Зак

Час йде, а нічого не змінюється. Тіло Мераї навіть не дихало, а це значить, що дух Емі покинув тіло дівчини. Але вона так і не отямилася. І з кожним днем це більше руйнувало мене. За тиждень всі, кого ми покликали на допомогу, роз'їхалися по домах, адже вони мають свої справи у країнах. Все ж деякі з них спадкоємці. Тому залишилися тільки Драгоміри, Ілларія та я. Однак абсолютно нічого не змінилося.                                                                                                                                                           

І я відчував, як починаю ненавидіти себе. Можливо варто було Емі залишитися в тому ж тілі. Я би особисто перетворив її на вампіра, і все в нас було би добре. З часом всі би звикли до того, що Дарсана виглядає ось так. Це не стало би великою проблемою. Проте вже нічого не можна змінити. Залишається тільки чекати.                                                                                                                      

Але на десятий день я просто не витримав та вийшов з палацу, адже мене все тут дратувало. Я розумію, що пройшло не багато часу відносно життя вампіра, однак нічого з собою не можу зробити. Я ненавиджу чекати. Тому я знову опинився в лісі, але все тут ніби тиснуло на мене. І я вирішив зробити те, про що навіть не задумувався раніше.                                                                

Повернувшись до палацу, я знову спустився в підземелля. Тільки пішов туди, де вже давно ніхто не знаходиться. Ну, майже ніхто. Один з охоронців спокійно пропустив мене, адже хоча й не офіційно, та я рахуюсь членом королівської родини. Та все одно тут затримуватися не варто. Тому я швидко підійшов до однієї з камер. Вона була зачарована, і ніхто звідси не зможе вирватися. Навіть Даміан Оверлук.                                                                                                                                                       

Він сидів на своєму ліжку, уважно спостерігаючи за мною. В порівнянні з усіма іншими, умови тут були просто чудовими. Все ж Драгоміри сподіваються, що колись їм таки вдасться налагодити все і випустити чоловіка.                                                                                                                                       

- Ну і навіщо ти прийшов? - запитав чоловік. 

- Я не можу діда провідати? - запитав я. 

- Можеш, ти тут буваєш доволі часто, - посміхнувся він. - Але зараз щось змінилося. Ти змінився. Можеш розповісти мені. Все одно більше нічим зайнятися в цій камері.                                                

- Ти сам винен, що опинився тут, - пояснив я, присідаючи на землю. - І як тільки ти по-справжньому усвідомиш все, то ми можемо поговорити про твоє звільнення.                                                            

- Я ще поки не готовий, - відповів він. - Так, можливо мій син і був не найкращим. І Крістіна мені дала це зрозуміти. Але все ж він був моєю єдиною дитиною, - Даміан похитав головою. - Так що з тобою сталося?                                                                                                                                                        

- Скажи, як ти впорався зі смертю бабусі? - я проігнорував його питання. 

- Ніяк, - посміхнувся він. - Я досі кохаю її та не можу нормально жити. Ти - єдине, що тримає мене на землі. Ти єдиний мій живий родич.                                                                                                               

Я міг лише видихнути. Так, в свій час дід знайшов спосіб жити далі, однак в мене нічого не має. Я можу існувати заради матері, аби вона не втратила єдину дитину. Проте я не впевнений, що впораюся...