Зак

Я досі не міг повірити в те, що це справді Дарсана. Навіть після слів Аларіка та її видіння. Так, вона знала те, що не було відомо більше нікому крім них. Але це все можна було би пояснити якимось планом. Наприклад навіть про той самий напад. Він міг бути спланованим Легіоном і спеціально все підлаштовано.                                                                                                                                               

Насправді я просто боявся повірити в те, що це справді Дарсана. Хоча з іншого боку мав би радіти, адже я так мріяв її повернути. Та якась частина мене продовжувала повторювати, що все зовсім не так, як мені здається. Я просто боюся розчаруватися, якщо все виявиться не так. Це буде занадто складно.                                                                                                                                                              

Саме тому я маю все перевірити. Я попрямував до кімнати, яку виділили цій дівчині. До цього Дарсана жила разом зі мною. Звичайно, зараз ця незнайомка не стала би займати місце моєї коханої. Зібравшись з силами, я постукав у двері. Не одразу, та мені відчинили. Я намагався розгледіти в цій дівчині хоч щось від тої, яку я так кохаю. Але абсолютно нічого спільного. Лише погляд, що дивиться на мене так, ніби дуже добре знає. І це змушувало мене буквально тремтіти. Дивно, я вампір, воїн, який бачив в своєму житті не мало. А зруйнувати мене може навіть простий погляд.    

- Заку, - видихнула вона. 

- Я прийшов поговорити, - одразу ж сказав я. - Увійти можна? 

- Так, звичайно, - вона пропустила мене в середину. 

Однак я затримався на порозі. Не знаю чому, та щось не пускало мене далі. Я не міг навіть дивитися на цю дівчину, адже в середині все стискалося від болю. Саме через те, що я так сильно кохаю Дарсану, я досі не міг повірити.                                                                                                         

- Щось сталося? - обережно запитала вона. 

Емі завжди хвилювалася про всіх, а про себе думала в останню чергу. Ось і зараз голос цієї дівчини був стурбований. Так нагадує її...                                                                                                               

- Чесно, я не знаю хто ти та в які ігри граєш з нами, - ці слова мені далися занадто важко. - Та я прошу тебе, не роби цій родині боляче. Вони вже втратили доньку, не змушуй їх пережити це знову. Не давай надію.                                                                                                                                                

- Я знаю, що вони пережили, - дівчина підійшла трохи ближче. - Я пам'ятаю, як вони зраділи, коли в кінці першого курсу дізналися, що їх донька жива. Коли нарешті обійняли її. Обійняли мене, - вона похитала головою. - Я не граю ні в які ігри, я просто хочу повернути собі своє життя. Я хочу повернути тебе, Заку.                                                                                                                                     

Я зміг лише похитати головою. Кожне слово ніби різало мене по живому. Якби зараз на мене напали, то я навіть не зміг би оборонятися. Руки стиснулися в кулаки, та я намагався себе стримувати. Хоча це й давалося важко.                                                                                                                            

 - Чому ти не можеш повірити, що це я? - запитала вона. 

- Я не хочу розчаровуватися. Знову, - зізнався я в своїй слабкості. - Будь ласка, не давай мені марних надій. Я і так зруйнований, не роби все ще гірше.                                                                                   

- Я тобі доведу, що це справді я, - в її очах стояли сльози. - Я зроблю це заради тебе. Заради нашого кохання.                                                                                                                                                            

Важко було дивитися навіть на неї, тому я просто вийшов з кімнати, важко осівши на підлогу. Я не думав, що хтось здатний зробити мені боляче. Коли я думав, що мати померла, то відчував щось схоже.                                                                                                                                                              

Дівчина опустилась на підлогу з того боку дверей, і я чув, що вона плаче. Але я нічого не міг сказати, не міг зробити...