Глава 22

З того часу, як мене отруїли, мої близькі весь час шукали спосіб позбутися цієї смертоносної речовини, адже моє смертне тіло не здатне довго витримати її дію. В нас було обмаль часу, і кожен день здавався надто важким. Я відчувала, як моє тіло слабшає, як кров циркулює все повільніше, а кожна клітинка наче кричала про втому й відчай.

Лежачи у своїй кімнаті, я часто спостерігала за тремтінням рук, за слабкістю у ногах, відчувала, як серце б’ється неритмічно, а дихання стає уривчастим. Сила поступово покидала мене, тіло ставало важким, немов обтяжене невидимим ланцюгом. І хоча всередині мене пульсував страх, я намагалася не показувати його нікому: ніхто не мав бачити мій біль і розпач.

Саме тому я пропустила чергову вечерю — не лише через слабкість, а й через те, що не хотіла бачити, наскільки боляче моїй родині спостерігати за мною. Ми тільки знову знайшли одне одного, а зараз знову можемо втратити.

Я сиділа у кімнаті, намагаючись читати книгу, але слова на сторінках розпливалися перед очима. Моя увага розсіювалася, думки плуталися, а отрута поглинала енергію, висмоктуючи сили так, що навіть дрібні рухи давалися з неймовірною працею. Кожну хвилину я відчувала, як тремтіння всередині мене посилюється, як тіло стає неслухняним і хапається за край столу за будь-яку опору. Саме тоді у двері постукали.

Відчинивши їх, я побачила Зака, який стояв із підносом їжі. Було дивно бачити його тут, адже ми лише почали налагоджувати наші стосунки після всіх випробувань, через які пройшли. Його присутність здавалася одночасно тривожною й заспокійливою, а серце невільно затріпотіло.

— Ти нічого не їла, тому я вирішив принести тобі це, — сказав він спокійно, але у його голосі відчувалася тривога. — Тобі зараз потрібні сили, аби боротися з отрутою.

Я відійшла від дверей, аби він міг увійти. Це був той самий Зак, в якого я колись закохалася: турботливий, сильний і спокійний, такий, яким він завжди був поруч зі мною. І хоч він вмів приховувати цю сторону себе від інших, зі мною він завжди був самим собою. Він обережно поставив усе на столик, але не поспішав залишати кімнату.

Ми залишилися стояти в тиші, яка була настільки важкою, що здавалось, вона сама стискала груди. Потім його погляд зустрів мій. На якусь мить я навіть забула дихати, відчуваючи, як серце стискається й розширюється одночасно, наче прагнучи вирватися з грудей.

Досить швидко Зак подолав відстань між нами. Я буквально тремтіла від того, що він був так близько. Його рука обережно погладила мене по щоці, і я відчула тепло його дотику, яке пронизало кожну клітинку тіла, від голови до п’ят. А тоді він притягнув мене ближче і поцілував.

Це був простий поцілунок, але скільки в ньому було відчаю, кохання та неймовірної ніжності! Моє серце затріпотіло, відчуваючи ті емоції, що колись переповнювали його під час нашого примирення після розставання в Королівській Академії, коли Зак дізнався, що Крістіна жива. Якби не ця отрута, я була б зараз абсолютно щасливою.

За мить він відсторонився від мене, зазирнувши у мої очі. Ледве я змогла знову почати дихати, відчуваючи, як тіло відновлює крихітну частину сили. Зараз мені було байдуже на отруту, небезпеку, навіть на те, що я могла померти в будь-яку мить.

— Я не можу без тебе, — врешті сказав він, і його голос тремтів, сповнений щемкого болю. — Я був таким бовдуром, коли відмовлявся повірити тобі. А я ж мав завжди підтримувати тебе. Пробач мені, Емі, будь ласка… — він похитав головою, ніби намагаючись вигнати з себе сором і провину.

— Заку, все добре, — прошепотіла я, міцно притискаючись до нього. — Я розумію, що тобі було боляче і ти не хотів розчаровуватися. Але зараз ти тут, поруч зі мною. І це найголовніше.

— Але я зрозумів це занадто пізно, — Зак відвів погляд, його плечі здригнулися від прихованої болі. — Тепер я можу тебе втратити назавжди, і це вже реальність.

Я навіть не знала, що йому сказати, адже сама хвилювалася за своє життя. Будь-які слова підтримки здавалися безглуздими перед лицем цього страхітливого випробування. Тому я просто притиснулася ближче до Зака, міцно обіймаючи його. Це було краще, ніж тисяча слів — мова серця передавала все, що я відчувала: кохання, страх, надію.

Ще на початку наших стосунків я зрозуміла, що нам не потрібні слова, аби довести свої почуття одне одному. І зараз я просто хотіла показати, що кохаю його і буду з ним до самого кінця, попри все.

— Ми обов'язково знайдемо спосіб, — сказав Зак, майже прошепотівши, але в його голосі звучала сталь. — Якщо треба, я об'їду всі тридцять п’ять світів, якщо це допоможе врятувати тебе. Я не можу тебе втратити ще раз.

— І не втратиш, — тихо відповіла я, відчуваючи, як тепло його обіймів передається моєму тілу, наче магія, що намагається захистити мене.

Я справді вірила в ці слова. Так, в нас чергові проблеми, чергова смертельна ситуація. Але ми вибралися й із гіршого. Згадайте, коли в моєму тілі жив дух Кая Азимута — тоді теж усе здавалося безнадійним, та ми врятувалися. Значить і зараз можна знайти вихід. На будь-яку отруту існує протиотрута чи спосіб її нейтралізувати. Варто лише знайти правильний шлях і не втрачати віру.

Я закрила очі, вдихнула повітря, відчуваючи ритм серця Зака поряд зі своїм, і зрозуміла: поки він поруч, поки ми разом, поки є надія — ми ще не програли. І я готова була боротися за кожну секунду, кожну мить життя, бо це життя — наше, і його варто берегти.

Навіть слабкість, біль і страх втрати не могли змусити мене здатися. Кожен подих, кожен удар серця здавався крихітним доказом того, що життя продовжується. І поки Зак тримав мене в обіймах, я знала, що ми зможемо пройти через усе. Навіть через отруту, навіть через Легіон, навіть через смерть — доки є любов і рішучість, є шанс вижити.