Мелісса

Я прокинулась рано, навіть весь замок був в тиші. Взагалі останнім часом я все менше спала, адже думки ні на мить не покидали мене. Моє життя дуже сильно змінилося з того моменту, як я відправилася на навчання до Королівської Академії. На жаль, в нас час тече по-іншому, тому я вдома пробуду ще досить довгий час. Шкода, я би вже краще поїхала на навчання. Взагалі мені хотілося проводити в Еллеоні як можна менше часу. І справа не в країні, адже я люблю її всім серцем. Тут дещо інше. Вдягнувши коротку білу сукню та туфлі на високих підборах, я нанесла макіяж та розпустила волосся. Справжня принцеса, що гідна престолу ельфів. Однак я не впевнена, що це я справжня. Скоріш простий образ. Погляд впав на фотографію, що була прикріплена до дзеркала. Тут ми з Ізабель в перший місяць нашого навчання. Такі щасливі та безтурботні. Тут вона ще жива. А тепер...

Подруга знала, що помре. Це й не дивно, адже Ізабель могла бачити майбутнє. Вона вірила, що єдина видатна справа в її житті - це врятувати Аларіка. Я й уявити не можу, що вона відчувала в ці моменти. Дівчина навіть готувалась до цього. От і мені подарувала цей кулон, що я нізащо не знімлю. Він став частиною мене, пам'яттю про найкращу подругу. Ні, занадто боляче думати про це. Ізабель стала першою близькою людиною для мене. І залишиться такою назавжди. Витерши сльози, мені довелось підправити макіяж, адже ніхто не має бачити мою слабкість. Ще треба буде написати Себастьяну по Сфері. Ми старались підтримувати одне одного, і він став для мене дуже добрим другом. Єдиним другом, нагадала собі я. Нас об'єднувала спільна трагедія, що змінила життя кожного. Але, як і завжди, залишаю всі емоції тут. Час грати роль ідеальної принцеси ельфів для матері.

Сніданок в родині де ЛаФельт завжди проходить напружено. Скажімо так, це наша особливість. І колись я думала, що так і має бути. Доки не побачила атмосферу у Вікарісів. Там було зовсім інакше. Але тут не буває теплих родинних вечорів. Моя матір, королева Левіана, що вічно свердлить поглядом. Хотілося втекти від цього, аби не потрапити в поле зору її уваги. Дядько Еліазар, який мене відкрито ненавидить, адже, на його думку, я займаю місце його синочка. Він просто марить тим, аби посадити його трон. Та боїться виступити проти моєї матері, його старшої сестри. Ну і, власне, сам Родерік де ЛаФельт. Цього року він закінчує Академію вищих чинів. Завжди мовчазний та непривітливий братик мене мало цікавив. Ми ніколи не були близькими та навіть не спілкувалися. В нас були абсолютно різні світи. 

- Меліссо, сьогодні ти виглядаєш відповідно до свого статусу. - прокашлялась мати. - Я вже казала зняти тобі цю мерзенну дрібничку. Вона тобі абсолютно не пасує та виглядає так дешево. А ти ж принцеса ельфів. 

Вона вказувала на мій кулон. Стільки разів я від неї чула це. І моя відповідь ніколи не змінювалася, однак мати не втрачала можливості вказати на якісь мої недоліки. Але цього вже точно не буде. Це єдина річ, що є найяскравішою згадкою про мою найкращу подругу. Єдина справжня річ у цьому палаці. 

- Я тобі вже казала, я цього ніколи не зроблю. - я просто потиснула плечима. - Цю річ мені подарувала Ізабель. І ти знімеш її лише через мій труп. Тому навіть не намагайся мене впевнити. 

- Ах так, подарунок цієї стихійниці. Тої твоєї ніби подруги, з якою ти провозилася весь минулий рік. Спочатку я закривала на це очі, але зараз вже ні. - її вираз обличчя був таким, ніби чимось тхнуло. - Не розумію, навіщо ти з ним носишся. Він ж навіть не дорогоцінний. Хоча, чого я дивуюсь... Ця людина не варта твоєї дружби. Та й життя. Тому її й вбили. 

- Досить. - сказала я. 

Я різко встала, від чого впав стілець, а стіл навколо мене почорнів, розсипаючись на пил. Проявився мій дар, який знищував все навколо себе. Тихо Меліссо, треба контролювати себе. Але лють засліпила мене, і я вже нічого не могла зробити. Моя магія не піддавалась контролю, і зараз я зроблю щось таке, про що потім пошкодую. Родерік встав та взяв мене за руку. Дивно, я ж не прибрала силу. А йому нічого. Що ж це з ним таке? А можливо це його дар, яким я так і не поцікавилася. Знала лише одне - він може керувати погодою. Та тут щось зовсім інше. 

- Ходімо, Мел. - сказав він. - Подихаєш на свіжому повітрі.

Та як тільки ми вийшли, він прошепотів, аби я нікому нічого не говорила і не питала нічого. На все свій час, і я отримаю відповіді згодом. Але я хотіла знати правду зараз, та Родерік просто зник. То скільки я ще не знаю про свою родину?