Грегорі

— Грегорі. Прокинься. Негайно, а то я тебе вкушу, - почув я голос. –  Або скину з ліжка. Ти ж знаєш, я можу це зробити.

Я повільно відкрив очі, намагаючись втримати залишки сну. Сонце ще тільки пробивалося крізь важкі штори, розкидаючи по кімнаті світлі смуги, що танцювали на підлозі. Ледь чутні промені світили на моїй піщано-золотій ковдрі, створюючи дивні малюнки.

Ну не дадуть мені виспатися на цих канікулах. Так хотілося хоч трохи відпочити, відчути спокій… але я розумів, що в Алегрії це просто неможливо. Тут навіть тиша здається гучною, а прості спокійні ранки — розкішшю. Тим паче з нашою родиною.

Переді мною сиділа моя менша сестра, Кіара. Їй лише тринадцять, але її очі вже світилися мріями про Академію, про те, що там можна навчатися, дізнаватися нове, а головне — відчувати свободу, яку вдома відчуваєш дуже рідко. Кіара постійно рухалася, то сідала на край ліжка, то підстрибувала, а її маленькі руки намагалися тримати мене у «карантині пробудження». Вона дуже мене любить і весь час намагається проводити зі мною якомога більше часу, особливо після того, як я повернувся на канікули.

Коли мене немає поруч, вона шукає розради у бабусі, намагаючись уникнути суворості батьківського дому і холодного палацу. Я прекрасно розумію її. Та й сумує вона за мною, бо я завжди був поруч з самого дитинства. Іноді це втомлює, але я ніколи не скажу їй про це, бо не хочу псувати наших моментів.

— Я встав. Встав. Можеш припинити стрибати на ліжку, — сказав я, але вона продовжувала сидіти поруч, спостерігаючи за мною з легкою хитрістю в очах. — Кіаро, може ти вийдеш? Мені перевдягнутися треба. А при тобі це робити не дуже хочеться. Ти ще занадто мала.

— Які ж ми ніжні, — розсміялась сестра. — Чого я там не бачила? Тебе в піжамі з сердечками? Чи того ведмедика? – я мало не кинув в неї подушку, але дівчина лише розсміялась. – Чекатиму тебе на сніданку.

Вона випурхнула, залишивши після себе запах квіткового мила і дитячої пустощі, що завжди змушував мене посміхатися. Я дістав джинси та сорочку. Кіара завжди викликала у мене посмішку. І хоч батьки могли бути суворими і дратівливими, вони подарували мені її — справжній промінь щастя в нашому холодному палаці. Я знав, що на моєму боці завжди буде хоча б одна людина.

Знайшовши свої кеди, я був готовий до сніданку. Нехай матір знову скаже, що це негідно кронпринца, та мені все одно. З тих пір як мені виповнилося тринадцять, я вже не той примірний син, який слухає кожне слово батьків. Все змінилося після того випадку… після того, як я вперше відкрив власну силу і дізнався, що можу за себе постояти. Батьків це дратувало, та я більше не звертав уваги. Я міг захистити себе і тих, кого люблю.

На щастя, Король і Королева мали якісь нагальні справи, тож приєднаються пізніше. Чесно кажучи, краще б вони взагалі не приходили. Їм тут не раді ні я, ні Кіара. Народ вже тихо шепоче, чекаючи, коли батьки нарешті складуть повноваження.

Я поправив окуляри і почав снідати, намагаючись зберегти спокій. Навіть вдома, де всі знають мою таємницю, я не міг дозволити собі розслабитися. Я помічав, як служниця акуратно викладала на стіл свіжий хліб, сир, фрукти та мед, але не смів торкнутися їх швидше, ніж слід було б. Все було під контролем, і навіть найменший шум міг привернути непотрібну увагу.

Сестра щось балакала, коли двері різко відчинилися. В коридор увійшов розлючений батько. Мені завжди було некомфортно в такі моменти. А сестра так одразу ж знітилась, дивлячись на нього.

— Кіаро, що це таке? — прогримів Гарольд. — Чому я маю знову вислуховувати від твоїх вчителів про твої провали? Тобі ж соромно, ти ж принцеса, спадкоємиця роду Аркан. А так нас ганьбиш.

Він замахнувся на сестру, і вона зіщулилася. Мить — і я підлетів, перехопивши його руку. В моїх очах палав вогонь. І хоча батько цього не бачив, він відчув. Я був готовий вдарити. Зазвичай він намагався себе стримати, бо як і всі інші, боявся мене. Знав, що заради Кіари я можу навіть покинути Академію.

— Я тебе попереджав уже стільки разів, але ти все одно мене не слухаєш, — прошипів я. — Якщо хоч раз піднімеш на неї руку, я знищу тебе. Мені все одно, що ти король і мій батько. Повір, ніхто мені слова проти не скаже.

Я бачив переляк у його очах. Він знав, що я можу виконати погрозу. Моя магія дозволяє зробити це швидко. І народ не звинуватить мене. Я не дозволю Кіарі жити в такому страху, як колись жив я. В моєї сестри має бути краще дитинство.

Він лише дивився на мене, не знаючи, чого очікувати. Я не збирався відступати. Батько розлючено фиркнув і вийшов. У мене пропало будь-яке бажання їсти. Краще поговорю з Амелією, подумав я. Я підняв погляд на сестру. Вона ще сиділа за столом, обережно ковтаючи сніданок, наче боячись, що будь-який звук може знову викликати батьковий гнів. Я зітхнув і підійшов до неї, торкаючись плеча.

— Все буде добре, Кіаро, — сказав я тихо. — Я більше не дозволю, щоб тобі було страшно.

Вона подивилася на мене очима, повними довіри і любові, і я відчув тепло. Незважаючи на все, що трапилося, цей погляд нагадував мені, чому я повинен був стояти на своєму: за неї, за себе і за майбутнє, яке нам належить будувати самим.

Я сів поруч, тихо смакуючи моменти спокою, що лишилися після батькового вибуху. За вікном сонце повільно піднімалося, і хоча день обіцяв бути сповненим проблем і нових випробувань, я відчував, що готовий до всього. Бо тепер я не просто син короля. Я — захисник. І Кіара знала, що може на мене покластися.

Мені здалося, що в повітрі повисла якась дивна напруга. Навіть стіни палацу здавалися гострішими, уважно слухали кожен наш рух. Я відчував легкий вітерець, який заходив крізь відчинене вікно, і здавався таким, ніби він попереджає мене про майбутнє. Я розумів, що день обіцяє бути складним, і що після сніданку нам доведеться діяти обережно.