Епілог

Маю зізнатись: статус дружини мені подобається навіть більше, ніж я могла уявити. Бути з Заком офіційно — не просто формальність. Це відчуття стабільності, безпеки, єдності. Тепер нас ніщо не могло розлучити — ні війна, ні прокляття, ні політика. Ми належали одне одному. І хай скільки б часу ми не проводили разом, мені завжди буде замало. Мені здається, навіть вічності не вистачить, щоб насолодитися цим щастям сповна.

Наші дні минали швидко. Я проводила з чоловіком кожну вільну хвилинку. Хоча таких моментів було не так багато — підготовка до моєї майбутньої ролі королеви займала чимало часу. Але я не скаржилась. Навпаки — ця підготовка була важливою. Коронація відбудеться лише через кілька десятиліть — коли мені виповниться сто років. І хоча це здається далеким майбутнім, я знала, що час пролетить швидко.

Я не поспішала. У мене ще було багато чого навчитись: політика, дипломатія, внутрішня структура королівства, закони, традиції. І ще — я повинна була вивчити свій народ. Їхні страхи, надії, очікування. Я мріяла стати не лише володаркою, а й гідною правителькою. Зак мав розпочати свою підготовку вже як мій офіційний чоловік. І я бачила, як серйозно він до цього ставиться. Він хотів бути не просто королем — він хотів бути достойним моїм партнером у владі.

Ми були справді щасливі. Навіть наші родини, які створилися у схожий спосіб, підтримували нас у всьому. Але з дітьми ми не поспішали — хотілося пожити для себе, вдвох. Хоча ми знали, що колись обов'язково станемо батьками. Оракул передбачив нам довге, спокійне і насичене життя разом — і перші століття належатимуть лише нам.

Того дня я повернулась після чергового тренування з мамою. Ми відпрацьовували старовинні техніки бойового фехтування, що передавалися в нашій родині поколіннями. Мама була сувора, але справедлива. А ще вона завжди знала, коли мені потрібно відволіктися й розслабитись.

Коли я зайшла до нашої кімнати, Зак сидів біля каміна, заглиблений у чергову старовинну книгу. Його темне волосся спадало на чоло, а очі уважно бігали рядками. Він був такий зосереджений, що здавався частиною цього древнього замку.

Я підійшла навшпиньки, намагаючись не видати своєї присутності. В мене ніколи не виходило цього зробити, бо Зак був одним з найкращих воїнів. Та спробувати варто. В мене ж знову нічого не вийшло. Зак помітив мої спроби. Але він підняв погляд і м’яко усміхнувся.

— Ти знову намагаєшся підкрастися до мисливця? — запитав він, закриваючи книгу. - Не варто цього робити. Тобі пощастило, що я надто сильно тебе кохаю. 

— Варто ж було спробувати. Колись в мене обовʼязково вийде, — посміхнулася я, обіймаючи його ззаду. — Що читаєш?

— Про Дарсану І Драгомір, — відповів він, показуючи обкладинку. — Перша вампірша на троні. Мудра, вперта, сильна. Кажуть, вона жертвувала собою заради миру.

— То мене назвали на її честь? — пожартувала я, грайливо цілувавши його у шию.

— Якщо й так, то ти — її достойна спадкоємиця, — прошепотів він, обіймаючи мене міцніше.

Я сіла на його коліна, пригорнулася, слухаючи, як б’ється його серце — спокійно, рівно, впевнено. Моє місце було тут, у його обіймах. Я почувала себе в абсолютній безпеці та повністю щасливою.

— Може, замість читати, знайдемо цікавіше заняття? — прошепотіла я з посмішкою. - В цьому світі стільки цікавих речей. Наприклад, поцілувати свою кохану дружину. 

— Як скажете, моя королево, — прошепотів він у відповідь. - Цей наказ я готовий виконувати усю вічність. 

Ми поцілувалися — повільно, ніжно, як ті, хто більше не боїться майбутнього. І в ту мить весь світ зник. Не було обов'язків, тронів, війн і планів. Була лише любов. І хіба може бути щось краще? Ні. Я впевнена — ні.