Глава 21

Наступні кілька днів я намагалася пригадати більше інформації про Легіон, хоча мій мозок ніби навмисно блокував частину спогадів, немов захищав мене від болю й небезпеки. Щодня я намагалася викликати у пам’яті навіть найменші деталі — символи, портали, обличчя тих, хто стояв на чолі цієї таємничої організації.

Але кожен раз, коли здавалось, що я ось-ось пригадаю щось важливе, спогад відступав, залишаючи лише відчуття незавершеності і легкого головного болю. А ще мені потрібно було дізнатися, як повернутися назад у своє тіло. Та з кожним днем я все ясніше розуміла: це, мабуть, просто неможливо. Доведеться звикати до свого нового життя, прийняти його таким, яким воно є, навіть якщо воно не моє.

Навіть Зак почав сприймати мене як Емі. Він більше не дивився на мене так, як раніше — із сумнівом і обережністю, ніби боявся, що я зникну з його життя. Тепер же в його погляді відчувалася поступова прийнятність нової реальності, хоч і з обережним трепетом.

Звісно, до колишніх стосунків ще треба пройти певний шлях, і це усвідомлення змушувало мене тремтіти — одночасно страшно і приємно. Я бачила, як біль поступово зникає з його очей, як він довіряє мені, хоча ще й обережно. І все ніби налагоджувалося, хоч у повітрі все ще відчувалася тривога, що підкреслювала кожен звук, кожен рух у будинку.

Я почала знову практикувати магію та тренуватися у бойових мистецтвах. Було складно. Раніше це було чимось звичним, відточеним роками — кожен рух, кожен удар відбувався майже автоматично, ніби тіло пам’ятало все саме за себе.

Тепер же я могла відбивати лише прості удари, і то завдяки інстинктам, що залишилися від старих тренувань. Моє тіло й руки слухалися не так, як раніше, і кожен рух вимагав неймовірної концентрації. Відчуття розчарування та власної незграбності час від часу давали про себе знати, але я знала: ніхто не обіцяв легкого шляху.

Десь глибоко в душі я змирилася з тим, що, можливо, доведеться залишитися в тілі Мераї. Головне, що мої близькі поруч, що їхня підтримка була реальною і відчутною. Усі страхи й сумніви втрачали значення поруч із теплом, що випромінювали рідні.

Я навчалася знаходити радість у маленьких речах — у спокійних ранках, у тих моментах, коли Зак просто мовчки сидів поруч, і його присутність давала мені відчуття захищеності, наче він сам міг брати на себе частину небезпеки, що кружляла навколо.

Та все змінилося раптово, коли на Валорію знову напали. Нам вдалося нарешті вирахувати періодичність відкривання порталів Легіоном. Моє бачення давало нам певну перевагу, але для інших країн ця інформація була життєво важливою. Ще залишалося відкритим питання зрадників у королівських родинах, та ми знали: на все свій час.

В той день на нас напали саме на палац. І звичайно мені не дозволяли битися. Та всередині мене вирувала енергія, що не давала сидіти осторонь. Магія, яка вже почала слухатися мене краще, тремтіла в руках, ніби просила застосувати її. Я не могла просто чекати, поки все закінчиться.

На полі бою з’явилися монстри, темні створіння, що розсіювали страх і хаос, і серед них виднівся один з Легіону, якого я не могла впізнати. Але він мене точно впізнав — на його обличчі промайнуло хижо-задоволене вираження, що пробуджувало холод у грудях.

Хоча я була не на самому полі бою, він швидко дістався до мене. Це побачив Зак, який пробирався через ряди монстрів, але навіть йому довелося діяти обережно — ворог був сильний і надзвичайно спритний. Я намагалася відбиватися, створюючи магічний бар’єр, але мої навички були слабші, ніж раніше. Кожен удар супротивника відчувався як удар у серце, і я швидко зрозуміла: протриматися довго не вдасться.

Він не став мене вбивати. Замість цього витягнув дивний кинджал і поранив мені руку. Біль був нестерпним — не схожим на звичайне поранення. Моя кров горіла, а біль пронизував тіло, наче в ній було більше, ніж просто фізичне ушкодження.

Проклятий метал залишив у моїй руці не просто рану — відчуття, що проникає в саме серце, виштовхувало повітря з легенів і змушувало світ тремтіти. Та як тільки до нас дістався Зак, чоловік і монстри раптово зникли, залишивши після себе лише тишу, запах паленої магії і холодний спогад про страх.

Згодом я вже сиділа в лікарняному крилі, а тато особисто оглядав моє поранення. Його руки були точними і впевненими, але вираз обличчя давав зрозуміти: все набагато гірше, ніж я уявляла. Він попросив дати йому час на дослідження, тому нам залишалося лише чекати. Я відчувала слабкість і біль у всьому тілі. Отрута робила свою справу — і часу у нас залишалося небагато.

— Це отрута з Землі, — сказав Джейкоб, уважно дивлячись на мою руку. — Вона настільки древня, що я навіть не можу виділити конкретні компоненти, аби нейтралізувати її. Можливо, вона залишилася ще з часів друїдів. Я, звісно, можу спробувати щось або звернутися до цілителів, та це може просто не спрацювати. Легіон добре знав про її дію.

— Ми можемо її перетворити на вампіра, — запропонував Зак, його очі блищали від рішучості, а руки знову стислися у кулаки.

— Боюсь, навіть це не допоможе, — тихо відповів тато. — Я вже провів певні досліди. Отрута стійка навіть до моєї магії. Можна спробувати об’єднати сили, але я навіть уявлення не маю, з чого почати, — він важко опустився в крісло, плечі його були напружені, а очі сповнені розпачу, що рідко демонстрував. – Ми маємо щось вигадати.

— Але ми можемо пошукати інформацію, — сказав Аларік, його голос був впевнений і спокійний. — Десь обов’язково мають бути хоч якісь згадки про стародавні способи нейтралізації цієї отрути.

— Ми це обов’язково зробимо, — видихнув тато, його голос тремтів від рішучості. — Я не втрачу доньку ще раз.

Але надії на те, що все буде добре, залишалося мало. Кожна клітинка мого тіла палала від отрути, від страху й відчуття неминучості. Колись я вже стикалася з подібним, але цього разу було інакше. Тепер я справді могла померти, і ця реальність змушувала серце калатати швидше, а розум — шукати будь-який шлях вижити.