Глава 3

На ранок я прокинулася з відчуттям неймовірної легкості, немов важкий тягар минулого нарешті спав з плечей. Минула ніч подарувала мені стільки сил та енергії, що я відразу зрозуміла — сьогодні готова до нових пригод.

Хоча, чесно кажучи, хотілося б провести день спокійно, насолоджуючись тишею та сонцем, що ніжно проникало крізь вікна палацу. Та батьки обіцяли, що сьогодні буде щось особливе — і я відчувала легкий трепет перед невідомим, хвилювання, яке змішувалося з радістю і відчуттям належності до цього місця. Я відчула, як серце трохи частіше б’ється, і дивний, ледь помітний передзвін хвилювання пробіг тілом.

Я вибрала джинсовий короткий комбінезон, який подарувала мені Ілларія, додала до нього легку футболку та кеди, заплела волосся у французьку косу й зробила мінімум макіяжу. Цей простий, але зручний образ насправді мені дуже пасував.

Мені хотілося, щоб день пройшов легко, без зайвих турбот, але водночас стати частиною чогось більшого — сьогоднішніх подій, які обіцяли відкрити нові таємниці мого народу. Я відчула, як дрібні хвилі передчуття пробігають по всьому тілу, немов я чекаю на важливу зустріч з минулим і майбутнім одночасно, а думки вирували в передчутті нових знань та відкриттів.

Я вийшла на сніданок. Так, вампіри їдять звичайну їжу, і треба сказати, роблять це дуже добре. Навіть краще, ніж у Академії. Запах свіжоспеченого хліба, ягідних джемів, меду та легкого пряного ароматного чаю наповнював кімнату, і я відчула, що справді належу сюди. Було щось у цій домашній атмосфері, що розтоплювало внутрішню напругу і дозволяло забути про всі турботи. Мені здалося, що навіть стіни цього палацу дихають спокоєм і теплом.

— Доброго ранку, — привіталася я, усміхаючись, і відчула, як серце б’ється трохи швидше, ніж зазвичай.

Мені відповіли, і я присіла навпроти брата. Сьогодні ми були лише родиною, хоча іноді за сніданком приєднувалися й інші придворні. На столі подали нову для мене страву — рибу. Я не надто її полюбляла, але смак був неймовірний, ніжний і водночас пряний, і навіть я не могла відмовити собі в задоволенні спробувати. Кожен шматочок здавався маленьким відкриттям, і я відчула, як смак додає впевненості в собі та легкості рухам. Було цікаво, що навіть у звичайних речах, таких як їжа, можна відчути зв’язок із народом, його традиціями та повсякденним життям.

— Емі, — сказав тато, дивлячись на мене із серйозною, але теплою посмішкою. — Одна наша дуже добра знайома хотіла би познайомитися з тобою. Вона мала цікаву історію, і думаю, вам буде про що поговорити. Крім того, корисно дізнатися більше про життя вампірів.

Мене відразу охопив інтерес. Це було саме те, що мені зараз потрібно. Книга дає лише загальні відомості, але жива розмова, спостереження за народом, його традиціями — це зовсім інший рівень знань. Я відчула приємне хвилювання: нарешті шанс дізнатися більше про свій народ і, можливо, відчути його частиною себе. Внутрішній голос шепотів, що це може бути початок чогось значущого, пов’язаного з моєю долею, і я відчула, як спогади про минулі ночі та пригоди наповнюють мене рішучістю.

— Добре, — відповіла я, намагаючись не показати нетерпіння, хоча руки тремтіли від радості й очікування.

— Я поїду з нею, — сказав Аларік, киваючи мені спокійно. — Можете не хвилюватися.

Тато з мамою лише кивнули, а я все гадала, куди ж нас приведуть. З кожним днем мої пригоди ставали цікавішими та несподіваними. І хоча вони натякали вчора, що сьогодні мені відкриють щось важливе про вампірів, я ще не могла уявити, що саме мене чекало. Серце б’ється сильніше при самій думці, що на мене чекає зустріч із живою легендою, першою вампіркою Валорії.

Після сніданку я перевдяглася, взяла легку сумку, і ми попрямували до машини. Аларік сів за кермо, а я з цікавістю спостерігала за дорогами, що розтягнулися серед пагорбів та лісів Валорії. Дорога зайняла лише десять хвилин, але я встигла милуватися пейзажами: зелені ліси, річка, що блищала на сонці, розсипані квітники по обочинах, маленькі дерев’яні мости і ковані лавки на узбіччі.

Мене не покидало відчуття захоплення тим, наскільки прекрасна ця країна, і наскільки її мешканці дбають про красу навколишнього середовища. Я ловила поглядом кожен відтінок зеленого, від світло-лаймового до темно-каштанового, і думала про те, як сильно природа впливає на настрій і самопочуття вампірів.

Ми зупинилися біля невеличкого будиночку у світлих тонах. Поряд були охайні клумби, а позаду виднівся затишний сад. Тут було тихо і спокійно, ніякого шуму великого міста. Відчуття спокою та безпеки огортало мене, немов сам дім випромінював гармонію, а повітря було насичене запахами квітів і свіжої трави. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як легкість і тепло проникають у кожну клітину тіла.

Вийшовши з машини, ми підійшли до дверей, які виявилися зачиненими. Страх та передчуття захопило мене, і я навіть не знала як себе поводити.

— Нічого собі, в мене гості. Який сюрприз! — почула я веселий голос із-за дверей.

У цей момент ми обернулися, і я побачила її. Жінка з довгим чорним волоссям, у простих джинсах і сорочці, але із присутністю, яка не потребує прикрас, стояла перед нами. І лише тоді я зрозуміла, хто це. Наскільки пам’ятаю з портретів і розповідей — це Людміла Арварен, перший вампір Валорії. Їй було понад шістсот років, і важко було усвідомити, що переді мною стоїть жива істота з такою історією.

— Привіт, Аларік, Дарсано, — посміхнулася вона. — У мене так давно не було гостей, що я навіть не встигла підготуватися. Дуже рада, що ви завітали. Чесно кажучи, чекала трохи пізніше, але чудово, що ви прийшли. Дайте мені хвилинку — і тоді ми поговоримо.

Я відчула змішання страху та захоплення. Переді мною стояла перша вампірка, істота з неймовірною силою та досвідом, здатна в одну мить знищити того, хто їй не сподобається. Але водночас її усмішка була теплою, а очі — м’якими та доброзичливими. Було відчуття, що вона знає щось важливе про мене, щось знайоме і рідне, але поки що приховане.