Розділ І

Місяць. Саме стільки я вже знаходжусь в родинному замку Драгомірів. Ще на початку канікул було прийнято рішення, що перший місяць я проведу у домі Рейгазів, а вже потім тут. Все ж вони мене виховали, і я не збираюся забувати про це. Тепер в мене дві родини, які я дуже сильно люблю. Хто знає, як би все склалося, якби я потрапила до інших. До речі для них стало великим здивуванням, що весь цей час вони виховували Дарсану Драгомір, спадкоємицю престолу вампірів. Та я все ж так само лишаюсь їх донькою. І буду нею й далі. 

Цей місяць пройшов тихо та по-домашньому. Саме так, як я і мріяла. Я знала, що в палаці мене очікуватиме зовсім інше. Я собі уявляла суворих вампірів, що віддають перевагу самотнім вечорам, аніж родинним вечерям. Все ж це одна з найнебезпечніших рас в усіх тридцяти п'яти світах. Хоча, Аларік ж не такий. Тому, коли на другий місяць я відправлялась до замку, то дуже переживала. Але все виявилось марно. Зоріна та Джейкоб були настільки раді, що я тут, що просто світились від щастя. Вони старались проводити зі мною кожну вільну хвилину. Як і Аларік. Батьки не наполягали, аби називати мене Дарсаною. І я їм була вдячна за це. Хоча я і відчувала себе щасливою, але все одно мені потрібен час. 

Теплі родинні вечори, розмови по сфері з Грегорі та Ілларією - це стало моїми буднями. Маю визнати, що я навіть і мріяти не могла про те, що все складеться так чудово. Ми з хлопцем навіть бачились пару раз. Але обидва вже чекали навчання, аби більше часу проводити разом. А от подруга... Ну, в них цікаві стосунки з Аларіком. Ні, вони пара. Але то щось середнє між коханням та ненавистю. Здається, вони вже один раз точно розійшлися. Хоча можливо я не все знаю. Але на день, чи навіть менше. Чую, нам буде весело. 

Я просто жити не могла без тренувань. З самого дитинства це було частиною мого життя. І яке ж було моє здивування, коли мама зголосилась допомагати мені. Хоча, якраз це і нормально. Все ж вона закінчувала Академію Непростих, і моя любов до битв від неї. Як виявилось, Зоріна тренує Аларіка, а от тато в тому не особливо сильний. Він взагалі віддає перевагу магії. Це й не дивно, з його то силою. Хоча це родинний секрет. Цікаво виходить. Так, я суттєво відстаю від неї. І справа не лише в підготовці. Я не ініційований вампір, і мені поки що багато речей не доступні. І навіть не знаю, чи хочу цього зараз. Та вони не тиснуть, а лише чекають. За це я їм була невимовно вдячна. От і зараз, Зоріна кинула мені меч, і ми почали тренування. Чи треба говорити, що я програла? Думаю, ні. Це ж і так очевидно. 

- Сьогодні вже набагато краще. - сказала вона, подаючи мені руку. - А коли станеш повноцінним вампіром, то з легкістю переможеш мене. 

Я піднялась, і вирішила промовчати. Не дуже хотілось її ображати. Однак прекрасно розуміла, що навряд чи зможу це зробити. Моя мати один з найкращих воїнів усії тридцяти п'яти світів. Багато хто дивувався, що вона стала королевою. 

- От я вампір, а весь час програю. Навіть кілька хвилин не можу протриматися проти Зоріни. - сказав Аларік. - Чи це працює лише на дівчатах? Ти даєш їй поблажку, адже вона твоя донька? Я вгадав?

- Лише на тих, хто знайомий з військовою справою. Ти до них точно не відносишся. - розсміялась я. - А мені здається, чи в мене сестра, а не брат? Ти ж дуже часто ниєш. В Академії ти себе поводиш зовсім інакше. Там це крутий Аларік, який завжди знає, що відповісти.

- Дуже весело. Не був би вампіром, просто помер би від власного сміху. - він склав руки. - Нічого, моя підготовка ще буде крутішою за вашу. Я ще всім доведу.

- Мрій. - розсміялась Зоріна. - Я би сказала, що вірю в тебе і все обов'язково вийде. Але ти і ідеальна підготовка... Ти в нас найкращий в контролі власних демонів. Проте не битв. 

- Ну ми це ще подивимося. - буркнув хлопець, але я бачила, що він хоче посміхнутися. 

Ось така сімейна атмосфера мені подобалась. Я тут і справді відчувала себе вдома. Саме тому я і була чужою в Хейвенберді, адже моє місце завжди було тут, у Валорії...