Глава 18

Пройшов час, але так нічого не змінилося. Я досі не могла повернути собі своє життя, і навіть на трохи не просунулася вперед. Ілларія та Аларік допомагали мені знайти хоч якийсь спосіб, проте такого не було. Кожен день був наче марафон: від однієї надії до іншої, від маленької перемоги — до нового розчарування.

Я вже хотіла здатися та почати звикати до себе такої, якою стала, однак було щось всередині, що змушувало боротися далі. Ця внутрішня сила була мов непомітний компас — вона шепотіла мені, що все ще можна виправити, що моє життя не закінчене, навіть якщо зовні я відчувала себе уламком того, ким була.

Батьки досі не могли прийняти мене, але я відчувала, що їм потрібно просто трохи часу. Вони вже одного разу втратили мене, тому тепер зроблять все, аби я була знову з ними. Кожен їхній погляд, кожен зітхання, навіть невидимі сльози під час наших коротких зустрічей, говорили про страх і надію одночасно.

Так, в моєму нинішньому тілі я не вампір, та й магії не мала, а тому не знала, скільки зможу прожити. Іноді мене охоплювала паніка: що якщо час обмежений? Що якщо я не встигну повернутися? Хоча в крайньому випадку брат би перетворив мене, як колись зробив це з Ілларією. Але тоді йому довелося б посісти трон, адже мене навряд чи прийме народ. І це хлопцю не подобалося. Як і його дівчині, що ніколи цього не хотіла. Я відчувала вагу їхніх очікувань і страх перед неминучим, і це давало ще більшу мотивацію не здаватися.

Але найгірше було поруч із Заком. Якщо з часом мама з татом почали проводити зі мною час, і з кожним разом ставало все краще, то з ним ми не могли знаходитись в одному приміщенні більше п’яти хвилин. І кожного разу я бачила неймовірний біль в його очах, коли він дивився на мене. Хотілося зробити все, аби він більше ніколи не сумував.

Та я не могла навіть підійти до хлопця. Поки що це точно не варто робити. І кожна наша зустріч залишала глибокий відбиток на моїй душі: бажання обійняти, сказати щось, проте страх зруйнувати все, що залишилося. Але доводилось себе стримувати.

В один із днів, коли я проводила час у бібліотеці, мій зір знову затуманився, і я побачила видіння. Черговий напад, проте не на палац, а на маленьке поселення неподалік від міста. Дід не міг туди відправитися, адже ще минулого року він вирушив на допомогу давньому другові. Маркус навіть не знав, що зі мною таке сталося. Я розуміла: треба встигнути до його повернення, адже друге зникнення правнучки просто розіб’є йому серце. І це додавало відчуття невідкладності, тривоги та відповідальності одночасно.

Було прийняте рішення, що королівська родина вирушить зі своєю вартою на допомогу. Мене хотіли залишити в палаці, та я справді прагнула бути корисною. Я могла показати, де саме бачила битву, де варто розташувати стійки оборони, але коли ми прибули на місце, спершу нічого не відбувалося. Небо над поселенням було похмурим, вітер ганяв хмари, а земля тихо тремтіла під ногами — передчуття небезпеки висіло в повітрі, як натягнута тятива лука.

І от раптом відкрилися портали, і сотні монстрів ринули назустріч, збираючись знищити все на своєму шляху. Я не могла приховати обурення: вони ще не втомилися від постійних нападів? У кожному світі війна проти Легіону йшла безперервно, і тепер вона набула персонального характеру.

Хоча варта була добре підготовлена, ми не могли стверджувати, що перемагаємо. І я не могла нічим допомогти, бо тепер у мене не було тієї підготовки, що раніше. Серце стискалося від безсилля, і це дуже сильно дратувало, змушуючи ненавидіти Легіон ще більше. Ненависть і страх були так близько, що майже відчувалися фізично, мов гострі кристали, що різали шкіру думками.

— Емі, тобі треба тікати, — Аларік опинився поруч. — Тобі можуть зашкодити. Не треба зараз бути тут.

— Драгоміри ніколи не тікають з поля битви, — промовила я, відчуваючи, як кров пульсує у венах, а серце б’ється шалено. – Ми завжди боремось до останнього.

— Але ти нам тут не допоможеш, — пояснив він. — Будь ласка, хоч раз зроби так, як прошу я. Я боюсь за тебе.

Він знову кинувся на якогось монстра, що підібрався ближче. Хоча мене захищав магічний купол, я не відчувала абсолютної безпеки. Ненависть буквально захоплювала мене, змушуючи тіло тремтіти від бажання вдарити, відчути силу, розправитися з ворогом. В якийсь момент я навіть не помітила, що все навколо почало трястися. А може, це просто я почала втрачати свідомість. Проте на мить все завмерло, і навіть вороги зупинилися, наче здивовано дивлячись на мене.

Я відчула, як сила наповнює мене зсередини. Така знайома, настільки глибока, що я думала, ніби втратила її назавжди. І все ж вона була тут, серед хаосу. Я вже знала, що робити. З диким ревом вона вирвалась з мене, пронісшись над іншими, і земля здригнулася, утворюючи провалля, які затягували монстрів, допомагаючи вартою.

Але цього разу це виснажило мене до межі. Свідомість поступово відходила, і я вкотре втратила контроль, падаючи в темряву, де залишалося лише серце, що калатало шалено, і бажання вижити, вижити заради тих, кого любиш.

Я відчувала, як світ повільно зникає, залишаючи лише пам’ять про боротьбу, ненависть і рішучість, які жили у мені. І знала, що навіть коли знову впаду, я встану ще сильнішою. Бо тепер я мала силу, яку не можна зламати, і підтримку тих, хто вірив у мене, навіть якщо світ довкола горів.