Глава 4

Що ж, будиночок древньої та небезпечної вампірши виявився напрочуд милим. В середині він був оформлений в світлих тонах із зображенням квітів. Білі дубові шафи, м'які дивани та кухня м'ятного кольору. Оце так несподіванка. На мить можна навіть забути про те, що вона небезпечна, якщо її розізлити. Я була напружена, проте коли Людміла подала нам чай, я ледве стрималась, аби не принюхатись. Чайочок то часом не з кров'ю. Але ні, пахнув він просто неймовірно. Ще й те печиво, яке так хотів з'їсти Аларік.                                                                                                                                     

- Ну що, Дарсано, і як тобі королівство? - спитала вона. - Вже звикла до всіх цих традицій та особливостей?                                                                                                                                                  

- Мені тут дуже подобається. спочатку я боялася, що мене тут не приймуть, адже я вперше у Валорії. Однак ні, все і справді неймовірно. - я обережно відпила чай. - Набагато краще, ніж в тому, де я виросла.                                                                                                                                                            

- А де ти виросла? - жінка присіла поряд.                                                                                                    

- В Хейвенберді. - при моїх словах Людміла завмерла. - Мене виховував Картер Рейгаз, генерал армії Рейвенпортів.                                                                                                                                                 

- Чудове місце, - розсміялась вона. - А ти знаєш, я ж там теж виросла. Правда було це понад шістсот років тому. Думаю, за цей час королівство змінилося. Принаймні я чула, що тепер там жінки можуть носити джинси та штани. - посміхнулася вона. - Але це вже давно в минулому. Тепер я вампір, і не побажала би іншої долі.                                                                                                                                  

- Але чому ви стали такою? - швидко запитала я.                                                                                           

Аларік хотів мені щось сказати, та було вже занадто пізно. І тому хлопець прийняв найправильніше рішення - просто не втручатись. Він взяв печиво, удаючи, ніби щось уважно роздивляється в ньому. А я ж на мить замовкла, не знаючи, як відреагує Людміла на мою наглість.                                                      

- Не бійся задавати питання, я не кусаюсь. - вона підійшла до шафи, та дістала з неї якусь скриньку. - Ну, не в прямому сенсі. Тому я з радістю розповім тобі свою історію. Однак вона не настільки цікаво, як здається на перший погляд.                                                                                                                              

Відкривши її, вона дістала кулон, в якому був портрет Людміли з якимось гарним хлопцем. До речі він так схожий на Реджинальда. Я впізнала його, це був принц Хейвенберду. Пам'ятаю, колись бачила його в книжці з історії.                                                                                                                                              

- Його звали Маркус Рейвенпорт. Ми були найкращими друзями, адже росли разом. Мої рідні батьки померли, і король, найкращий друг тата, виховував мене як власну доньку. З часом я зрозуміла, що кохаю Маркуса. І це було взаємним. Та в нього був страшний дар. Хлопець вбивав все, до чого доторкався. І ми не могли бути разом. - вона опустила очі. - Цей ритуал мав дарувати нам свободу. Він мав позбутися свого страшного дару. Все пішло не так, як ми сподівалися. Так я стала вампіром, а Маркус... Він просто помер. Тому я і поїхала. Не змогла більше там знаходитися. Хоча королівська родина не звинувачувала мене, та я не могла дивитися королю в очі.                                                     

А в неї була не проста доля. На мить мені навіть стало шкода її. Навіть уявляти не хочу, що Людміла відчувала в той самий момент. Але саме так вона прибула у Валорію. А що було далі - я вже знаю з уроків професора Пауелла.                                                                                                                             

- До чого я це все веду. - продовжила вона. - Я ніколи не відмовлялась від своїх помилок. Як і того, ким я є. Так, було не просто. Та я прийняла нову для себе сутність. Сподіваюсь, що згодом і ти це зможеш зробити.                                                                                                                                                              

Якби ж то її слова виявились правдою. Хоча я точно маю впоратися з усім. В мене ж просто немає іншого виходу...