Глава 16

Я скоріше відчула, коли почалася битва, ніж почула її звуки. Лише легке тремтіння повітря, дрібні коливання від наближення магії і поєдинків, від яких кам’яні стіни казематів ледь-ледь гудуть. Лише потім почулися звуки: метал об метал, крики, шурхіт плащів і легкий свист стріл.

Але вони мене зовсім не лякали. Я була воїном, і все життя тренувалася, відчувала рухи, тактику, ритм битви у крові. І хоча зараз моє тіло точно не годилося для поєдинків, деякі прийоми залишилися у пам’яті, і у випадку чого я могла себе захистити. Мені хотілось приєднатись. Адреналін пульсував в моїй крові, не даючи можливості сидіти на місці. Однак я все ще була у в’язниці.

Але ніхто навіть не збирався пробиратися до казематів. Напевно, Легіон вирішив, що Драгоміри мене просто вбили. Вони ж не знали, що все зовсім не так. Ця родина ніколи й нікого не знищує просто так. В нас є поняття про честь.

Мене не хвилювала сама небезпека — мене турбувало лише одне: мої близькі. Чи зможуть вони вигадати щось? Чи спрацює їхня магія, чи вистачить сили? Я боялася навіть думати про те, що хтось може постраждати. Ілларія майже не вміє битися, хоча її магія неймовірно потужна, і я розуміла: одна отруйна стріла може вразити навіть її, якщо пощастить Легіону. Я ледве стримувала подих, прислухаючись до ритму власного серця, що калатало так гучно, ніби його чули всі довкола.

Здавалося, час зупинився. Кожна хвилина тяглася вічність, але водночас здавалася секундою. Я не знала, скільки це все тривало, і чи залишилися вони живі. Страх стискав груди, мов холодні ланцюги, але я повторювала собі: вони обов’язково впораються. Драгомірів не так просто знищити — я це точно знала. Їхня сила, мудрість і віра в себе — ось що робить їх майже незламними.

Я пригадувала кожен день тренувань, кожне ранкове відчуття болю і втоми, що кували мене у бойову машину, кожен урок магії та стратегії. І навіть зараз, у чужому тілі, ці спогади були зі мною, як невидимий щит.

Здавалося, через вічність я почула кроки. Серце здригнулося, прискорилося — і за мить увійшов Аларік. Він мав поранення на щоці, а одяг був весь брудний, залитий кров’ю і пилом. Його обличчя було виснажене, очі блищали від втоми, але він був живий. Для мене це вже було достатньо. Мій брат був живий, і це давало відчуття полегшення, мов важкий камінь спав з моїх плечей. Всі страхи й тривоги на мить відступили, залишивши лише ту безмірну радість, що він дійсно тут.

— А інші? — запитала я, ледве стримуючи тривогу. – З ними все в порядку?

Голос тремтів, але я намагалася звучати спокійно. Я справді хвилювалась за кожного зі своєї родини та народу. І мені справді страшно, що хтось міг постраждати.

— Ніхто суттєво не поранений, — відповів він, не відводячи погляду від мене. Його очі світилися рішучістю і легким хвилюванням. — Завдяки тобі. Твоє видіння про напад… Воно врятувало нас.

Я важко видихнула, присівши на ліжко. Ноги відмовлялися тримати мене, настільки я була виснажена від переживань, але я намагалася зібратися, бо знала: якщо вони вижили, то я теж маю бути сильною. Вони впоралися з отрутою, і це був знак, що моє видіння не даремне. Значить, я можу спробувати врятувати ще більше, значить, є шанс повернути порядок і безпеку. І водночас я відчувала внутрішнє полегшення, що вони вижили, але хвилювання за наступні дії ще не відступало.

Аларік не зводив з мене погляду, ніби намагався прочитати мої думки, розплутати якусь загадку, що ховалася за моїми словами і очима. Його присутність заспокоювала, але водночас створювала нову напругу — адже тепер я знала, що від мене залежить не лише їхня безпека, а й правда про мою сутність. Я досі не знала як хлопець відреагує на це все і чи повірить.

Він підійшов ближче і присів, опинившись на рівні моїх очей. Його погляд пронизував, заглядав глибоко, немов хотів побачити там істину, приховану від інших. Я відчула, як тривога і надія змішалися всередині, створюючи важке відчуття неминучості.

— Я поставлю тобі лише одне питання, — сказав він тихо, але голос його був рішучий і непохитний. — І від цього залежатиме все.

Я кивнула, серце калатало шалено, тремтіння рук нагадувало про силу, що б’ється всередині, як реакція на кожен удар битви, що пройшла позаду. Я навіть уявлення не мала, що це буде за питання.

— Скільки разів ми з Ілларією розставалися? – врешті сказав він.

— Ти жартуєш зараз? — не зрозуміла я. — Та ви ще влітку перед другим курсом це зробили разів п’ять. Думаєш, я би стільки рахувала?

І в ту ж мить він притягнув мене ближче, міцно обіймаючи. Я не стримала сліз — настільки сильно вони наростали від радості, від полегшення. Він нарешті повірив мені. Мій брат, моя опора — був на моєму боці. Серце калатало так, що я ледь чула себе, але це було щастя, щастя після темряви й страху.

— Так могла відповісти лише моя сестра, — посміхнувся він, витираючи мої сльози. — Ненавиджу, коли дівчата плачуть. Я абсолютно не знаю, що з цим робити. Може, краще ми попросимо Ілларію підняти з могили якусь пуму, щоб підняти тобі настрій?

— Ти ж їх ненавидиш, — тихо сказала я, намагаючись посміхнутися крізь сльози.

— Ну так, я буду лякатися, а ти сміятися. Так і піднімемо тобі настрій, — потиснув плечима він. — Я вірив, що ти не померла. Залишилося тільки знайти спосіб повернути тобі твоє тіло. Але ми щось вигадаємо. Навіть якщо в нас не вийде, ти тепер знову з нами.

Він знову посміхнувся, і ця посмішка була мов промінь світла в темряві. Та в його очах залишалася тривога. Хлопець досі хвилювався. Але зараз мені було байдуже на це. Я була поруч з родиною.

— Та маю тобі одразу сказати: мені вдалося пояснити іншим, проте вони ще не впевнені, що ти це справді Дарсана, - сказав Аларік. – Поки що моєї віри їм достатньо, та ми обов’язково маємо щось придумати, доки це не змінилося.

— А Зак? — запитала я, бо не могла залишити без уваги його емоції, його біль, його чекання.

— Коли ти… Тоді йому було найважче, — відповів брат, пригадуючи той час. — Він був на себе не схожий, і весь цей час шукав спосіб тебе повернути. Йому потрібен час.