Глава 28

Вечір пройшов просто незабутньо. Усі нас вітали з майбутнім одруженням, а я досі не могла повірити, що це справді відбувається зі мною. Весілля було призначене за два тижні, аби ми встигли все підготувати. Звичайно, це має бути визначна подія, адже одружується спадкоємиця престолу Валорії. В той же вечір повідомили народу, і я відчувала їхню щиру радість та захоплення.

Мені здавалося, що увесь світ сповнився світлом і теплом. Я вирішила повністю довіритися мамі у підготовці, проте мала одну умову — я хотіла, аби кожен бажаючий валорієць міг прийти на свято. І її це цілком влаштовувало, вона лише посміхалася, бачивши, як я хвилююся.

Зранку я вже готувалася до першого дня в статусі нареченої. Як добре, що вампіри не сплять і в нас є стільки вільного часу, щоб насолоджуватися моментами перед весільної метушні. Зак підійшов до мене ближче, ніж зазвичай, і ніжно поцілував у шию. Від його дотиків я буквально танула, відчуваючи, як серце б’ється швидше, як ніби кожна клітина мого тіла нагадувала про його присутність.

— Невже ти тепер лише моя? — запитав він, ледь стримуючи усмішку, і я бачила, як його очі світилися щастям.

— Ніби раніше було інакше, — посміхнулась я, дивлячись йому в очі, відчуваючи тепло його погляду, що огортало мене ніжністю. – Взагалі сумніваюсь, що тепер щось зміниться.

— Так, проте тепер офіційно. Я вже не можу дочекатися нашого весілля, — продовжив хлопець, стискаючи мою руку. — Знаєш, я раніше завжди казав, що не хочу одружуватися, адже не бачив у цьому сенсу. Проте тепер… Тепер мені завжди буде мало часу, проведеного з тобою. І це здається якимось правильним, якимось єдино правильним усьому житті.

Я ж, замість відповіді, притягнула його ближче та ніжно поцілувала. Раніше я навіть не думала про весілля, особливо в час, коли Легіон досі веде свої атаки, коли небезпека завжди поруч. Та зараз я усвідомила, що саме цього хочу: хочу відчувати його поряд, хочу цього свята, цього моменту, цієї радості, цієї повної впевненості, що ми разом.

За мить Зак відсторонився від мене, і я не розуміла, чому. Однак моя мати та Ілларія влетіли в кімнату, навіть не постукавши, і я відчула легкий подих хаосу, який завжди супроводжує маму. Здавалось хлопець відчув це раніше за мене. Це якесь особливе передчуття янголів? Зак же посміхався, спостерігаючи за цим всім, але відпускати не поспішав.

— Мамо, Ліє, — обурилася я. — А раптом ми тут були зайняті?

— В вас ще буде час, — відмахнулася вона, усміхаючись. — Моя єдина донечка виходить заміж. Я цього чекала ще з дня твого народження. До того ж у нас є лише два тижні, а все має бути ідеально, — Зоріна звернулася до Зака. — А на тебе чекає Джейкоб. У вас теж купа справ. Тому я забираю твою наречену, в вас ще буде час.

Мені залишалося лише погодитися, адже я сама довірила мамі все підготувати. Зак все ж відпустив мене, проте явно без задоволення. Моїй мамі важко було протистояти. Я знала, як сильно вона мене любила і хотіла хоч якось надолужити ті п’ятнадцять років, коли я була далеко від неї.

Та наступні кілька годин перетворилися на суцільний кошмар: мене змусили обирати квіти, основні кольори для святкування, дрібні декоративні елементи. Кожна дрібниця здавалась важливою, і я намагалася зробити все ідеально, аби не підвести маму. Хоча насправді все робила вона, а Ілларія лише допомагала їй, я відчувала себе частиною цього процесу.

Здавалося, що кожен предмет, кожна тканина, кожен камінчик мають знайти своє місце у великій картині свята. Та я знала: за два тижні це все закінчиться, і тоді я зможу розслабитися і просто насолоджуватися.

Аж ось прийшла черга весільної сукні. Я вже переміряла їх з десяток, проте жодна не подобалася. Так, тут були досить гарні моделі, проте жодна не викликала того відчуття, яке я шукала. Найкращі дизайнери та магазини Валорії не змогли запропонувати мені те, що я справді хотіла.

Здавалося, я так і не знайду ідеальну сукню, і внутрішньо я вже майже зневірилася. Мама лише спостерігала за всім, тримаючи спокійний вираз обличчя, немов знала, що відповідь буде знайдена, і немов би підбадьорювала мене своїм мовчанням.

— Так, це не підходить, — нарешті сказала вона, і її голос пролунав ніжно, але впевнено. — Пішли зі мною.

Я нічого не розуміла, проте послідувала за нею. Ілларія мовчки йшла за нами, а я весь час переглядала сукні, намагаючись знайти хоча б щось схоже на те, що я хотіла. Ми прийшли в кімнату моїх батьків, але мама впевнено прямувала до своєї гардеробної. Так, а сюди ми навіщо прийшли? Вона щось дуже довго шукала, а потім дістала великий футляр для одягу. Обережно відкривши його, я побачила найпрекраснішу сукню, яку могла уявити.

Вона була з довгим шлейфом, мереживними рукавами, обтягуючою до колін, а потім ставала пишнішою, немов розквітала навколо мене. Усе було розшите камінчиками, що відбивали світло і виблискували, неначе зорі. Відчуття було неймовірне: сукня виглядала одночасно велично і ніжно, і я розуміла, що це саме та, яку шукала.

— Це ж твоя сукня, — прошепотіла я, згадавши старі портрети з весілля моїх батьків, відчуваючи, як у грудях розливається тепло та гордість.

— Так, і, думаю, вона ідеально пасуватиме тобі, — посміхнулася Зоріна, її очі світилися радістю, немов вона бачила свою молодість у мені.

— Але ж… — почала я, майже шепотом. — Це твоя річ. Особлива та пам’ятна.

— Я буду щаслива, якщо вона тобі підійде, — продовжила мама. — Це так символічно: донька одружується у сукні матері. Але якщо ти не хочеш…

Я лише міцно обійняла її, замість відповіді. Я відчула, що це і справді моя сукня, в якій я хочу виходити заміж. А те, що вона належала моїй мамі, робило цей момент ще особливішим. Можливо, таку традицію варто продовжити, передавати її майбутнім поколінням, і я вже відчувала, як ця думка наповнює мене теплом.

— Ну годі вам, — Ілларія мало не розплакалася, стискаючи кулачки. — Краще приміряй її.

Як я й очікувала, сукня просто ідеально мені пасувала. Вона сиділа так, наче створена для мене, підкреслюючи мою фігуру та роблячи мене одночасно величною і вразливою. Серце почало битися швидше, очі наповнилися сльозами радості. Це відчуття важко описати словами: щастя, гордість, передчуття майбутнього… усе змішалося в одному потоці емоцій, і я відчула себе частиною великої історії, яку писала сама.