Глава 2

- Так, ти не спиш, це добре. Я вже боявся, що доведеться тебе будити.                                                   

Аларік навіть не постукав, а просто влетів в кімнату з великою посмішкою. З того часу, як я приїхала сюди, то вже навіть звикла до того, що тут якісь особливі поняття особистого простору. Але це ж мій народ, частина мене. Тому моє життя буде таким і надалі. Брат підійшов до штор, та широко розкрив їх. На вулиці була темна ніч, однак зорі світили особливо яскраво. Місяць був таким великим, що здавалося, ніби варто лише протягнути руку до нього. І я вже навіть уявлення не мала, що вони приготували для мене.                                                                                                                                 

- Сьогодні прекрасна ніч. Якраз те, що треба для однієї з традиційних розваг вампірів. - він повернувся до мене. - Збирайся, але одягни щось простіше. Бажано би кеди, адже тобі має бути комфортно. І ніяких суконь.                                                                                                                                                   

- Але куди ми йдемо? - здивувалась я.                                                                                                          

- Побачиш, це стане сюрпризом для тебе. Я поки нічого не скажу.. - він посміхнувся. - І не переживай, крові не буде. Напевно.                                                                                                                                   

Я кинула в нього подушку, а хлопець поспішив вийти. З того часу, як ми дізналися, що родичі, Аларік не припинив жартувати, однак його ставлення до мене змінилося в кращу сторону. Ми багато часу проводили разом, а тепер я ж можу ще й дізнатися більше про свій народ. Ну що ж, я не стану відмовлятись від такого. Вдягнувши темні джинси, зелену туніку та такого ж кольору кеди, я заплела волосся. Вирішивши відмовитись від макіяжу, я була повністю готова. Готова сама не знаючи до чого. Просто, але ніби гарно.                                                                                                                                   

Виявляється, вампіри водять машину. Несподівана новина. У Хейвенберді були відсутні технології такого виду. Там віддавали перевагу польотам. Тому я вперше мала змогу проїхатися в авто. Можливо, колись навчуся і сама водити. На відміну від більшості країн, у Валорії були найрізноманітніші речі та технології.. Їхала не тільки королівська родина, а й майже весь палац. І батько особисто був за кермом, граючи у наввипередки з чоловіком, що працює садівничим.                                                                      

- Куди ми їдемо? - спитала я у мами.                                                                                                               

- У вампірів дуже багато традицій та особливостей. Думаю, Аларік вже розповідав про це. - посміхнулася вона. - Але, інколи, ми усі вибираємося в одне цікаве місце, аби трохи розслабитись. Тобі там має сподобатися.                                                                                                                                        

- От так просто? - здивувалась я. - І королівська родина, і простий народ?                                                 

- Так, в цю ніч ми будемо всі разом. - розсміявся тато. - Хоча ми і керуємо країною, проте нічим не кращі за них. Ми відрізняємося лише тим, що в нас тече королівська кров. Та в такий час і ця межа стирається.                                                                                                                                                       

Я знала, що вампіри і справді дуже дружні, але я не думала, що настільки. Мені ще потрібно стільки всього дізнатися. Ми зупинились, а я абсолютно нічого не бачила. Була суцільна темрява, а в мене ж не вампірський зір. Всі повиходили з машин, а мене непокоїло одне питання.                                          

- А це нічого, що я не проявилась ще? Не зашкодить? - здивувалася я. - Бо якось не хочеться померти так швидко.                                                                                                                                                       

- Сестричко, - Аларік приобняв мене за плечі. - По-перше, ми би ніколи не зашкодили тобі. По-друге, ти тут така не сама. Тому можеш не хвилюватися. Принцеса Валорії залишиться цілою та неушкодженою.                                                                                                                                              

- Джейкобе, я тебе майже обігнав. - сказав садівничий, який під'їхав майже одразу ж за нами. Здається його звати Оруелл. - Ще би зовсім трохи...                                                                                                     

- Як і кожен раз. - розсміявся батько. - Тобі ніколи не обігнати мене.                                                            

І тільки я почала відходити від цього, як мій подих перехопила краса, що розвернулась перед нами. Велика річка, яка була вузькою, проте тягнулась стільки, скільки я могла бачити. А по бокам ліси. Але це все знизу. Бо біля був величезний водоспад, що ревів ніби сотні драконів. Хоча я бачила у Валорії такі місця, що мене тепер важко вразити. Так, гарна місцина, але якесь було передчуття, що тут щось інше.                                                                                                                                                                  

- І що ми маємо тут робити? - на щастя, мені не треба було сильно кричати. - Якщо просто подивитися на красу, то я вже бачила тут стільки всього.                                                                                                   

- Ні, ми тут зовсім не для цього. - посміхнувся Аларік. - Ми збираємося зробити ось так.