Глава 16

Я скоріш відчула коли почалася битва. Лише потім почулися звуки. Але вони мене зовсім не лякали. Я була воїном і все життя тренувалася. І хоча зараз моє тіло точно не годиться для битв, та все ж деякі прийоми я пам'ятаю і у випадку чого можу себе захистити. Але ніхто навіть не збирався пробиратися до казематів. Напевно Легіон вирішив, що Драгоміри мене просто вбили. Вони ж не знали, що все зовсім не так.                                                                                                                                                     

Але зараз мене це все не хвилювало. Я думала лише про своїх близьких. Чи зможуть вони щось вигадати? Я дуже сильно боялася, що з кимось може щось трапитися. Ілларія ж майже не вміє битися, хоча в неї досить небезпечна магія. А раптом стріла потрапить в когось? Я просто цього не переживу. Я навіть не знала скільки це все тривало, здається цілу вічність. І з кожною хвилиною страх все більше захоплював мене. Ні, вони обов'язково впораються. Драгомірів не так просто знищити, це я вже точно знаю.                                                                                                                                                                    

Здавалося через цілу вічність я почула кроки, і за мить увійшов Аларік. Він мав поранення на щоці, а ще увесь його одяг був брудний. Та мені було байдуже на це. Мій брат був живий, і це вже змушувало мене видихнути.                                                                                                                                                

- А інші? - запитала я.                                                                                                                                       

- Ніхто суттєво не поранений, - відповів він, не зводячи з мене погляду. - Завдяки тобі. Твоє видіння про напад... Воно врятувало нас.                                                                                                                             

Я важко видихнула, присівши на ліжко. Ноги не тримали мене, настільки я перехвилювалася. Та всі в порядку, значить вони знайшли спосіб впоратися з отрутою. А значить тепер ми повертаємося до старої проблеми. Аларік не зводив з мене погляду, ніби намагаючись розгадати якусь загадку. Хлопець підійшов ближче та присів, опинившись на рівні моїх очей.                                                                           

- Я поставлю тобі лише одне питання, - сказав він. - І від цього залежатиме все, - я могла лише кивнути. - Скільки разів ми з Ілларією розставалися?                                                                                   

- Ти жартуєш зараз? - не зрозуміла я. - Та ви ще влітку перед другим курсом це зробили разів п'ять. Думаєш я би стільки рахувала?                                                                                                                        

В ту ж мить Аларік притягнув мене ближче, міцно обіймаючи. Я не стримала сльози, адже він нарешті повірив мені. Брат був на моєму боці, а це вже не могло не радувати. Мені хотілося кричати від радості.                                                                                                                                                              

- Так могла відповісти лише моя сестра, - посміхнувся він, витираючи мої сльози. - Ненавиджу коли дівчата плачуть, я абсолютно не знаю, що з цим робити. Може краще давай ми попросимо нам Ілларію підняти з могили якусь пуму?                                                                                                                            

- Ти ж їх ненавидиш, - не зрозуміла я.                                                                                                              

- Ну так, я буду лякатися, а ти сміятися. Так і піднімемо тобі настрій, - потиснув плечима він. - Я вірив, що ти не померла. Залишилося тільки знайти спосіб повернути тобі твоє тіло. Але ми щось вигадаємо, - посміхнувся Рік. - Та маю тобі одразу сказати. Мені вдалося пояснити іншим, проте вони ще не впевнені, що ти це справді Дарсана. Поки що моєї віри їм достатньо, та ми обов'язково маємо щось придумати, доки це не змінилося.                                                                                                                   

- А Зак? - запитала я.                                                                                                                                         

- Коли ти... Тоді йому було найважче. Він був на себе не схожий, і весь цей час шукав спосіб тебе повернути, - брат пригадав цей час. - Йому потрібен час.                                                                             

І я це чудово розуміла, адже Зак кохає мене, як і я його. І заради нашого щастя я згодна чекати скільки завгодно. Сподіваюся, що в нас і справді все вийде...