Глава 20

Ми всі прекрасно розуміли, що Легіон на цьому не зупиниться. Він постійно буде нападати, доки не досягне свого, доки не підпорядкує все, що тільки зможе. Або ми їх не знищимо. Та навіть мої видіння, настільки потужні й непередбачувані, можуть бути недостатніми.

Нам потрібна будь-яка інформація стосовно Легіону — хоч найменша деталь може виявитися вирішальною. Тому Зоріна й попросила мене розповісти все, що я пам’ятаю. Хоча легіонери до останнього мені не довіряли, а значить я знала дуже мало. Та й ця крихітна інформація могла допомогти хоч у чомусь.

Ми всі зібралися в малому кабінеті, який дуже рідко використовували мої батьки, але я обожнювала це приміщення. Колись я мріяла, що після коронації саме тут буду приймати важливі рішення, вести засідання з радниками. Мабуть, саме тому ми опинилися тут саме зараз: мені було зручніше. В кімнаті стояла атмосфера напруженого очікування, але водночас я відчувала певну затишну знайомість — як ніби стіни цього кабінету пам’ятали мої кроки, мої думки, моє майбутнє.

Я вдивлялася в старовинні полиці з книгами, згадувала запах старих томів, і відчуття безпеки змішувалося з тремтінням перед невідомим. Я не знала, що може статись зі мною в будь-який момент, та тут я була зараз в тиші.

Зак тримався на відстані, його присутність відчувалася, але не тиснула. Він спостерігав за всім уважно, ніби аналізував кожен мій рух і кожне моє слово. Я би не сказала, що він був у напруженні, але можна було зрозуміти, що навіть він, один із найсильніших вампірів нашого часу, готовий до будь-якого розвитку подій. Його очі мерехтіли у напівтемряві кабінету, відбиваючи світло свічок, і я відчула, як у грудях щось стислося — наче я не одна у своїх переживаннях. Ми всі жили в умовах постійної готовності до атаки, і це відчуття проникало в кожен погляд, кожен подих.

— Що тобі стало відомо про Легіон? — запитав Джейкоб після тривалої тиші, його голос був спокійний, але в ньому відчувалася напруга.

— Насправді від мене багато чого приховували, — почала я, намагаючись зібрати всі спогади. — Думаю, вони підозрювали, що рано чи пізно я все згадаю, — мої очі пробігли по всім присутнім. — Та все ж я багато читала про них у старих щоденниках і записах.

Я зосередилася і намагалася пригадати кожну деталь, наче обережно викладала пазли з минулого. Кожне слово, кожен спогад крутилося в голові, а потім я намагалася підбирати його до загальної картини. Я пам’ятала, що там був принц однієї країни, з яким я вчилась в Королівській Академії. Проте він був старшим, і я навіть не могла пригадати країну.

— Легіон створили шістсот років тому. І це зробив принц однієї з країн, принц Хейвенберду. Хоча точне ім’я невідоме, бо тоді у короля було два сини, - сказала я. – Приблизно в той час відбулося перетворення Людміли на вампіра. Це було початком довгого і темного шляху, який триває досі.

— Але для чого це все було? — запитала Ілларія, її голос тремтів, якби вона тільки-но почула страшну таємницю свого роду. – Що вони хотіли?

Їй було явно неприємно, що в цьому винен її давній предок. Я б на її місці, певно, відчула жах і безпорадність перед тим, що сталося століття тому. У її очах промайнув суміш відрази і цікавості, яка здавалася майже непомітною, але дуже вагомою.

— А для чого робляться такі речі? Влада, — коротко відповів Аларік. – Тут все досить просто.

Його погляд був суворий і холодний, наче він давно звик оцінювати світ через призму стратегії і сили. Його слова звучали просто, але важко, і я відчула, що його досвід бачив набагато більше темряви, ніж могла уявити я.

— Так, цей принц вирішив об’єднати усі світи, як колись і було. Але в самому жахливому його прояві, — продовжила я, намагаючись знайти потрібні слова. — Потім до нього приєдналися й інші, і з часом продовжили справу. Після масштабної війни вони свідомо відійшли в тінь, аби підготуватися. Останнім часом їм вдалося залучити кілька представників королівських родин. І кілька я навіть знаю.

— Але ж ми не зможемо висунути їм звинувачення, — промовив Джейкоб, і я відчула вагу його слів.

Його голос звучав тихо, але він проніс у собі страждання, що було результатом багатьох поразок і втрат. Батько справді був стурбований цим фактом і хотів захистити свій народ.

— Ми будемо діяти обережно, — підтримала його Зоріна, її голос був спокійний, але непохитний. — Щось ще відомо?

— В мене є інформація стосовно їхньої ієрархії, — сказала я, відчуваючи, як усі навколо напружилися. — І ще вони ніколи не приймають у свої ряди простих людей, якщо це не буде їм вигідно. Саме тому Каміла та Раян приєдналися до них. Вони, можна сказати, колекціонують могутні здібності. Але лише декілька людей знають, хто зараз головний у Легіоні. Вони можуть викликати тільки певних монстрів, і це коштує великих жертв. Тому напади не відбуваються щодня, - продовжувала я. – Є певна періодичність, з якою вони відкривають портали в інші світи. Сам Легіон знаходиться на Землі, але їхні дії відчутні у багатьох світах одночасно.

На якийсь час запанувала тиша. Інформація була важливою, і кожен присутній в кімнаті відчував, що ми отримали ключ, який може змінити все. Спочатку, коли ми вперше приїхали в той особняк, я думала, що це просто одне з приміщень Легіону. Але згодом зрозуміла, що саме тут і центр всього — місце, де концентрувалася їхня сила. На жаль, головного я так і не побачила. Мені не довіряли настільки, щоб допустити мене ближче.

— Ти зможеш знову знайти це місце? — запитала мама, її голос був тихий, але сповнений надії.

В її очах блищала рішучість, але й делікатна турбота, яка завжди зігрівала мене навіть у найтемніші моменти. Якби я сказала якусь адресу, ми би прямо сьогодні вирушили розбиратись з усім.

— Навряд чи, — відповіла я. — Я не знаю навіть, що це за місце, проте можна спробувати. Але нічого обіцяти не можу.

— Ну це вже щось, — сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Дякую, ти нам справді допомогла. Ти можеш намалювати схему ієрархії та спробувати показати те, що пам’ятаєш з того особняку?