Зак

Я сидів у своїй кімнаті, тримаючись за голову, яка ось-ось мала вибухнути. Стіни ніби змикалися навколо, повітря ставало важчим з кожною хвилиною. Я нарешті визнав: душа Дарсани — моєї коханої, моєї Емі — була в тілі цієї дівчини. Я бачив її у погляді, у словах, у тій ніжності, якої ніхто більше не міг відтворити. Але від цього ставало ще гірше. Це було надто реально, надто боляче. Я ж не знав, що тепер робити.

Ми могли б перетворити її на вампіра. Це зберегло б її життя, дало б силу, зробило б її частиною мого світу остаточно. Але чи мав я право вирішувати це замість неї? Чи не втратить вона саму себе, якщо піде цим шляхом? І головне — чи витримає моє серце ще одну втрату, якщо щось піде не так?

Я більше не міг тримати все в собі. Мені був потрібен хтось, хто вислухає. Хтось, кому я міг довіряти. І я знав, до кого йти.

Кабінет Джейкоба був у глибині західного крила. Двері були прочинені, і я одразу побачив його за столом — він схилився над купою документів, на обличчі зосереджений вираз. Але коли помітив мене, посміхнувся легко, по-батьківськи.

— Зак, заходь, — запросив він, відклавши перо. — Щось сталося?

— Ні, не зовсім, — я зробив крок усередину, ковтаючи тривогу. — Якщо ти зайнятий, я можу зачекати…

— Все гаразд. Документи зачекають, — він махнув рукою і вказав на крісло навпроти. — Сідай.

Я сів, але ще кілька секунд мовчав. З Джейкобом у нас були складні стосунки колись. Але після повернення з Королівської Академії між нами щось змінилося. З'явилася повага. Довіра. Я навіть звик звертатися до нього на «ти» — річ, яка ще рік тому здавалася неможливою. Адже переді мною був король моєї рідної країни.

— Джейкобе… — почав я, ковтаючи клубок у горлі. — Мені страшно.

Він не перебивав. Просто слухав. Цей чоловік переживав важкий момент, адже він знову міг втратити свою єдину доньку, яку тільки недавно повернув.

— Я пережив багато. Бився з монстрами, тими, яких у книжках описують як нічні жахіття. Виживав у безвихідних ситуаціях, - я похитав головою. –  Але зараз… я боюсь більше, ніж будь-коли. Я боюсь втратити Емі.

Я вперся ліктями в коліна й нахилився вперед, втупившись у підлогу. Не дивлячись на те, що я вампір, мені було важко дихати. Біль розривав зсередини.

— Я так довго відмовлявся вірити, що це вона. Я тримав себе на відстані, відштовхував її. А раптом вона втомиться доводити мені правду й просто… зникне? — мої слова лунали глухо, але чесно. — Навіть зараз всередині мене сидить це паршиве передчуття. Що все може знову піти не так. Що я не заслуговую її.

— Повір, я тебе розумію, - Джейкоб зітхнув. – Коли Зоріна зникла, я відчував себе точно так само. Безпомічним. Розбитим. Та навіть тоді я не втрачав надії. Бо коли ти любиш когось настільки сильно, то просто не можеш здатися.

Я кивнув. Я так добре розумів це відчуття. Таке буває лише коли когось по-справжньому кохаєш.

— Я просто хочу, щоб вона була щасливою. Навіть якщо не зі мною, - прошепотів я. – Мені байдуже, якщо вона зненавидить мене після всього. Головне — щоб жила. Щоб не страждала.

— І вона буде щасливою, — твердо відповів Джейкоб. — Ми разом щось придумаємо. Ми врятуємо її. І ти маєш боротися не тільки за неї. А й за себе. Ти заслуговуєш на щастя, Заку.

Я підвів очі на нього. Його погляд був твердим, сповненим рішучості. І в той момент я відчув щось схоже на спокій. Невеликий, крихкий — але справжній.

— Дякую, — тихо промовив я. — Я зроблю все можливе. Пора вже перестати ховатися в тіні минулого. Настав час боротися за те, що я люблю.

— Саме так, — посміхнувся Джейкоб. — І пам’ятай: ти не сам.

Усередині мене ще бушували сумніви, але я підвівся з наміром. Наступний крок буде складним. Але я готовий. Бо нарешті повірив: вона жива. Вона тут. І я зроблю все, щоб не втратити її знову.