Глава 17

В той же день я вибралась з казематів, і тепер мені навіть виділили кімнату поряд з Аларіком. Це на випадок, якщо я все ж виявлюсь не Дарсаною. Ну що ж, нехай поки буде так. Поки що мама та тато не готові зі мною говорити, адже вони занадто бояться сподіватися.

І я їх прекрасно розумію. Одного разу вони вже втратили доньку, і не хочуть цього переживати вдруге. Тому я буду чекати і робити все, аби впевнити їх, що я повернулася. Кожен мій крок, кожне слово тепер мало значення. І це тримало мене в напрузі, але водночас давало сили. Я постійно намагалася тримати себе в рівновазі, контролювати емоції, бо розуміла: навіть найменша слабкість може стати причиною сумніву чи розчарування у тих, хто ще вірить.

— Ну що ж, ця кімната менша за ті, що ти звикла, — сказав Аларік, відчинивши для мене двері. — Не для кронпринцеси, звичайно. Але для початку підійде. А там вже згодом щось придумаємо. Сподіваюся, тобі подобається.

Кімната була звичайною. Не такою великою, як в нас із Заком, проте достатньо комфортною. Ліжко, великий комод, шафа, кілька тумбочок та зручний диван — все, що потрібно для життя, але нічого зайвого. А ще непримітні двері, що скоріше за все вели у ванну кімнату. Та я не чекала розкоші. Порівняно з казематами це була справжня розкіш, і цього було цілком достатньо. Тут можна було спокійно дихати, а це вже саме по собі відчуття свободи.

— Який кошмар, і як я тут виживу? Таке маленьке ліжко, тут вмістяться лише троє людей, — закотила очі я, відчуваючи легкий гумор, що допомагав знімати напругу. — Ти що забув, я жила і в скромніших місцях, — посміхнулася я. — Хоча зараз я і не в своєму тілі, мене виховували воїном. Тому я навчена пристосовуватися до будь-яких умов. Все добре, навіть у такому обмеженому просторі.

— Так, я зовсім забув про це, — похитав головою Аларік. — Думаю, твій старий одяг не підійде, адже ти зараз вища. Тому Ілларія дала тобі щось зі свого. Можеш поки прийняти душ, а потім ми вже поговоримо.

Я кивнула, і він тихо вийшов із кімнати, залишивши мене наодинці з думками. Це було дивне відчуття — раніше я так часто сумнівалася в собі, у своїй здатності стати гідною королевою, у своїй силі та розумі. А тепер, коли я все втратила, відчайдушно хотілося повернути все назад і виправити помилки. Кожна дрібниця, кожен момент тепер здавався безцінним.

Я розуміла, що після того, як ми з усім розберемося, я буду більше цінувати життя, бо знаю, що його легко втратити, а повертати надто важко. Мої думки плелися в нескінченний клубок: страх за близьких, переживання за майбутнє, надія на відновлення старих зв’язків.

Прийнявши душ, я перевдягнулася в джинси та сорочку. Мені часто не подобався стиль Ілларії — він занадто простий, дівчина намагалася виглядати скромно, навіть стримано. Але зараз вибору не було. Поглянувши на себе в дзеркало, я побачила чужу відображену постать, і це здалося тривожним.

Я не та, ким була все своє життя. І навіть коли повернуся, все зміниться: пережите, втрачена битва, новий досвід — все це залишиться в мені і зробить мене іншою. Я відчула легкий холодок усвідомлення: старі звички, старі страхи, старі радості — тепер мають нове значення.

Раптом у двері обережно постукали. Я пішла відчиняти — переді мною стояла Ілларія. Її погляд був уважним, спостережливим, як завжди, але тепер у ньому ховалася тривога. Думаю, Аларік уже розповів їй усе, бо вона одразу побачила у моїх очах щось знайоме, рідне.

— Я хотіла дізнатися, чи підійшов тобі одяг, — сказала вона. — Але бачу, все добре. Це так дивно, раніше Дарсана завжди критикувала мій стиль.

— Адже він занадто простий, — не думаючи відповіла я. — Ти гарна дівчина і могла би підкреслити свою красу. Та й сукні тобі пасують. А не ось це, — я посміхнулась, вказуючи на джинсовий комбінезон.

Як і Аларік, Ілларія притягнула мене в обійми. Я відчула, як дівчина плаче, і моє серце стислося від радості і полегшення. Я за нею так скучила, що словами це не передати. Незважаючи на наші різні характери, ми завжди залишимося найкращими подругами. Тепер, коли я могла торкнутися її, почути її голос і відчути тепло її обіймів, здавалось, що частина мого життя повертається на своє місце.

— Емі, як я скучила за тобою, — тихо сказала вона, притискаючись до мене. — Я одразу повірила, що це ти, як тільки Аларік розповів. Але боялася, що ти захочеш зі мною розмовляти, адже можеш просто не пам’ятати. Але зараз... — Ілларія витирала сльози. — Я просто не стрималась. Коли ти знову почала критикувати мій стиль... Це було так звично.

— Я не могла тебе не згадати, — посміхнулась я, відчуваючи, як тепло розливається всередині. — Ти ж моя найкраща подруга. І завжди будеш такою. Пам’ятаєш, ми стільки всього пройшли ще з першого курсу. Ти тепер так просто мене не позбудешся. Хтось ж має тебе змусити вдягнути сукню.

Ілларія лише розсміялась, і я бачила, як її страхи поступово зникають. Поруч із нею можна було справді розслабитися. Тепер двоє людей мені вірять, і це вже більше, ніж я розраховувала. Значить, ми точно впораємося, і будь-які труднощі стануть лише ще однією спільною перемогою, яку ми розділимо разом.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як повітря наповнює мене новою енергією. Це був початок нового етапу: битви ще не закінчилися, та вже зараз я знала, що не одна. Мої близькі поруч, і тепер усе буде по-іншому. Я готова до всього, що чекає попереду, бо відчувала силу у спільній вірі і підтримці тих, кого любила. Відтепер жодні страхи не могли зламати мене так, як раніше. Я була готова зустріти майбутнє з відкритим серцем, розумом і рукою, простягнутою назустріч друзям та родині.