Зак

Час ішов, а все залишалося незмінним. Тіло Мераї лежало нерухомо. Вона не дихала. Ніяких ознак життя. А це означало лише одне: дух Емі покинув її. Вона мала повернутися — ми ж усе зробили правильно. Та вона так і не отямилась. І з кожним днем ця тиша, ця порожнеча біля її ліжка розривала мене зсередини, мов іржавий ніж, що застряг у серці.

За тиждень наш палац став пустим. Усі, кого ми покликали на допомогу — друзі, союзники, маги, навіть один чаклун, — повернулися по своїх справах, у свої країни. Більшість із них були спадкоємцями або володарями територій, і не могли залишатися тут довго. Вони побажали нам удачі, залишили кілька артефактів і формул, і поїхали. Залишились тільки Драгоміри, Ілларія… і я. Та нічого не змінювалося. Абсолютно нічого.

Я сидів біля ліжка, тримаючи її холодну руку, і почувався безсилим. Зневіра отруювала мене повільно, але впевнено. Вперше за довгий час я почав ненавидіти себе. Можливо, варто було залишити Емі в тому тілі. Я міг би сам перетворити її на вампіра — ми знайшли би спосіб. І все було б добре. Дарсана виглядала не як Емі, але в ній була вона. Я відчував це. І з часом усі би звикли. Та зараз було вже пізно. Тіло Мераї залишалося бездушною оболонкою, і я — мов тінь поруч.

На десятий день я не витримав. Повітря в палаці стало душним, ніби все навколо вимагало від мене залишитися в цьому гнітючому колі. Я вийшов надвір. Ліс був таким самим, як завжди: темний, вогкий, холодний. Та він не давав полегшення. Навпаки — природа ніби сміялася з моєї слабкості. Я йшов навмання, наступаючи на гілки, які хрустнули під ногами, як мої надії. І тоді прийшло рішення — раптове, нелогічне, але неминуче.

Я повернувся до палацу, пройшов довгими коридорами, повз вартових і слуг, що ховали очі. Всі знали, що я не в собі, але мовчали. А далі — вниз, до підземелля. Я йшов туди, де вже давно не ступала нога пересічного вампіра. Де лунали лише кроки охоронців і шелест пилу.

Охоронець мовчки пропустив мене. Формально я не мав повноважень заходити до цієї частини замку без дозволу, але всі знали: я — частина родини. І якщо я щось задумав, то навряд чи хтось мене зупинить.

Камера, до якої я йшов, була особлива. Зачарована. Захищена надійніше, ніж сам тронний зал. І саме в ній перебував він — Даміан Оверлук. Мій дід. Один із найнебезпечніших людей, що коли-небудь жили у цьому палаці. Але водночас — один із найрозумніших.

Він сидів на ліжку, схрестивши руки на грудях, і уважно дивився на мене. Його сиве волосся спадало на плечі, а очі — темні, пильні — світилися розумінням.

— Ну і навіщо ти прийшов? — запитав він спокійно, без жодного подиву.

— А я що, не можу провідати діда? — відповів я з ледь помітною посмішкою.

— Можеш. І ти буваєш тут доволі часто. Але зараз щось інше, Зак. Ти змінився. Я бачу це. Можеш розповісти мені. У мене, як бачиш, купа вільного часу, — він жестом вказав на камеру.

Я важко сів на землю навпроти, спершись спиною на стіну. Здавалось саме дід зможе зрозуміти мене. Лише він знав, що я зараз відчуваю.

— Ти сам винен, що опинився тут, — сказав я, не зводячи з нього погляду. — І як тільки по-справжньому усвідомиш це, тоді, можливо, ми зможемо поговорити про твоє звільнення.

— Я ще не готовий, — зітхнув він. — Так, можливо, мій син був не ідеальним. І Крістіна дала мені це зрозуміти. Але він був моєю дитиною. Я... не міг інакше. Але сьогодні не про мене, правда ж? Що з тобою сталося?

Я знизав плечима. Я не впевнений, що можу йому довіритись. Та мені хотілось поговорити з тим, хто знає, що таке втрачати кохану людину.

— Скажи… Як ти впорався зі смертю бабусі? – врешті спитав я.

— Ніяк, — тихо відповів він. — Я досі кохаю її. Вона приходить до мене в снах. Я не живу, я існую. І єдине, що тримає мене тут — це ти, Зак. Ти — мій єдиний родич. Єдина нитка до світу.

Я на мить заплющив очі. Його слова боліли. Бо я розумів, що невдовзі можу залишитися зовсім один. І я не знав як зможу це пережити. Я не настільки сильний, а тому скоріше за все просто відправлюсь слідом.

— Я теж існую. Не живу. Емі... вона могла повернутися. І я вірив, що ми все зробили правильно, - сказав я. – Але тепер… я не знаю. Може, варто було залишити її в тому тілі. Може, тоді вона хоча б сміялася поруч.

— Ти не винен, — сказав дід. — Ти зробив те, що вважав правильним. Це найкраще, що ми можемо.

— Але якщо вона не повернеться? — спитав я. — Що тоді?

Даміан довго мовчав, а потім відповів:

— Тоді доведеться навчитися жити з цим. Не для себе. Для тих, хто ще поруч. Для матері. Для друзів. Для пам’яті про неї.

Я кивнув. Не тому, що повірив — тому, що не було іншого виходу. Але як в собі знайти сили пережити це і рухатись далі? Я ніколи не зможу покохати когось іншого. А для чого тоді залишатись?