Глава 1

Останній місяць перед навчанням в Академії минув неймовірно швидко. Я ледве встигла оглянутись, як більша частина канікул пролетіла, немов швидкісна стріла, і я навіть не встигла повністю усвідомити, що час йде. Перший місяць я провела вдома в Рейгазів, у затишній кімнаті з великим вікном, через яке ввечері проникали рожеві промені заходу.

Вони розфарбовували стіни ніжними відтінками, і я могла годинами сидіти на підвіконні, спостерігаючи, як сонце повільно опускається за горизонтом, залишаючи по собі теплі спогади дня. У ці моменти я відчувала спокій, якого мені так не вистачало раніше, немов сам час зупинявся, дозволяючи просто бути.

А вже кілька тижнів я перебувала у Валорії — величезному палаці, де кожна кімната дихала історією і таємницями минулого, а стіни зберігали шепіт століть. Я обожнювала цю атмосферу, і навіть відчувала себе як вдома. Спочатку мені здавалось, що все буде незвично, і мені тут буде некомфортно. Але я помилялась.

Для мене тут усе було новим: запах старих кам’яних сходів, що повільно віддавали прохолодою, шелест оксамитових портьєр, відлуння моїх кроків у величезних пустих залах. Кожен коридор мав свій характер — деякі здавалося спокійними, інші шепотіли попередження, а треті манили мене далі, кличучи дослідити невідоме.

Але, попри все це, я відчувала неймовірне відчуття, що я вдома. Хто б міг подумати, що вампіри стануть моєю справжньою родиною, що серед їхньої таємничої аури я знайду тепло, якого так довго прагнула. Їхня присутність одночасно лякала й заспокоювала, а відчуття приналежності до цього світу пробуджувало нові емоції — від страху до щастя.

За цей час, що залишався до початку навчання, я мала побачити справжнє життя принцеси, дізнатися, як живуть її радощі й турботи, а головне — отримати відповіді на більшість питань, які давно не давали мені спокою.

Хоч частина таємниць уже давно відкрилася, і від цього ставало легше, я все одно відчувала тривогу перед невідомим. Що чекало мене далі? Чи впораюся я з усіма новими правилами, магією та інтригами, що оточували цей світ?

До речі, я вдягнула кулон, який знайшла у старовинній скриньці, що належала моїм батькам. Він був теплий на дотик, і від нього виходило якесь материнське тепло, ніжне й спокійне, наче обійми, що захищають від усіх негараздів.

Мама колись розповідала, що вони з батьком особисто створювали цей кулон у священному джерелі, використовуючи власну кров. Саме тому я відчувала його особливу силу — немов частинку матері, яка завжди була зі мною, навіть коли її не було поруч.

Було дивно усвідомлювати, що для когось із Хейвенберду це могло здатися дикістю, але тепер доводилося звикати до Валорії, де магія і традиції плелися в єдину гармонійну тканину життя. І я була впевнена, що з моєю родиною це буде не так уже й важко.

Палац жив своїм власним ритмом. Вдень його велич підкреслювала багатобарвна гра світла на стінах, а вночі він здавався безлюдним і трохи таємничим, що пробуджувало в мені відчуття магії. Насправді тут, крім королівської родини, проживали ще кілька придворних і працівників, але вільних кімнат було ще достатньо.

Мама сказала, що ще тоді, коли я народилася, вони вибрали для мене найкращу кімнату і берегли її, не пускаючи туди нікого. Тож тепер вона чекала на мене, а я нарешті сюди дійшла. Досліджуючи палац, я помітила цікаву деталь: мені потрібно спати лише раз на тиждень, і цього цілком вистачало, щоб відчувати себе нормально. Вчора я, здавалось, виспалася так добре, що сьогодні вирішила прогулятися по палацу, насолодитися його тишею і величчю.

Дорогу тут я запам’ятовувала значно швидше, ніж у Хейвенберді, і батьки казали, що це особлива магія Валорії. Кожен коридор, кожен зал ніби шепотів про своє минуле, а я з цікавістю ковтала кожен звук, запах і відтінок світла. Мені подобалося спостерігати, як тіні рухаються під виглядом нічного світла, як вітер грає із завісами і приносить запах саду, що простягався за стінами палацу.

Чомусь мені дуже хотілося поговорити з Аларіком. Брат завжди діяв на мене заспокійливо, його присутність давала відчуття безпеки, якого я ніколи не мала з іншими. Було важко усвідомлювати, що він частина моєї родини, хоча завжди відчувала це інтуїтивно. Можливо, тому поруч з ним мені було так комфортно.

Я знайшла його на терасі, де він стояв, споглядаючи сад. Ніщо не змінило його любов до прогулянок серед зелені та квітів — можливо, це у нас сімейне. Я підійшла і присіла поруч, насолоджуючись прохолодою вечірнього повітря, відчуваючи, як легкий вітер колише моє волосся, а запах троянд і жасмину наповнює легені спокоєм.

— Чому не відпочиваєш? — спитав він, не відводячи погляду від горизонту. — Ти ж поки що смертна, тому потрібно хоч трохи спати.

— Я зовсім не втомилася. До того ж хотіла поговорити з тобою, — відповіла я. — Маю одне питання, і мені здається, що ти даси найточнішу відповідь, бо завжди був відвертим зі мною, — я трохи зам’ялася, але вирішила продовжити. — Як я зникла?

Брат довго мовчав, збираючи думки. Я розуміла, що моє запитання стало несподіванкою. Але я заслуговувала на правду, і мені було важливо знати її.

— Я вже казав, — почав він нарешті. — Моя мати була одержима троном. Вона мріяла, щоб саме я став королем, оскільки сама не змогла цього досягти. І була лише одна перешкода — ти, — він сумно посміхнувся. — Тобі загрожувала небезпека лише через те, що ти спадкоємиця престолу Валорії. Моя мати хотіла тебе знищити, але ніколи не змогла зробити цього зі своєю племінницею. У нашому роді є неписане правило: кровні родичі не шкодять один одному. Мати знайшла для тебе родину і віддала скриньку, щоб ти відчувала, що тебе люблять і ніколи не залишаться самотньою.

— А як у мене опинився кулон Рейвенпортів? — запитала я. — Мені казали, що мене знайшли вже з ним.

— Вона знала, що тебе можуть відправити в Королівську Академію, — пояснив Аларік. — Тому перестрахувалася. Ще й наклала закляття, аби обдурити ритуал крові. Саме тоді він спрацював на Реджинальда, заплутавши усіх нас. Мама розповіла мені про це перед своєю смертю, і я почав тебе шукати.