривітний, він мене мало цікавив. Ми ніколи не були близькими, наші світи абсолютно різні.

— Меліссо, сьогодні ти виглядаєш відповідно до свого статусу, — прокашлялась мати. — Я вже казала зняти цю мерзенну дрібничку. Вона тобі абсолютно не пасує та виглядає так дешево. А ти ж принцеса ельфів.

Вона вказувала на мій кулон. Стільки разів я чула це від неї. Моя відповідь завжди була однакова, але матір не втомлювалась вказувати на мої недоліки. Цього разу я стояла твердо. Це єдина річ, що залишилася від Ізабель, єдина справжня річ у цьому палаці.

— Я вже казала, я цього ніколи не зроблю, — спокійно сказала я. — Цю річ мені подарувала Ізабель. І ти знімеш її лише через мій труп.

— Ах так, подарунок тієї твоєї стихійниці. Тої твоєї ніби подруги, з якою ти возилася весь минулий рік. Спочатку я закривала на це очі, але зараз вже ні, — її вираз обличчя був пронизаний люттю. — Не розумію, навіщо ти з ним носишся. Він ж навіть не дорогоцінний. Та чого я дивуюсь… Ця людина не варта твоєї дружби. Та й життя. Тому її й вбили.

— Досить, — сказала я. – Не смій ніколи більше так говорити про неї.

Я різко встала, від чого стілець впав, а стіл навколо мене почав темніти і розсипатися на пил. Моя магія, яка знищує все навколо, проявилася сама, непідконтрольно. Тихо, Меліссо, треба контролювати себе, шепотіла я у думках. Але лють засліпила мене, і я вже нічого не могла зробити.

Родерік встав і взяв мене за руку. Дивно, я ж не прибрала силу. А йому нічого. Можливо, це його дар, яким я не цікавилася. Знала лише одне: він може керувати погодою. Та тут було щось інше. Скоріше за все він мав дар регенерації, тому і міг витримати мій дотик.

— Ходімо, Мел, — сказав він тихо. — Подихаєш на свіжому повітрі.

Як тільки ми вийшли, він прошепотів, аби я нікому нічого не говорила і не питала нічого. На все свій час, і я отримаю відповіді згодом. Але я хотіла знати правду зараз, та Родерік просто зник. Скільки ще я не знаю про свою родину? Скільки секретів приховує цей палац?

Я глибоко вдихнула, відчуваючи запах трави і ранкової роси, що приносила прохолоду і тишу. Серце ще билося швидко, пам’ятаючи про вибух магії всередині мене. Але тепер, на свіжому повітрі, воно трохи заспокоїлося.

Я дивилася на дерева, що тремтіли під легким вітром, і відчувала: відповіді прийдуть. Тільки треба трохи почекати. І поки вони не прийшли, я мушу вижити в цьому палаці, граючи роль ідеальної принцеси ельфів, хоча серце моє прагне свободи і правди.

Ще я помітила, як легкий промінь сонця торкнувся кулона на моїй шиї, нагадуючи про Ізабель. Він блищав у світлі, немов обіцяючи мені силу, підтримку і надію. Я відчула внутрішню рішучість: незалежно від того, що буде попереду, я не дозволю страху керувати мною. Мій день лише починався, і він обіцяв випробування. Але я готова була зустріти їх із силою, якою наділила мене дружба, втрати та мрія про свободу.