Глава 5

Після поїздки до Людміли в мене лишились доволі дивні враження. Вона змогла змиритись зі своєю сутністю. Значить, і я теж зможу. Проте їй знадобилося цілих шістсот років, а в мене немає стільки часу. Думаю, батьки набагато раніше передадуть мені престол. А я ж ще досі не проявилася, як вампір. З одного боку чим раніше це станеться, тим легше буде впоратися з цим. Стільки думок було в моїй голові, що через це я всю ніч провела в своїй кімнаті. Зовсім нічого не хотілось, лише подумати та побути наодинці з собою. Інколи нам всім це потрібно. Я вже більше ніж два місяці знаю, що я вампір. Але від цього зовсім не стає легше.                                                                                                                

Та на ранок я вже втомилась від постійного сидіння в чотирьох стінах. Мене дратувала ця тиша, і я не прийшла ні до якого рішення. Просто нехай все пливе за течією і час розставить все по своїх місцях. Я ж пішла до брата, адже мені і справді було дуже нудно. Мама з татом мали якісь справи в місті, і повернуться на обід. До того ж хотілося поговорити з братом. Та відкривши двері в його кімнату, я навіть не знала, що сказати. Мій брат цілував... Іларію? Коли вона встигла приїхати? І навіть не зайшла до мене, аби привітатися. Та навіть не попередила. Тільки я хотіла прокашлятись, аби вони трошки відволіклись, як Аларік повернувся до мене.                                                                                                  

- Амеліє, ти тут. - здивувався він. - А до нас тут Ілларія завітала. Сьогодні зранку повідомила, що прибуде. Я навіть не знав про це. Лія вирішила зробити нам сюрприз. Ми якраз думали до тебе в гості зайти, але...                                                                                                                                                       

- Але трошки захопились. - посміхнулася я. - Тому було зовсім не до мене.                                              

Я ледве стримувала сміх, адже вони були таки милі. А Ілларія так зашарілась. От що може мені так легко підняти настрій - пожартувати над іншими. Подруга все ж встала та підійшла й обняла мене. Згадала, що я тут теж є. Проте я зовсім не ображалася на дівчину. Вона скучила за своїм хлопцем і хотілося провести з ним час.                                                                                                                         

- Ти в нас надовго? - перепитала я в неї з посмішкою. - Не те, щоб я не рада... Але ти ж явно скучила більше за Ріком. Тому цікаво чи буде в нас з тобою час поспілкуватися.                                                   

- Я тут на три дні. Дядько ледве відпустив, довелося довго його вмовляти. Але потім він все ж заспокоївся, адже тут ніхто не завдасть мені шкоди. - вона посміхнулась. - Зоріна обіцяла виділити мені кімнату.                                                                                                                                                       

- Можеш пожити в моїй. Я вже звикла до твоєї присутності. До того ж вона більша ніж та, що в Академії. Місця вистачить для двох. - наступну фразу я прошепотіла. - І до кімнати Аларіка вона ближча. Зможете ще частіше бачитися.                                                                                                         

Знову зашарілася. Відчуваю, буде весело. А я ж не позбавлю себе задоволення пожартувати над подругою та братом. На обіді Ілларія відчувала себе не дуже комфортно. Все ж вона серед вампірів, та ще й тут король та королева, яких вона зовсім не знає. Добре, що хоч страх перед цією расою переборола. Дівчина весь час мовчала, дивлячись лише у свою тарілку. Та мама з татом вирішили виправити цю незручну атмосферу. .                                                                                                          

- Ілларіє, - почала мама. - Я дуже рада, що ти приїхала.  Багато чула про тебе, і нарешті ми можемо ближче познайомитися. - посміхнулася вона. - Так ти тепер дівчина нашого Аларіка?                                

- Зоріно, а можна було почати з якогось іншого питання? Чи взагалі не торкатися цієї теми? - сказав Аларік. - Дуже ввічливо.                                                                                                                                  

- Ну, а що тут такого? Цілком нормальне питання. - відповіла мама. - Я би спитала все одно це, просто була б довга передмова. А так все одразу дізнаємося та позбудемося цієї незручності. До того ж ця дівчина просто чудова, і мені хочеться вірити, що мій племінник щасливий.                                               

- Так. - сказала подруга, стримуючи сміх. - Я його дівчина. Ми зустрічаємося ще з початку літніх канікул.                                                                                                                                                               

- Молодець Ріку. - розсміявся тато. - Таку дівчину обрати. Я і не очікував від тебе такого.                      

Батьки почали задавати вже більш прості питання стосовно життя Ілларії, дізнаючись про неї більше. Так, поступово, подруга розслабилася і атмосфера налагодилася. Сподіваюся, їй сподобається у Валорії...