Глава 2

- Так, ти не спиш, це добре, - почула я голос. – Я вже боявся, що доведеться тебе будити.

Аларік навіть не постукав, а просто влетів у кімнату з великою посмішкою. З того часу, як я приїхала сюди, я вже звикла до того, що у Валорії поняття особистого простору мають дещо інший сенс. Тут всі були частиною великої родини, і я розуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Брат підійшов до штор і широко розкрив їх. На вулиці панувала темна ніч, але зорі сяяли особливо яскраво. Місяць висів у небі великий і майже реальний, здавалося, що варто лише протягнути руку — і торкнешся його.

Я затримала погляд на тій величній кулі світла, відчуваючи, як серце наповнюється передчуттям пригоди. Моя уява малювала незвідані місця, сюрпризи та пригоди, які чекали попереду, і я відчула легке хвилювання, змішане з радістю.

— Сьогодні прекрасна ніч. Якраз те, що треба для однієї з традиційних розваг вампірів, — сказав він, повертаючись до мене. — Збирайся, але одягни щось простіше. Кеди, щоб було зручно. І ніяких суконь.

— Але куди ми йдемо? — здивувалася я.

— Побачиш, це сюрприз, — посміхнувся він. — І не переживай, крові не буде. Напевно.

Я кинула в нього подушку, і він, сміючись, вибіг із кімнати. З того часу, як ми дізналися про наші родинні зв’язки, його ставлення до мене змінилося на краще. Ми проводили багато часу разом, і тепер у мене була нагода ще й дізнатися більше про звичаї та життя мого народу. Я не збиралася відмовлятися від цього.

Я вдягнула темні джинси, зелену туніку та кеди того ж кольору, заплела волосся у просту косу. Вирішивши не використовувати макіяж, відчула себе готовою до чогось невідомого — зручно, просто і впевнено. Усвідомлення того, що сьогодні я піду назустріч незвіданому, додавало відчуття свободи, яке рідко випадає в житті.

Несподівано для мене виявилося, що вампіри водять машину. У Хейвенберді таких технологій не було: там усі пересувалися польотами або на магічних створіннях. Я вперше сіла на пасажирське місце, і мене охопило відчуття легкого хвилювання та передчуття пригоди.

Батько особисто керував машиною, граючи у наввипередки з садівничим, на ім’я Оруелл, і це додавало процесу веселого азарту. Вітром куйовдив моє волосся, і я відчувала запах нічної річки, змішаний із запахом хвойного лісу.

— Куди ми їдемо? — спитала я у мами.

— У вампірів багато традицій та особливостей, — посміхнулася вона. — Але інколи ми всі вибираємося в одне цікаве місце, щоб трохи відпочити і розслабитися. Там тобі має сподобатися.

— От так просто? — здивувалася я. — І королівська родина, і простий народ разом?

— Так, в цю ніч ми всі разом, — засміявся тато. — Хоч ми і керуємо країною, нічим не кращі за інших. Відмінність лише в королівській крові. Та в такі моменти вона не важлива.

Я ще не до кінця розуміла велич і дружність народу Валорії. Ми зупинилися, а я майже нічого не бачила. Навколо була темрява, і мій не вампірський зір дозволяв розгледіти лише силуети. Всі вийшли з машин, і мене почало хвилювати одне питання:

— А це нічого, що я ще не проявилася? Не зашкодить? — спиталася я, намагаючись сховати хвилювання.

— Сестричко, — обійняв мене за плечі Аларік. — Ми ніколи не зашкодимо тобі. Ти тут не одна. Принцеса Валорії залишиться цілою та неушкодженою.

— Джейкобе, я тебе майже обігнав! — вигукнув Оруелл, під’їхавши за нами. — Ще трохи…

— Як і завжди, — розсміявся тато. — Тобі ніколи не обігнати мене.

Раптом переді мною відкрилася велична картина. Велика річка тягнулася нескінченно, а по боках росли густі ліси. Над нею височів величезний водоспад, який ревів так, ніби сотні драконів розпускали крила. Я затримала подих від величі та сили природи, відчуваючи, як серце б’ється у такт з ревом води. Хоч я бачила чимало вражаючих місць у Валорії, від цього краєвиду захопило дух. Було відчуття, що тут прихована особлива магія, яку розумієш лише серцем.

— І що ми маємо тут робити? — запитала я. — Якщо просто дивитися на красу, я вже бачила багато чого.

— Ні, — посміхнувся Аларік. — Ми тут зовсім не для цього. Ми збираємося зробити ось так.

І він просто стрибнув униз. Без слів. Я кинулася за ним, але тато зловив мене за руку. Я відчула неймовірну силу вампіра, і не могла зрушити. Аларік міг поранитися чи ще щось — я хвилювалася. Але сміх та крики інших навколо швидко зняли напруження: для вампірів це було звично і весело.

— Люба, — сказала мама, коли залишилося тільки декілька вампірів. — Там унизу тебе підхопить повітря, і ти приземлишся поряд з водою. Нещасних випадків не було, принаймні на моїй пам’яті. Але якщо щось станеться, ми тебе врятуємо. Повір, це буде весело.

Вона стрибнула вниз, подаючи приклад решті. Один за одним стрибали й інші. Вони були такі щасливі, сповнені цим диким моментом та ейфорією. Залишалася лише я та батько.

— Готова? — спитав він, а я похитала головою.

— Якщо боїшся, можеш залишитися тут, — пожартував він. — Ніхто не засудить.

Що? Я, боюся? Мій дух воїна не дозволяв мені здатися. Я набрала повітря і побігла до краю. Все сталося так швидко, що не було часу передумати.

— Справжня Драгомір, — почув я голос батька. — Нам не можна казати, що ми боїмося. Це неможливо.

І вже наступної миті я відчула ейфорію польоту. Легкість, вітер у волоссі, рев водоспаду та шум річки — це було неймовірно. Я відчула себе частиною цього народу, його сили і свободи. Вітер підхопив мене, переніс до натовпу, і я зрозуміла, що жодна небезпека не лякає цих людей. Батько приземлився поруч, усміхаючись, і в його очах була радість.

— Народ Валорії, — крикнув Аларік. — Ось вона, ваша принцеса Дарсана. Вільна, сильна і смілива. Чи задоволені ви нею?

Крики та стверджувальні вигуки оточили мене. Хоч я трохи злякалася, за мить мене огорнула радість — я знала, що мене прийняли. Тут, серед цього вільного та диких народу, я відчула своє місце.

— Ну що, ще разочок? — посміхнулася я. — Мені сподобалося, я хочу ще раз.