Глава 4

Що ж, будиночок древньої та небезпечної вампірши виявився напрочуд милим. Усередині він був оформлений у світлих тонах із зображенням квітів, що надихали спокоєм. Білі дубові шафи, м’які дивани, кухня м’ятного кольору, великі вікна, через які в кімнату лилося ніжне світло, — усе це створювало відчуття домашнього затишку.

На мить можна було навіть забути про те, що перед тобою стоїть одна з найнебезпечніших істот Валорії, яка, у разі роздратування, могла б знищити людину лише поглядом. Я намагалася не показувати своє хвилювання, але всередині відчувала легке тремтіння, яке зникало, щойно Людміла подала нам чай.

Чай пахнув чудово, з нотками квітів та трав, і я ледве стрималася, щоб не принюхатись ще раз. Відсутність крові в напої була приємною несподіванкою. Печиво, яке вона запропонувала, виглядало апетитно, і я помітила, що навіть Аларік ледве стримує бажання відкусити шматочок. Атмосфера була теплою, домашньою, а я відчувала, як напруга поступово тане, залишаючи лише передчуття цікавих розмов.

— Ну що, Дарсано, і як тобі королівство? — спитала Людміла, обережно накривши стіл для чаю. — Вже звикла до всіх цих традицій та особливостей?

— Мені тут дуже подобається, — відповіла я, обережно відпивши чай. — Спочатку я боялася, що мене тут не приймуть, адже я вперше у Валорії. Однак ні, все і справді неймовірно. Набагато краще, ніж у місці, де я виросла.

Людміла присіла поряд, і я відчула, як її погляд оцінює мене, ніби вона намагається зрозуміти мою суть. Її очі були глибокими, сповненими таємниць і досвіду, і мені стало трохи лячно — адже в них ховалася сила, здатна знищити, але вона не робила цього.

— А де ти виросла? — запитала вона спокійно, але з живим інтересом.

— У Хейвенберді, — відповіла я. При цих словах Людміла завмерла, ніби щось прокрутилося у її пам’яті. — Мене виховував Картер Рейгаз, генерал армії Рейвенпортів.

— Чудове місце, — розсміялась вона, і її очі заблищали приємними спогадами. — А ти знаєш, я ж там теж виросла. Правда, це було понад шістсот років тому. Думаю, королівство змінилося. Принаймні я чула, що тепер там жінки можуть носити джинси та штани, — її усмішка була теплою, майже материнською. — Але це вже давно в минулому. Тепер я вампір, і не побажала б іншої долі. Та й у Валорії набагато простіше з цими правилами та заборонами.

— Але чому ви стали такою? — запитала я швидко, відчуваючи, що питання важливе.

Аларік ледве помітно підняв брови, бажаючи щось сказати, але, зрозумівши, що краще не втручатися, взяв печиво й удав, ніби уважно його розглядає. Я відчула легку невпевненість, бо не знала, як Людміла сприйме мою сміливість.

— Не бійся задавати питання, я не кусаюсь, — вона усміхнулася ще ширше. — У прямому сенсі, звичайно, не кусаюсь. Тому з радістю розповім тобі свою історію. Але вона не настільки цікава, як здається на перший погляд.

Людміла дістала зі скриньки кулон із портретом — на ньому була вона разом із молодим чоловіком, який дивно нагадував Реджинальда. Я розпізнала його одразу — це був принц Хейвенберду, Маркус Рейвенпорт, про якого я колись читала в підручнику історії.

— Його звали Маркус Рейвенпорт. Ми росли разом і були найкращими друзями. Мої батьки померли, а король, найкращий друг мого батька, виховував мене як власну доньку. З часом я зрозуміла, що кохаю Маркуса. І це було взаємним. Але в нього був страшний дар — він вбивав усе, до чого торкався. Ми не могли бути разом, — вона опустила очі, і я помітила ледь помітне тремтіння в її руках. — Цей ритуал мав дати нам свободу. Але все пішло не так, як сподівалися. Так я стала вампіром, а Маркус… Він помер. Тому я і поїхала. Не змогла більше залишатися там. Королівська родина не звинувачувала мене, але я не могла дивитися королю в очі.

Слухаючи її розповідь, я відчула дивний клубок у грудях. Як це — втратити когось так близького, кого ти кохаєш, і змушена бути свідком його смерті, не маючи сили щось змінити? Я поглянула на себе і усвідомила: я теж стою на порозі змін, мого власного перетворення. Страх змішувався з бажанням бути сильною. Людміла прийняла свою долю і змогла знайти новий шлях, а я… чи зможу?

— До чого я це все веду, — продовжила вона, піднімаючи погляд на мене. — Я ніколи не відмовлялася від своїх помилок, як і від того, ким я є. Так, було непросто. Але я прийняла нову сутність. І сподіваюся, що згодом і ти зможеш це зробити.

Я мовчки ковтнула чай, відчуваючи тепло рідини, що розливалося тілом, і водночас легкий холод страху, який не відпускав. У голові крутилися думки: «Я теж повинна прийняти себе. Я мушу зрозуміти, ким я є насправді, і чого хочу від своєї долі».

— Тепер давай поговоримо про вас, про ваш народ, — сказала Людміла, ніби прочитавши мої думки. — Багато хто вважає вампірів лише істотами ночі, що харчуються кров’ю і мають надприродну силу. Але це не вся правда. Ми живемо за правилами, традиціями, які дозволяють нам залишатися частиною світу, не знищуючи його.

Я нахилилася ближче, слухаючи її уважно. Мені справді було цікаво дізнатись більше про мою країну. Я не виросла тут, а тому не знала надто багато.

— У Валорії, — продовжила вона. — Кожна родина вампірів дотримується певних обрядів. Це допомагає нам контролювати нашу силу, зберігати порядок і уникати конфліктів між кланами. Наприклад, щорічний Ритуал Світла, коли ми збираємося під повним місяцем і оновлюємо свої обіцянки перед народом. Це не просто символіка — це спосіб підтримувати внутрішню гармонію, - продовжувала вона. –  Традиційно ми носимо одяг кольору крові, щоб символізувати нашу зв’язок із життям і смертю, і приносимо дари нашим наставникам. Це дуже урочистий і хвилюючий момент, коли усвідомлюєш себе частиною великої історії.

— А магія? — тихо спитала я.

— Магія у нас — не трюк, — відповіла Людміла. — Це частина життя. Кожен вампір має дар, але не кожен знає, як ним користуватися. Ми вчимося з дитинства, оберігаючи себе і інших. Магія не лише для бою, вона для створення краси, для захисту, для лікування. Наприклад, я можу викликати енергію світла, щоб заспокоїти хворих або очистити приміщення. А ти теж матимеш змогу освоїти все, коли прийде час.