Розділ І

Місяць. Саме стільки я вже перебуваю в родинному замку Драгомірів. Кожен день, здається, ніби розкриває щось нове: нові куточки стародавніх залів, нові запахи старовинних коридорів, нові погляди і усмішки моєї родини. Ще на початку канікул було прийнято рішення, що перший місяць я проведу у домі Рейгазів, а вже потім приїду сюди, до замку Драгомірів.

Це рішення було продиктоване не лише повагою, а й певною потребою звикнути до обох родин. Все ж вони мене виховали, і я не збираюся забувати про це. Тепер у мене дві родини, і я їх обидві дуже сильно люблю. Хто знає, як би все склалося, якби я потрапила до інших? Хай навіть і не менш люблячих, але все одно інших.

Для Рейгазів це стало справжнім шоком: весь цей час вони виховували Дарсану Драгомір, спадкоємицю престолу вампірів. Я була і досі залишаюся їхньою донькою, хоча тепер мій статус інакший. Вони не змінилися в очах моїх відносин до них, а я залишилася такою самою донькою, як раніше. І ця подвійність, цей новий шар життя, який раптово відкрився переді мною, робив мене водночас щасливою і трохи розгубленою.

Цей місяць пройшов тихо та по-домашньому. Саме так, як я і мріяла. Кожен день був заповнений приємними ритуалами: ранкові прогулянки садами Рейгазів, вечірні чаювання біля каміна, розмови про книги, магію та прості буденні дрібниці, що раніше здавалося буденними, але тепер набували значення.

Я знала, що в палаці мене чекатиме зовсім інше життя. Я собі уявляла суворих вампірів, які віддають перевагу самотнім вечорам, ніж родинним зустрічам. Вони — одна з найнебезпечніших рас у всіх тридцяти п’яти світах. Але Аларік був не таким.

Тому, коли настав час другого місяця і я відправлялася до замку, серце моє тріпотіло від хвилювання. Я боялася, що мене зустрінуть холодно, що в стінах величного замку мене чекатиме сувора дисципліна та постійний контроль.

Але всі мої побоювання розвіялися в той момент, коли я побачила Зоріну та Джейкоба. Вони світлися від щастя, що я тут, і їхня радість була настільки відчутною, що серце саме розкривалося у відповідь. Вони намагалися проводити зі мною кожну вільну хвилину: довгі прогулянки у садах, спільні обіди, вечори, наповнені сміхом і розмовами. Аларік теж був поруч, хоча його емоції завжди приховані глибше, ніж у нас, людей, але я відчувала його увагу і турботу.

Батьки не наполягали, щоб я називала себе Дарсаною перед усіма, і за це я була їм неймовірно вдячна. Мені ще потрібно було звикнути до свого нового статусу, але важливо було відчувати, що вони мене приймають такою, якою я є, а не лише як спадкоємицю престолу. І навіть у щасті, що мене оточувало, мені потрібен був час, щоб відчути себе дійсно на своєму місці.

Теплі родинні вечори, розмови про магію та історію світів стали моїм щоденним ритуалом. Я навіть не мріяла, що все складеться так чудово, як у реальності. Мені пощастило, що час від часу я бачилася з Грегорі, хоч обидва ми вже чекали початку навчання, щоб проводити більше часу разом.

А ось подруга… їхні стосунки з Аларіком завжди були непростими. Вони пара, але щось у їхніх взаєминах завжди було змішане: любов і суперечки, прихильність і виклики. Здається, вони вже одного разу розійшлися, хоча я не була впевнена у всіх подробицях. Але точно знала одне: ці стосунки обіцяли багато пригод і, напевно, веселощів.

Я не могла жити без тренувань. З дитинства вони були частиною мого життя, і ця любов до битв передалася мені від матері. Тому моє здивування було величезним, коли вона запропонувала допомагати мені під час занять. Зоріна тренує навіть Аларіка, тоді як батько більше віддає перевагу магії. Це, втім, не дивно — його сила завжди вражала навіть старших наставників. Моя підготовка була ще далека від ідеалу, і справа була не лише в досвіді: я не ініційований вампір, і багато можливостей поки що залишаються недоступними. Та вони не тиснули на мене, лише чекали, і за це я була їм безмежно вдячна.

— Сьогодні вже набагато краще, — сказала Зоріна, підводячи мене з підлоги після чергового бою. — А коли станеш повноцінним вампіром, то з легкістю переможеш мене.

Я мовчки піднялася, розуміючи, що образити її словами було б нерозумно. Та й чи варто сперечатися з одним із найкращих воїнів усіх тридцяти п’яти світів? Навіть королева, а вона не переставала бути нею, могла здивувати будь-кого у бою.

— От я вампір, а весь час програю. Навіть кілька хвилин не можу протистояти Зоріні, — буркнув Аларік. — Чи це працює лише на дівчатах? Ти ж даєш їй поблажку, бо вона твоя донька?

— Лише на тих, хто знайомий із військовою справою. Ти точно не з таких, — розсміялася я. — Хіба що у мене сестра, а не брат, бо ти часто ниєш. В Академії ти зовсім інший — там крутий Аларік, який завжди знає, що відповісти.

— Дуже весело. Не будь я вампіром, просто помер би від сміху, — склавши руки, буркнув він. — Але моя підготовка буде ще крутішою за вашу. Я всім доведу.

— Мрій, — відповіла Зоріна. — Ти майстер контролю над власними демонами, але у битвах ще багато треба навчитися.

— Подивимося, — буркнув він, проте я бачила, що він хотів посміхнутися.

Ця сімейна атмосфера мені подобалась. Тут я відчувала себе вдома. Саме тому Хейвенберд завжди здавався чужим — там я ніколи не почувалася на своєму місці. Моє місце завжди було тут, у Валорії, серед людей і вампірів, яких я по-справжньому полюбила.

Кожен день тут приносив щось нове: світанки над озерами замку, ранкові тренування під строгим наглядом Зоріни, пообідні розмови з Джейкобом про минулі битви та майбутні стратегії. І навіть дрібниці, на кшталт того, як мама готувала особливі страви, або як Аларік намагався приховати свою посмішку, коли я кепкувала з нього під час тренувань, стали важливими частинами мого життя.

Я відчувала, що тут не просто мій дім. Тут моє справжнє місце, моя родина, мої коріння та мої майбутні перемоги. І, можливо, одного дня я стану такою, якою вони всі хочуть мене бачити — сильною, мудрою і впевненою у собі. Але поки що я просто насолоджувалася цими митями, що робили моє серце спокійним і щасливим, а життя — повним.