Зак

Я досі не міг повірити в те, що це справді Дарсана. Вона виглядала так, наче все знову повернулося, наче мені дали можливість виправити все. Але водночас щось не давало мені спокою. Всі ці слова Аларіка, всі її погляди, які наче проникали в саму глибину моєї душі. Вона знала речі, які ніхто інший не міг знати. Але все це могло бути частиною плану. Легіон завжди вміє маніпулювати, й я не міг бути впевнений, чи не є це черговою пасткою.

Просто я боюся, що це не так, що знову отримаю удар, від якого я не зможу оговтатися. І я не знав, чи зможу витримати ще одне розчарування. Ось чому я вирішив перевірити все сам. Я попрямував до кімнати, яку виділили цій дівчині. Це не була просто кімната в палаці. Це була її кімната. Раніше Дарсана жила поруч, і я вже звик, що вона завжди була поряд. Але ця дівчина? Вона не могла зайняти її місце. Це було фізично неможливо.

Я постукав у двері, намагаючись не давити на себе емоційно. Стукнув ще раз. І ось вона відчинила. Я намагався розглядати її, але нічого знайомого в ній не було. Її очі – вони виглядали так, наче вони дивилися на мене, але не бачили мене. Це було наче відображення, спотворене і пусте. І все одно, її погляд… Він був таким знайомим. І це була не та знайомість, яку можна просто ігнорувати.

- Заку, - сказала вона тихо, наче не впізнала мене.

Я все одно вирішив сказати, що прийшов поговорити. Частина мене тягнулась до неї, хотіла повірити і знову бути з тією, що дорожча за всі скарби світу. Я справді хотів цього. Але і не міг дозволити.

- Увійти можна? – запитав я, намагаючись не здаватися розгубленим.

- Так, звичайно, - вона ледь нахилила голову, поступаючись мені місцем, і я увійшов, намагаючись не звертати уваги на своє серце, яке билося так швидко, наче намагаючись вирватися з грудей.

Але коли я опинився всередині, щось стримало мене. Я стояв на порозі і не міг зробити й кроку далі. Всі ці роки з Дарсаною, кожна мить з нею, кожен дотик – все це було ніби тут, поруч. Але зараз я не міг відчути її. Я не міг навіть подивитися в очі цій дівчині без болю.

- Щось сталося? – вона запитала з ледь вловимим хвилюванням, як завжди хвилювалася про всіх, навіть якщо це було на шкоду їй самій.

Її голос... Це був голос Дарсани. Я спробував відповісти, але слова застигли на язику. Закривши очі я міг повірити, що вона все ще жива. Якби це справді вона була, то байдуже на все, я готовий прийняти її навіть в новому тілі. Але якщо це просто план Легіону…

- Чесно, я не знаю хто ти і в які ігри ти граєш з нами, - ледве вимовив я, кожне слово витікало з мене з болем. - Але я прошу тебе, не роби цій родині боляче. Вони вже пережили достатньо, не давай їм надію, коли її немає.

Вона не відступила, підходячи ближче, знову нагадуючи мені про те, чого я так боявся. Я відчував її присутність, але не міг цього прийняти. Не міг повірити. Але так відчайдушно хотів цього.

- Я знаю, що вони пережили, - сказала вона, ніби згадуючи щось дуже близьке. – Я пам'ятаю, як вони зраділи, коли дізналися, що я жива. І коли нарешті змогли обійняти мене... Я не граю в ігри. Я просто хочу повернути своє життя. Я хочу повернути тебе, Заку.

Кожне її слово – це був як удар. Я відчував, як щось важке і невидиме стискає моє серце. Я був готовий зробити все, щоб це не було правдою, але я не міг це ігнорувати. Це була її мова, її емоції, її спосіб дивитися на мене. Я не міг витримати.

- Чому ти не можеш повірити, що це я? – її голос був сумним, немов вона не могла зрозуміти, чому я так не довіряю їй.

- Я не хочу розчаруватися знову, - я зізнався, здавшись перед власною слабкістю. – Будь ласка, не давай мені марних надій. Я вже зруйнований, і це буде занадто боляче.

Вона дивилась на мене своїми великими очима. І на мить я знову побачив тут Емі, мою кохану. Невже вона могла так добре грати? Те, що дівчина сказала після цього, повністю розбило мене:

- Я доведу тобі, що це я, - вона щиро вірила в це. – Я зроблю це заради тебе. Заради нашого кохання.

Але я не міг слухати більше. Я вийшов із кімнати, не здатний більше залишатися в тій реальності, яка була переді мною. Мої ноги не тримали мене, і я опустився на підлогу, не в змозі відреагувати. Я не знав, що робити. Я не міг відмовитися від цієї думки, але й не міг відкрити своє серце до кінця.

Там, з іншого боку дверей, я чув, як вона плаче. Це був її біль, і я не міг його зупинити.