Глава 29

Якось дуже швидко пролетіли ці два тижні, і вже завтра я виходжу заміж за Зака. Час минув майже непомітно, немов хтось тихо стискав годинник у руках, прискорюючи дні. До двору почали прибувати гості, і більшість моїх одногрупників уже були тут, обмінюючись привітаннями та посмішками, захоплено розглядаючи прикраси та квіткові композиції, які мама так ретельно готувала.

Лише Мелісса та Грегорі прибудуть на саме весілля, адже у них зараз немало справ в Еллеоні, і навіть на день відпустки доведеться чекати. Ще кілька наших знайомих з Академій змогли вирватися на коротку перерву, аби побачити це велике свято, адже навчання там не дозволяє подорожувати навіть на день без особливого дозволу.

Все було ідеально, кожна деталь нашого весілля виглядала саме так, як я мріяла. Кожна квітка, кожен камінчик, кожен шов тканини здавався відточеним до дрібниць, ніби світ навколо підлаштувався під мою уяву. Стіни палацу сяяли чистотою, люстри переливалися сотнями відблисків, а килими з м’якого оксамиту здавалися м’якшими, ніж зазвичай.

Тому, згідно з нашими традиціями, цей час я мала провести одна. І хоча могла б насолоджуватися шумом підготовки, у моїй кімнаті панував спокій, який дозволяв думати, вдихати цей момент і готувати себе внутрішньо.

Я не сумнівалася в тому, що хочу одружитися з Заком. Просто мене турбувало, чи зможу я бути хорошою дружиною. Чи не станеться щось непередбачуване? Чи вдасться мені справді відчувати себе його підтримкою у всьому? Але як тільки я згадувала його обличчя, його тепло і погляд, сповнений любові та ніжності, усі страхи відходили на другий план. Ми кохаємо одне одного, і, можливо, цього достатньо, аби все було добре.

З самого ранку мама та Ілларія почали готувати мене до найвідповідальнішого дня в моєму житті. Вони підбирали прикраси, наносили ніжний макіяж, розчісували волосся, і я відчувала, як кожен рух, кожен дотик наповнює мене відчуттям важливості моменту.

Ще зовсім трохи — і я стану дружиною Зака. Я знала, що хлопця я не побачу до самої церемонії, але ця передчутлива розлука лише підсилювала хвилювання. Потім у нас буде ціла вічність разом.

Мама та Ілларія швидко пішли перевдягатися, аби бути готовими до свята, а я залишилася в кімнаті, чекаючи батька, який мав вести мене до вівтаря. Цей момент був особливо символічним для нашої родини: більшість церемоній у тридцяти п’яти світах подібні, але тільки у нас та в Еллеоні наречену веде батько, передаючи її у руки коханого. Я вдихала повітря, насолоджуючись ароматом свіжих квітів і легким запахом воску, який тліє у свічниках, що стояли вздовж стін кімнати.

Ніби здалеку лунала музика, легкі ноти якої проникали у кімнату, додаючи трепету і водночас заспокоюючи. Це означало, що церемонія ось-ось розпочнеться. За цей час до мене зайшла Мелісса, моя подружка нареченої. Вона таки встигла, і це було чудово. Хто б міг подумати, що дівчину, яку я колись ненавиділа, я буду радісно зустрічати у цей день? Вона посміхалася, і я відчула теплий прилив радості від її присутності. Мелісса схвально оцінила мою сукню, підморгнула і тихо сказала.

— Виглядаєш неймовірно, як справжня принцеса, - дівчина посміхалась.

Сукня їй пасувала, хоча вже було видно живіт, що трохи округлився. Я посміхнулась. Хто би знав, що саме Мелісса першою стане матір’ю. Але ж вона і першою стала королевою.

Потім до кімнати зайшов батько. Він чудово виглядав у костюмі та короні, а на шиї висів великий кулон із традиційним гербом Драгомірів. Я мала фамільну тіару, яку мама надійно закріпила на моєму волоссі. Вона сяяла під світлом ранкових променів, віддзеркалюючи золотисті відтінки кімнати.

— Готова? — запитав він тихим, але впевненим голосом.

— Напевно, — відповіла я не зовсім сміливо, адже серце калатало так, ніби воно мало вискочити з грудей.

— Доню, ми завжди будемо поруч із тобою. Так, ти сьогодні станеш дружиною, проте назавжди залишишся моєю маленькою принцесою. Я люблю тебе, — батько міцно обійняв мене, відчуваючи, що у моїх очах вже з’явилися сльози. — Не треба плакати, усе буде чудово. Весілля — це лише невеличка репетиція сімейного життя.

— Я теж тебе люблю, тату, — прошепотіла я, відчуваючи, як тепло його обіймів огортає мене від голови до ніг.

Музика зазвучала голосніше, і батько повів мене до вівтаря. Кожен крок відлунював у серці, а навколо здіймалася атмосфера урочистості і магії. Ми виходили через головні двері палацу, і я вже бачила, що там зібралося дуже багато людей.

Люди різного віку, різного статусу — прості громадяни і знатні гості, які прийшли розділити з нами радість цього дня. Всі вони тримали у руках квіти, деякі посміхалися зворушливо, інші робили швидкі записи та фотозйомки, аби зафіксувати цей момент назавжди. Серце наповнилося гордістю і теплотою.

Проте всі думки розвіялися, коли я побачила Зака. Він стояв біля вівтаря, надзвичайно гарний у своєму костюмі. Йому пасувало все: стримана елегантність, чисті лінії тканини, і навіть те, як він тримав руки, здавалося мені чарівним. Моя душа наповнилася спокоєм і щастям, і я зрозуміла, що тепер усе буде чудово.

І хоча день лише починався, я відчула, що наша вічність тільки розпочалася, і попереду — нескінченні хвилини, години, дні, роки, які ми проведемо разом. І все це — початок нашого спільного життя, нашого маленького світу, який ми зможемо створити тільки для нас двох, наповнений любов’ю, турботою і взаємною підтримкою. А за спиною пролягав шлях, на якому вже розквітли перші квіти нашого спільного щастя, і я була готова крокувати ним разом із Заком, впевнено, без страху, лише з вірою і любов’ю у серці.