Глава 26

Я не знаю, скільки часу пробула в темряві. Останнє, що пам’ятаю, — як кожен поділився своєю магією, і я втратила свідомість. Я не відчула абсолютно нічого, ніби стала духом, відокремленою від усього світу. Подібне вже траплялося, коли на другому курсі ми за допомогою Дар’ї намагалися пробратися в кімнату Зака. Тоді це було ледь не магічним досвідом, який залишив відбиток у свідомості.

А тепер… це відчуття було іншим, сильнішим, більш глибинним. Я не знала, чи померла по-справжньому, чи це лише тимчасове зникнення. Чи дійсно все пішло так, як повинно? Чи моя душа більше не повернеться?

Тиша, яка панувала, була гнітючою. Я просто «була» і нічого більше, ніби світ навколо замер, і я залишилася поза часом. Проте поступово почало щось тягнути мене назад. Спершу легке, майже непомітне, потім сильніше і невідворотнє. Світло, тонке й ніжне, почало заповнювати кожну клітинку моєї свідомості, розсіюючи темряву. Я відчула, як холод і тепло одночасно розбігаються по моєму тілу, наче відбувається дивне перетворення, наче сама сутність мого єства прокидається з глибини.

Коли я відкрила очі, опинилася в знайомій кімнаті. Не одразу впізнала її — тут лежало моє тіло, ще недавно здавалося чужим. Але зараз усе виглядало природним, рідним. Я відчула гостроту зору, запахи — все було настільки реальним, що миттєво нагадало мені про моє справжнє «я».

Вампірські відчуття прокинулися одночасно з радістю, страхом і дивовижним відчуттям сили. Серце стискалося від хвилювання — невже все дійсно вдалося? Я знову була собою? Ні, я навіть боялась думати про це, адже раптом мені все здається. Чи я справді померла.

Я різко сіла, і в ту ж мить турботливі руки підтримали мене, бо я мало не впала назад. Очі, що дивилися на мене, були такі рідні, такі сповнені турботи, і вперше я побачила в них сльози. Зак… Він справді плаче. Так сильно хвилювався за мене, що тепер не міг приховати свої емоції.

Мене охопило тепло, і я обережно взяла його за руку. Відчуття бути знову в своєму тілі, повністю собою, було неймовірним. Я видихнула, насолоджуючись кожним моментом, відчуваючи, як сила прокочується крізь мене, як мої нові вампірські здібності пробуджуються — швидкість, гострота слуху, нюху, здатність бачити в темряві, відчуття крові, енергії життя, що тече навколо.

— Емі, — прошепотів він, але я почула його голос чітко і ясно, наче він лунав безпосередньо в моїй душі.

— Так, я тут, — посміхнулася я, відчуваючи, як серце стискається від радості. — Я ж обіцяла повернутися.

Хлопець потягнувся і ніжно поцілував мене. Я відчула тепло і силу його рук, його увагу, його любов. Як же я скучила за ним! За час, поки була в тілі Мераї, я усвідомила, що мої почуття до Зака лише зросли. Кожна хвилина розлуки робила кохання сильнішим, а тепер, коли ми разом, все здавалося повним і правильним. Моє серце билося в унісон з його, і відчуття цілковитої цілісності наповнювало мене дивовижним спокоєм і радістю.

— Вибач, — промовила я тихо. — Через мене в тебе постійні проблеми. Змушую тебе хвилюватися, боятися за мене.

— Емі, це я маю вибачатися, — посміхнувся Зак. — Я так довго не міг повірити, що це саме ти. Хоч і відчував, що це ти, але серце не хотіло приймати. Я був засліплений болем і страхом, не хотів чути нікого. Я ненавиджу себе за це і ніколи не зможу пробачити.

— Послухай, тобі немає за що себе ненавидіти, — я обережно повернула його голову до себе, щоб він дивився мені в очі. — Я бачила, наскільки тобі боляче, і ти зміг впоратися. Не впевнена, що в мене би вийшло, — я легенько посміхнулася. — Можливо, я найгірше, що могло статися з тобою в житті.

— Тоді ми просто ідеальна пара, — посміхнувся він, і я відчула легкий жар щастя. – Дві ходячі проблеми.

Він знову поцілував мене, і я потонула в цих відчуттях, у цьому поверненні до себе, до нашого спільного світу. Тіло Мераї здавалося тепер чужим і непотрібним. Я так звикла до своїх вампірських можливостей, до гострих відчуттів, до сили і швидкості, що тепер вони здавалися мені природними частинами себе. Моє серце сповнювалося вдячністю до всіх, хто допоміг мені повернутися, до магії, яка дала мені нове життя, до власної рішучості.

Я відчула присутність брата — Аларіка. Він стояв у дверях, уважно спостерігаючи. Використавши вампірську швидкість, я опинилася біля нього і обійняла його. Його тіло напружилося, а потім розслабилося. Я відчула, як його довіра і любов переповнюють кімнату. Вони вірили в мене сильніше, ніж я сама іноді могла в себе повірити.

— Не зламай мене, — сказав Аларік тихо, але серйозно. — Не забувай, ти повернула собі силу.

— Не обіцяю цього, — розсміялася я. — Якби ти тоді не повірив мені, нічого з цього не було б. Дякую, що знову повернув мене додому.

— Готовий робити це кожного разу. Тільки не раджу це надто часто використовувати, — він посміхнувся і трохи підклав голову набік. — Завжди до твоїх послуг, сестричко. Але я не єдиний, хто хоче привітати тебе.

За мить мене обійняла Ілларія. Її обійми були щирими і теплими, а сльози на очах говорили більше, ніж слова. Потім настала черга батьків. Вже вдруге вони втрачали мене і знову отримували назад. Сльози котилися по щоках, коли я міцно тримала їх у обіймах. Серце стискалося від емоцій, і я зрозуміла, що нарешті повернулася додому. Тут, серед тих, хто любить і підтримує мене, серед сили та магії, я могла бути собою.

Я відчула нову енергію, що текла через мене. Моє тіло було сильним і швидким, серце билося ритмом, який відгукувався на найтонші зміни у світі навколо. Я могла чути серцебиття тих, хто поруч, відчувати магію в повітрі, навіть запах крові на відстані. Все це робило мене одночасно могутньою і живою, даючи відчуття єдності з усім світом і з тими, кого я люблю.

Тепер усе буде добре. Нарешті я по-справжньому вдома, і все, що сталося, лише зміцнило мою віру в любов, дружбу і силу рідних. Мій шлях лише починався, і я відчула, як майбутнє, сповнене пригод, викликів і радощів, чекає на мене з розпростертими обіймами. Ця мить була початком нового життя, справжнього і непохитного, і я знала — тепер я можу зустріти будь-яке випробування, бо не сама.