Глава 25

Ми всі зібралися в просторому приміщенні, адже саме сьогодні була перша ніч повного місяця. А це означало, що нарешті настане момент, коли я можу повернутися в своє тіло. Серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей. Я була на межі нервового зриву, бо не знала, чи все вийде.

Тому ще з самого ранку перебувала у стані постійної тривоги. Зак помітив це вже під час вечері — його уважний погляд неодноразово ловив мене, коли я намагалася зосередитися на їжі, але думки постійно поверталися до страху невдачі.

Коли всі попрямували готуватися до ритуалу, Зак зупинив мене біля виходу з обідньої зали. Спочатку я навіть не одразу звернула увагу на його присутність, занурена у власні тривоги.

— Емі, ти в порядку? — тихо запитав він, його голос звучав рівно, але з ноткою напруження.

— А ти як думаєш? — випалила я, відчуваючи, як комок страху піднімається в горлі. — Я дуже хвилююся. Раптом сьогодні нічого не вийде і я помру по-справжньому? — сльози виступили на очах і повільно скотилися по щоках. — Можливо, краще було б спробувати перетворити мене на вампіра.

Зак обережно взяв мене за підборіддя, притримуючи голову так, щоб я могла зустріти його погляд. Він намагався підтримати мене. Але я бачила, йому теж страшно. Він відчайдушно чіплявся за будь-яку можливість врятувати мене. І я би зробила те саме для нього.

— Ти чула Джейкоба, якщо не ризикнути, то тоді ти справді помреш. А я дуже цього не хочу, — його голос звучав глибоко і переконливо. — В нас обов’язково все вийде, я в цьому впевнений. Ти довіряєш мені?

Я могла лише кивнути, відчуваючи, як страх поступово змішується з довірою. Зак потягнувся до мене і обережно поцілував. Це був тихий, але неймовірно теплий поцілунок. Я так скучила за ним, що на мить здавалося, ніби світ зупинився, і більше нічого не існує, крім нас. Водночас я знала — він правий. В нас обов’язково все вийде. І тоді ми матимемо цілу вічність, аби бути разом, не витрачаючи час на сварки чи непорозуміння, на страх чи сумніви.

Я хотіла б залишитися ще хоча б на мить у його обіймах, відчуваючи безпеку й тепло, але час невблаганно підтискав нас. Мої батьки та друзі вже готувалися до ритуалу, щоб поділитися зі мною своєю магією, що має наповнити моє тіло і повернути мене до життя. Тому ми попрямували до спеціально підготовленого приміщення. Скляна стеля пропускала місячне світло, створюючи відчуття відкритого неба навіть всередині палацу — ідеально для енергії повного місяця. Мелісса мала направити магію місяця, і я знала, що саме її сила буде вирішальною.

Коли ми увійшли в середину, я намагалася не дивитися на своє тіло, яке вже перенесли сюди. Воно лежало на помосту, заготовлене для ритуалу, і це було дивно страшно і одночасно дивовижно — наче дві частини мене вже зустрічалися в одній кімнаті. Я робила глибокі вдихи, намагаючись спокійно спостерігати за тим, як Мелісса допомагає іншим розташуватися для передачі місячної енергії. Коли її погляд зустрів мій, вона зухвало посміхнулася. Я ледве пригадала, що колись ми не могли терпимо дивитися одна на одну на першому курсі. Але тепер, у цьому моменті, вся минула неприязнь здавалася сміховинною.

Я озирнулася навколо і побачила, як мої однокурсники з Академії стоять у колі, тримаючи руки витягнутими назовні, їхні обличчя наповнені концентрацією і рішучістю. Кожен із них був готовий віддати частину себе, своєї сили, щоб врятувати мене. Друзі Зака з Академії Непростих теж приєдналися, і їхня присутність додавала відчуття сили і підтримки. Кожен з учасників ритуалу випромінював енергію, і я відчувала, як вона повільно тремтить у повітрі, наче невидимі струни магії тягнуться до мене.

— Готова? — запитала мама, погладивши мене по голові, її голос був спокійним і ніжним.

— Так, — відповіла я, намагаючись посміхнутися через хвилю емоцій. – Я готова, щоби не сталось.

— Будемо тебе чекати, — тато поцілував мене в лоба. — Повертайся скоріше до нас.

Сльози знову виступили на очах. Хоч я й намагалася стриматися, але хвилювання, страх і надія злилися в один сильний потік емоцій. Зак обережно стиснув мою руку, ніби підкріплюючи слова батьків, і я відчула хвилю тепла, що трохи заспокоювала моє божевільне серце.

Мелісса закрила очі і підняла руки вгору, зосереджуючись. Промінь білого світла пробився через її пальці — це була магія місяця, потужна й древня. Вона випромінювала тепло і холод одночасно, струмені сяйва перепліталися і танцювали у повітрі, створюючи складну мережу енергії, що піднімалася і опускалася, немов живий організм. Коли дівчина відкрила очі, вони світилися неймовірним сяйвом, наповненим силою, якої я раніше не бачила.

— Час прийшов, — промовила вона, і її голос лунав у кімнаті як заклик.

Магія розлилася по всій кімнаті, пройшовши через кожного присутнього, який передав частину власної сили. Потік енергії об’єднався у величезну сяючу хвилю, що повільно спрямовувалася на мене. Я відчула, як кожна клітинка мого тіла наповнюється невідомою, древньою силою. Серце здригнулося від напруги і болю — магія почала знищувати отруту, яка вже ледь не забрала моє життя. Біль поширювався по всьому тілу, немов кожен нерв прокидався від вогню, але я знала — це частина процесу. Мій дух звільнявся, а тіло руйнувалося, готуючись прийняти нове, очищене життя.

Я останній раз глибоко вдихнула, відчуваючи холод і тепло одночасно, страх і надію, смуток і любов. Все навколо здавалося одночасно близьким і віддаленим — як ніби я спостерігала себе з боку, бачила своїх близьких, магію, світло, яке лилося на мене, і водночас відчувала внутрішню тишу, готовність до нового життя.

І тоді світ згас. Я померла. Ось так все і закінчилось. Я думала, що це станеться під час битви. Але ні, я померла через спробу вижити.  Та смерть ця була не кінцем. Вона була дверима. І я знала, що після цього кроку мене чекає нове життя, нова сила, і ті, кого я люблю, чекатимуть на мене на іншому боці цього болю. Душа моя розквітала світлом, а тіло, хоч і руйнувалося, готувалося відродитися сильнішим, чистішим, готовим зустріти майбутнє.