Глава 3

На ранок я зрозуміла, що ще ніколи не відчувала себе так чудово. Минула ніч дала мені стільки сил та енергії, що я була готова до нових пригод. Хоча з іншого боку хотілося би провести цей день спокійно. Та батьки обіцяли, що сьогодні буде дещо цікавеньке. Я навіть вдягнула джинсовий короткий комбінезон, який мені подарувала Ілларія. А ще футболку та кеди, волосся я заплела у французьку косу та мінімум макіяжу. Що ж, а в подруги не такий вже й поганий стиль. Треба буде сказати їй це. Принаймні мені дуже пасував цей образ, та й відчувала я себе комфортно. Я вийшла на сніданок. Так, вампіри їдять звичайну їжу. І до речі, тут готують дуже добре. Навіть краще, ніж в Академії.                    

- Доброго ранку. - привіталась я.                                                                                                                      

Мені ж відповіли, і я присіла на своє місце навпроти брата. Сьогодні ми були лише родиною, хоча інколи з нами бувають і інші придворні. Подали якусь нову для мене страву, але це була риба. Дуже смачно, хоча я і не люблю таке.                                                                                                                      

- Емі, - сказав тато. - Одна наша дуже добра знайома хотіла би познайомитись з тобою. В свій час вона мала теж доволі цікаву історію. Тому, думаю, ви би змогли найти про що поговорити. Та й корисно було би дізнатися більше про вампірів.                                                                                                                    

Оце має бути цікаво. Мені і справді потрібно дізнатися більше про свій народ, адже колись я стану королевою. Та того, що я знайшла в книгах, точно буде недостатньо. Чомусь, я була точно впевнена, що мені це не зашкодить.                                                                                                                                 

- Добре. - відповіла я.                                                                                                                                     

- Я поїду з нею. - сказав Аларік. - Можете не хвилюватися.                                                                          

Тато з мамою лише кивнули, а я все гадала. Куди ж ми поїдемо? З кожним днем мої пригоди стають ще цікавішими. Хоча вони і обмовилися вчора, що мені потрібно було би більше дізнатися про вампірів. І лише одна жінка може мені допомогти. Тому в мене і почали з'являтися здогадки стосовно того, що сьогодні буде. Після сніданку я перевдягнулася та попрямувала до машини. Зручний спосіб пересування. Виявляється, Аларік міг водити машину. Скільки ж я всього не знаю про брата? Думаю, з часом я виправлю це. Все ж ми безсмертні. Дорога зайняла лише хвилин десять, а я в цей час роздивлялася пейзажі. Я вкотре задумалася наскільки прекрасна Валорія. Ми зупинились біля якогось невеличкого будиночку у світлих тонах. Поряд були клумби, а позаду виднівся гарний сад. Так тихо та спокійно тут. Немає шуму великого міста. Хто ж тут може жити? Вийшовши з машини, ми підійшли до дверей. Але було зачинено.                                                                                                                               

- Нічого собі, в мене гості. Який сюрприз.                                                                                                      

В той же час, ми різко обернулись, і я побачила жінку. Красива, з чорним волоссям, вдягнена у прості джинси та сорочку. І тільки тепер я впізнала, хто ж це стоїть переді мною. Наскільки я пам'ятаю з портретів - це Людміла Арварен, найперший вампір. Важко було усвідомити, що переді мною жінка, якій більше шестисот років.                                                                                                                               

- Привіт Аларік, Дарсано. В мене так давно не було гостей, що я навіть не встигла підготуватися. - вона посміхнулась. - Дуже рада, що ви вирішили до мене завітати. Якщо чесно, я чекала на вас трошки пізніше. Але чудово, що ви все ж тут. Дайте мені хвилинку, і тоді ми зможемо з вами про все поговорити.                                                                                                                                                       

А вона була доволі милою. І абсолютно не лякала, хоча переді мною перший вампір. Навіть уявляти не хочу наскільки небезпечною вона могла бути, адже за шістсот років точно вивчила багато способів знищити того, хто їй не сподобається. Але когось вона дуже сильно мені нагадувала. Когось з мого нинішнього життя. От буває таке відчуття, коли в голові крутиться відповідь, але ніяк не можу її зловити.                                                                                                                                                              

- Ну що, пройдемо в середину? - посміхнулася вона. - Здається, в мене ще залишилося домашнє печиво.                                                                                                                                                               

- Звичайно, Людміло. - посміхнувся Аларік. - Я би випив чаю.                                                                       

Відступати нікуди, хоча я і не збиралася. Людміла могла розповісти багато чого цікавого. Тому я і попрямувала разом з братом в будинок древньої вампірші.