Глава 17

В той же день я вибралась з казематів і тепер мені навіть виділили кімнату поряд з Аларіком. Це на випадок, якщо я все ж виявляюсь не Дарсаною. Ну що ж, нехай поки буде так. Поки що мама та тато не готові зі мною говорити, адже вони занадто бояться сподіватися. І я їх прекрасно розумію. Одного разу вони вже втратили доньку, і не хочуть це робити знову. Тому я буду чекати і робити все, аби впевнити їх.                                                                                                                                                                        

- Ну що ж, ця кімната менша за ті, що ти звикла, - сказав Аларік, відчинивши для мене двері. - Не для кронпринцеси, звичайно. Але для початку підійде. А там вже згодом щось придумаємо. Сподіваюсь, тобі підійде.                                                                                                                                                        

Кімната була звичайною. Не такою великою, як в нас з Заком, проте теж досить не поганою. Тут було ліжко, великий комод, шафа, кілька тумбочок та зручний диван. А ще непримітні двері, що, скоріш за все, вели в ванну кімнату. Але я і не просила розкоші. До того ж в порівняні з казематами це взагалі розкіш.                                                                                                                                                                

- Який кошмар, і як я тут виживу? Таке маленьке ліжко, тут вмістяться лише троє людей, - я закотила очі. - Ти що забув, я жила і в скромніших місцях, - посміхнулась я. - Хоча зараз я і не в своєму тілі, та мене ж виховували воїном. А тому вчили пристосовуватися до будь яких умов. Тому все добре.            

- Так, я зовсім забув про це, - Аларік похитав головою. - Думаю, твій старий одяг тобі не підійде, адже ти зараз вища. Тому Ілларія дала тобі щось зі свого. Можеш поки прийняти душ, а потім ми вже поговоримо.                                                                                                                                                        

Я ж лише кивнула, і брат вийшов з кімнати. Якось це все так дивно. Я пам'ятаю, як незадовго до всього цього сумнівалася, що я хочу такого життя. Сумнівалася в тому, що я буду гідною королевою. А тепер, коли я все втратила, так відчайдушно хочеться повернути все назад. Як тільки ми з усім розберемося, я буду більше цінувати своє життя.                                                                                                                  

Прийнявши душ, я перевдягнулась в джинси та сорочку. Мені часто не подобався стиль Ілларії, адже він занадто простий і дівчина намагалася вдягатися скромно, та зараз обирати не доводилося. Я поглянула на себе в дзеркало. Так, я не та, ким була все своє життя. І думаю, що навіть коли повернуся, то все зміниться.                                                                                                                              

В двері обережно постукали, і я пішла відкривати. Це була Ілларія. Вона уважно дивилася на мене, намагаючись приховати своє хвилювання. Думаю, Аларік їй розповів повністю все. І мені було цікаво, чи вірить подруга. Як же я за нею скучила. Дівчина увійшла в кімнату, лише ковзнувши поглядом по ній.                                                                                                                                                                       

- Я хотіла дізнатися, чи підійшов тобі одяг, - сказала вона. - Але бачу все добре. Це так дивно, раніше Дарсана завжди критикувала мій стиль.                                                                                                         

- Адже він занадто простий, - не думаючи сказала я. - Ти гарна дівчина, і могла би підкреслити свою красу. Та й сукні тобі пасують. А не ось це, - я вказала на її джинсовий комбінезон.                                   

Як і Аларік до того, Ілларія притягнула мене в обійми. Я відчувала, що дівчина плаче. Я за нею так  скучила, що просто не передати словами. Не дивлячись на те, що ми такі різні, ми завжди залишимося найкращими подругами.                                                                                                                                    

- Емі, як я скучила за тобою, - сказала вона. - Я одразу повірила, що це ти, як тільки Аларік мені розповів. Але боялася, що ти захочеш зі мною розмовляти, адже можеш просто не пам'ятати. Але зараз... - Ілларія витирала сльози. - Я просто не стрималась. Коли ти знову почала критикувати мій стиль... Це було так звично.                                                                                                                             

- Я не могла тебе не згадати, - посміхнулась я. - Ти ж моя найкраща подруга. І завжди будеш такою. Пам'ятаєш, ми стільки всього пройшли ще з першого курсу. Ти тепер так просто мене не позбудешся. Хтось ж має тебе змусити вдягнути сукню.                                                                                                     

Вона лише розсміялась, і я бачила, що її страхи поступово зникають. Поруч з Ілларією справді можна було розслабитися. Тепер двоє людей мені вірять, і це вже більше, ніж я розраховувала. А значить ми точно впораємося...