Глава 26

Я не знаю скільки часу пробула в темряві. Останнє, що пам'ятаю, як кожен поділився своєю магією, і я втратила свідомість. Я не відчула абсолютно нічого, ніби стала духом. Щось схоже було, коли на другом курсі ми за допомогою Дар'ї намагалися пробратися в кімнату Зака. Як давно це було... Цікаво, а я тепер померла по-справжньому? Невже в нас нічого не вийшло? Та ось почало щось ніби тягнути мене назад. Якийсь час нічого не відбувалося. Я просто була і далі в темряві, а потім світло заповнило кожну клітинку моєї свідомості.                                                                                                                       

Коли я відкрила очі, то опинилася в якійсь кімнаті. Не одразу я її впізнала. Саме тут тоді лежало моє тіло. Не одразу я помітила, що бачу все досить чітко, а ще ці запахи. Це було те, до чого я так звикла. Вампірські особливості. Невже в нас все вийшло? Я різко сіла, і в той же час турботливі руки допомогли мені, адже я мало не впала назад. Такі рідні очі дивилися на мене з турботою. І чи не вперше я бачила в них сльози. Невже Зак справді плаче? Він настільки хвилювався за мене? Ну звичайно, адже хлопець мене кохає. В цьому я не сумнівалася ні на мить. Я обережно взяла його за руку. Так дивно знову бути в своєму тілі. Я це вже знала й без дзеркала, відчувала. І це змусило мене видихнути.                                                                                                                                                          

- Емі, - прошепотів він, проте я почула досить добре.                                                                                  

- Так, я тут, - посміхнулась я. - Я ж обіцяла повернутися.                                                                             

Хлопець потягнувся та ніжно поцілував мене. Як же я скучила за ним. Здається за цей час я почала ще сильніше кохати його, хоча таке просто не можливо. В той час, доки я була в тілі Мераї, я задумувалася про те, як би могло скластися життя Зака якби він не зустрів мене. Так, було би так само багато небезпек, адже він воїн. Проте його дівчина не приносила би йому стільки проблем. Все було би простіше.                                                                                                                                                            

- Вибач, - сказала я. - Через мене в тебе постійні проблеми. Змушую тебе постійно хвилюватися за мене.                                                                                                                                                                    

- Емі, це я маю вибачатися, - посміхнувся Зак. - Я так довго не міг повірити, що це саме ти. Хоча мав би відчути. Я не міг дивитися тобі в очі, бо відчував, що це саме ти. Але я був настільки засліплений болем, що не хотів чути нікого, - він стиснув руки в кулаки. - Я ненавиджу себе за це. І ніколи не зможу пробачити собі.                                                                                                                                                   

- Послухай, тобі немає за що себе ненавидіти, - я повернула його голову до себе, аби він подивився на мене. - Я бачила наскільки тобі боляче. І ти зміг впоратися з усім цим. Не впевнена, що в мене би вийшло це, - я легенько посміхнулася. - Знаєш, я, напевно, найгірше, що могло статися з тобою за все життя.                                                                                                                                                                 

- Тоді ми просто ідеальна пара, - посміхнувся Зак.                                                                                         

Він знову поцілував мене, і я потонула в цих відчуттях. Так було приємно нарешті повернутися. В тілі Мераї мені було не комфортно. До того ж я так звикла до своїх вампірських особливостей. Дивно, раніше я цього не хотіла, а тепер мріяла повернути. Я вже якийсь час відчувала присутність Аларіка, тому змусила себе відсунутись від свого хлопця. Брат і справді стояв в дверях, уважно спостерігаючи за мною.                                                                                                                                                             

- Ви закінчили? - посміхнувся він. - Тут є ще ті, хто теж радіють твоєму поверненню.                               

Використавши вампірську швидкість, за якою я так скучила, я опинилася біля брата та обійняла його. Я навіть відчула, як хлопець розслабився. Можливо я справді не заслуговую таких людей біля себе. Вони кожного разу вірять в мене більше, ніж я сама.                                                                                              

- Не зламай мене, - сказав Аларік. - Не забувай, ти повернула собі силу.                                                    

- Не обіцяю цього, - розсміялася я. - Якби ти тоді не повірив мені, цього всього не було. Дякую, ти знову мене повернув додому.                                                                                                                                      

- Готовий це робити кожного разу, - він з посмішкою легенько вклонився мені. - Завжди до твоїх послуг, сестричко. Але я не єдиний, хто хоче привітати тебе.                                                                                  

За мить мене в обіймах вже стиснула Ілларія. Вона навіть не стримувалася, і я бачила в її очах сльози. А потім настала черга батьків. Вже вдруге вони знову мене втратили та повернули додому. Навіть не уявляю які це випробування та що вони пережили. Батько, який завжди був спокійним, не стримував емоцій. Сльози потекли з моїх очей, коли я міцно обіймала їх. Тепер все буде добре, адже нарешті я по-справжньому вдома...