Глава 24

Батьки вирішили особисто зайнятися пошуком тих, хто зможе допомогти та поділитися зі мною магією. І це не дивно, що погодилися прибути до королівського двору Валорії всі мої одногрупники. Навіть Мелісса та Грегорі на якийсь час залишили Еллеон, хоча в них зараз там і своїх проблем вистачало. Проте поки в них панувала своєрідна тиша, на один день вони змогли залишити країну.

Крістіна, Пауелл та декілька моїх знайомих з Королівської Академії теж були тут. До того ж, як тільки мій народ почув про те, що королівська родина потребує допомоги, багато хто захотів взяти участь. І все ж нам знадобилося кілька вампірів, аби поділитися даром та спрямувати енергію повного місяця. З цим нам допоможе Мелісса, адже вона вміє керувати такою силою.

Та все ж я хвилювалася, чи справді в нас усе вийде. Стільки людей прибули до Валорії, аби врятувати моє життя. І це було надзвичайно важливо для мене. Їхня підтримка здавалася глибинною і справжньою, наче невидимі нитки єднали нас усіх разом, даруючи надію. Кожен погляд, кожне тихе слово підтримки чи спроба посмішки були для мене немов ковток свіжого повітря у задушливому приміщенні, де панував страх і очікування.

Згодом з’явилися навіть друзі Зака з Академії Непростих. Стільки людей, і цього якраз мало вистачити, аби я змогла позбутися цієї нестерпної отрути та нарешті повернутися в своє тіло, щоб бути й надалі гідною роду Драгомір.

Але з кожною хвилиною мені ставало лише гірше. Я відчувала, як поступово моє тіло руйнується, наче його роздирає зсередини невидима сила. Кожна клітинка кричала про біль і слабкість, і я ще більше ненавиділа смертність. Дивно, але колись я боялася свого перетворення на вампіра.

Та тепер мрія про це ставала для мене справжнім порятунком, єдиним шансом знову бути поруч зі своїми близькими, відчувати себе сильною і незалежною. Кожен дотик, кожне тепло, що оточувало мене, нагадувало: життя — це не лише страх і біль, а й підтримка, дружба і любов.

Ця ситуація остаточно переконала мою родину, що це я, і вони старалися проводити зі мною весь час. Зак взагалі не хотів ні на мить відпускати мене, боячись, що я знову зникну. Він сидів поруч, тримаючи мою руку, і навіть легке відвернення погляду на секунду здавалося йому небезпечним. Проте зараз, коли до палацу прибули інші, усі були зайняті підготовкою, бо вже сьогодні вночі настане повний місяць і все відбудеться. Повітря в палаці наповнилося напругою і тихим очікуванням, як перед штормом.

— Бачу, ти знайшла тихе місце, це так на тебе схоже, - раптово почула я. – Думала, що з часом це змінилось. А виявилось ні.

Обернувшись, я побачила Меліссу де ЛаФельт. Не дивлячись на те, що вона подорожувала часом та ніби прожила понад дев’ятсот років, дівчина зовсім не змінилася. Навіть та сама зухвала посмішка нікуди не зникла. Я ж присіла на крісло у малому кабінеті, намагаючись впорядкувати думки та сповільнити ритм власного серця, яке божевільно калатало від страху та очікування. Проте компанія Мелісси була не зайвою, її присутність заспокоювала і надавала відчуття стабільності серед хаосу емоцій.

— Знаєш, хоча ти й виглядаєш інакше, та я бачу все ще Дарсану навіть в цьому тілі, — посміхнувшись, Мелісса присіла поруч. — І ти знову у щось вляпалася. Чому я навіть не здивувалася? Питання часу, коли ти знайдеш нові пригоди.

— Я вже й забула, як сильно скучила за твоїми жартами, — відповіла я. — Ну так, куди ж мені до вас. Це ви змогли знайти шлях через час та повернутися додому.

— Так, ми молодці, — сказала дівчина. – Не скажу, що це було просто. Та й спогадів на все життя. Але я рада знову бути тут.

Її очі світилися живим блиском, наче відображаючи всі ті пригоди та випробування, які їй довелося пережити. Її погляд одночасно випромінював силу і втому, яку накопичила протягом століть. Все ж вона стільки всього пережила за цей час.

Якийсь час між нами панувала тиша, бо кожен заглибився у власні думки. Напевно, Мелісса згадувала всі ті пригоди, що їм довелося пережити. Я навіть не уявляла, що з ними сталося у всіх тих країнах, де вони побували, і які втрати їм довелося пережити. Але вони були разом, і це було найголовніше. Мить тиші була ніби перед бурею — перед ритуалом, що повинен змінити моє життя назавжди.

— Як це було? — врешті запитала я, намагаючись відволіктися від власного страху і відчути, що ще є щось інше, крім болю і отрути. — Як ви впоралися?

— Я навіть досі не можу зрозуміти, — відповіла Мелісса, її голос тихий і трохи сумний. — Ми зустріли стільки чудових людей, я навіть познайомилася з родичами. Кілька разів мало не втратила Грегорі. Постійно хвилювалася, адже я безсмертна і могла пережити ці роки, а він навряд чи… — дівчина похитала головою, наче знову переживала кожен момент. — Знаєш, я якийсь час навіть ревнувала його до тебе.

— Це ж смішно, — сказала я, намагаючись посміхнутися, хоча в серці все ще пульсував страх. — В мене є Зак, а Грегорі кохає тебе.

— Я це розумію, але між вами була така історія, яку не можна так просто залишити в минулому, — дівчина виглядала сумною.

Я відчула, як їй боляче пригадувати старі рани. Її очі були трохи вологими, і я раптом зрозуміла, що навіть найсильніші люди мають слабкі моменти. Але це ж було так не схоже на неї.

— Послухай, — я взяла її за руку, відчуваючи тепло її долоні і на мить забувши про страх, біль та отруту, що руйнувала моє тіло. — Яка б історія між нами не була, ви створені одне для одного. Те, що було колись, залишилося в минулому.

Мелісса злегка посміхнулася, і я помітила, як її погляд пом’якшав. Зухвала дівчина, яка завжди брала все у свої руки, на мить відпустила сувору маску, і я зрозуміла, що їй дійсно важливо було це почути. Тепер і їй буде легше рухатися далі. А я хоча б на мить змогла відволіктися від думок про те, що має статися сьогодні.

Я вдихнула глибоко, відчуваючи запах старовинного дерева й тремтіння свічок, і на мить відчула спокій. Спокій, який несе лише розуміння того, що ти не самотній, що поруч є ті, хто готовий боротися разом із тобою. Незабаром усі зберуться для ритуалу, і я повинна бути готова.