Глава 5

Після поїздки до Людміли в мене лишилися доволі дивні враження. Її спокій, самовладання і прийняття власної сутності здавалися неймовірними. Якщо вона змогла змиритися зі своєю природою, значить, і я теж зможу. Проте їй знадобилося цілих шістсот років, а в мене немає стільки часу.

Думаю, батьки набагато раніше передадуть мені престол. А я ж ще досі не проявилася як вампір. З одного боку, чим раніше це станеться, тим легше буде впоратися з новою силою та відповідальністю. З іншого — страх і невпевненість змішувалися у мені, створюючи дивний клубок емоцій, який не давав спокою.

Стільки думок було в моїй голові, що я всю ніч провела у своїй кімнаті, намагаючись розібратися з усім. Ні телевізор, ні книги, ні музика не допомагали — лише я і тиша. Зовсім нічого не хотілось, лише подумати, побути наодинці з собою. Інколи нам всім це потрібно. Я вже більше ніж два місяці знала, що я вампір. Але від цього зовсім не ставало легше. Напевно, це як стояти на порозі безодні: ти знаєш, що рано чи пізно стрибнеш, але страх не дає рухатися вперед.

Я намагалася пригадати всі слова Людміли, її спокійні поради, історії про минуле, про Маркуса, про ритуали і правила життя вампірів у Валорії. Вони відлунювали в моїй голові, наче тихий шепіт, який водночас заспокоює і нагадує про невідворотність змін. Я відчувала легкий біль у грудях — не фізичний, а душевний — і водночас дивну надію.

На ранок я вже втомилась від постійного сидіння в чотирьох стінах. Мене дратувала тиша, яка заповнювала кімнату, і відсутність рішень, які б полегшили душу. Просто нехай усе пливе за течією і час розставить усе по своїх місцях, подумала я. Я вирішила вийти і відвідати брата, бо мені дійсно було нудно. Мама з татом мали якісь справи в місті і повернуться лише на обід. А розмова з братом завжди могла підняти настрій.

Та відкривши двері його кімнати, я навіть не знала, що сказати. Мій брат цілував… Ілларію? Коли вона встигла приїхати? І навіть не зайшла до мене, аби привітатися. Та навіть не попередила. Я хотіла прокашлятись, щоб вони хоч трошки відволіклись, але Аларік помітив мене першим і повернувся.

— Амеліє, ти тут, — здивовано промовив він. — А до нас тут Ілларія завітала. Сьогодні зранку повідомила, що прибуде. Я навіть не знав про це. Лія вирішила зробити нам сюрприз. Ми якраз думали до тебе в гості зайти, але…

— Але трошки захопились, — посміхнулася я. — Тому було зовсім не до мене.

Я ледве стримувала сміх, бо вони були справді милі у своїй невинності та збудженості. Ілларія так зашарілася, що я не змогла втриматись від внутрішнього потіхи. Подруга все ж підвелася та підійшла, обійняла мене, ніби згадала, що я теж тут, серед цих обіймів і тепла. Я зовсім не ображалася на дівчину. Вона скучила за своїм хлопцем і хотіла провести з ним час — це природно.

— Ти в нас надовго? — перепитала я з посмішкою. — Не те, щоб я не рада… Але ти ж явно скучила більше за Ріком. Тому цікаво, чи буде в нас з тобою час поспілкуватися.

— Я тут на три дні. Дядько ледве відпустив, довелося довго його вмовляти. Але потім він усе ж заспокоївся, адже тут ніхто не завдасть мені шкоди, — відповіла вона, посміхаючись. — Зоріна обіцяла виділити мені кімнату.

— Можеш пожити в моїй, — прошепотіла я. — Я вже звикла до твоєї присутності. До того ж вона більша, ніж та, що в Академії. Місця вистачить для двох. І до кімнати Аларіка вона ближча — зможете ще частіше бачитися.

Вона знову зашарілася. Я відчула, що буде весело. І водночас вирішила собі, що не позбавлю себе задоволення трохи пожартувати над ними обома. Всі такі милі, коли по-справжньому закохані.

На обіді Ілларія відчувала себе не зовсім комфортно. Все ж вона серед вампірів, та ще й тут король та королева, яких вона зовсім не знала. Добре, що страх перед цією расою вона вже переборола. Дівчина весь час мовчала, погляд її падав лише на тарілку. Стіл був великий, розкішний, зі срібними приборами і кришталевими келихами, але це не рятувало.

Я уважно спостерігала за нею: як вона намагається не нервувати, як руки трохи тремтять при кожному погляді на короля і королеву, як її очі блищать, коли випадково зустрічаються з поглядом Ріка. Було цікаво спостерігати за цим і водночас трохи мило: вона намагалася виглядати впевненою, але ті маленькі деталі видавали її емоції.

Батьки вирішили розрядити обстановку. Вони були дуже веселими, а ще не витрачали можливості пожартувати над кимось. Тим паче над родиною.

— Ілларіє, — почала мама. — Я дуже рада, що ти приїхала. Багато чула про тебе, і нарешті ми можемо ближче познайомитися. Так ти тепер дівчина нашого Аларіка?

— Зоріно, а можна було почати з якогось іншого питання? Чи взагалі не торкатися цієї теми? — заперечив брат, дещо зніяковівши.

— Ну, а що тут такого? — відповіла мама. — Цілком нормальне питання. Я би спитала все одно, просто була б довга передмова. А так усе одразу дізнаємося та позбудемося цієї незручності. До того ж ця дівчина просто чудова, і мені хочеться вірити, що мій племінник щасливий.

— Так, — тихо відповіла Ілларія, стримуючи сміх. — Я його дівчина. Ми зустрічаємося ще з початку літніх канікул.

— Молодець, Ріку, — розсміявся тато. — Таку дівчину обрати. Я і не очікував від тебе такого.

Після цього батьки почали задавати простіші питання про життя Ілларії, її захоплення, навчання та друзів. Дівчина поступово розслаблялася, розкривалася, іноді сміялася, іноді червоніла, і атмосфера ставала дедалі теплішою.

Я спостерігала за всім цим і відчувала легке тепло всередині. Спостерігати за тим, як хтось долає свій страх і відкривається для нових людей, було справжнім задоволенням. Я розуміла, що сама колись опинюся в подібній ситуації, тільки з власною сутністю, з новою силою і відповідальністю.

Сидячи за столом, я зрозуміла, що навіть у царських палацах можна відчути звичайну людську близькість. І хоч я сама стою на порозі перетворень, що змінять усе моє життя, я раптом усвідомила: саме ці маленькі моменти — щастя, тепло, підтримка друзів і родини — стануть опорою у майбутньому. І я готова приймати ці зміни, бо поруч зі мною є ті, хто допоможе пройти через будь-які випробування.