Глава 15

Вже кілька днів я знаходилася тут. Так близько від своєї родини та подруги, так близько до Зака. Однак ніхто з них не вірив, що я і є Дарсана. Кілька разів навіть приходили батьки, коли думали, що я сплю. Вони намагалися зрозуміти, чи справді я їх донька. Але поки що увійти наважувався лише Аларік. Він обробляв моє поранення, проте ми ніколи не розмовляли. І я відчувала, що саме він може мені допомогти.                                                                                                                                                          

Тому коли черговий раз хлопець прийшов, аби перевірити моє поранення, я вирішила з ним заговорити першою. Впевнена, що він зрозуміє, що це я. Можна було би спробувати дати йому своєї крові, та я зараз в тілі Мераї, тому сумніваюся, що в мене є щось від Драгомірів. Тут треба дещо інше. І я вже знала що.                                                                                                                                                           

- Знаєш, ця вся ситуація мені дещо нагадує. Кілька років тому, на першому курсі Королівської Академії дещо сталося. І ту розмову дуже добре пам'ятають лише Дарсана та Аларік, - на мить він застиг на місці, проте очі не піднімав. - Слабка дівчина та голодний вампір, який ледве стримував жагу крові, бо не хотів ставати монстром. І саме тоді той Аларік сказав одну фразу, яка запам'яталася Дарсані на все життя.                                                                                                                                                                  

- І що це за фраза? - ледве вимовив Аларік.                                                                                                   

- Він не шкодував ні про те, що так і не став королем. Байдуже, що попереду чекало довге життя. Найбільше його засмучувало те, що він так і не знайшов свою сестру, хоча шукав стільки років, - на очі навернулися сльози. - Тоді саме ти і зрозумів, хто була тією, кого ти так довго шукав. Ти ж завжди це відчував, - він підняв на мене погляд. - Ти навчив мене всьому, що я знаю про вампірів. Ти подарував мені справжню родину. І я знаю, що зараз ти так само віриш, що твоя сестра повернеться додому.         

- Звідки ти це все знаєш? - йому важко давалися слова.                                                                               

- А ти як думаєш? - тихо сказала я, хоча він все чудово чув. - Хіба ви комусь раніше розповідали про це?                                                                                                                                                                    

Аларік похитав головою, ніби намагаючись відігнати усі ці спогади. Я знала, що він починає усвідомлювати, що я справді Дарсана. Так, я не очікую, що він кинеться на мене з обіймами. На це потрібен час.                                                                                                                                                      

Та не встигла я щось сказати, як мій зір затуманився, і я почала кудись провалюватися. Занадто добре я знала це відчуття, хоча не очікувала, що зі мною це станеться в тілі Мераї. Це було чергове видіння, до яких я так звикла. Цього разу я стояла посеред двору палацу, а навколо літали стріли. Вони проходили крізь мене, однак я кожного разу здригалася. Судячи з усього, це був день, і саме сьогодні. Ще би, Легіон не напав вночі, коли вампіри особливо сильні. Вони використовували якісь особливі стріли, з жахливою отрутою. І хоч їх було не багато, та суттєвої шкоди вони могли завдати навіть вампірам.                                                                                                                                                             

В наступну мить я відкрила очі вже в казематі. Я сиділа на ліжку, а Аларік стурбовано спостерігав за мною. Я знала, що мої очі стали білими, і він це побачив. Ще один доказ, що я Дарсана. Та зараз не до цього.                                                                                                                                                                  

- Що сталося? - запитав він.                                                                                                                               

- На палац нападуть. Вдень, - швидко промовила я. - Будь ласка, повір мені, це справді має статися. І там будуть отруйні стріли. Вони небезпечні навіть для вампірів. Якщо нічого не вигадати, хтось може загинути, - хлопець нічого не говорив. - Ти віриш мені? - запитала я.                                                           

- Мені треба поговорити з Зоріною, - сказав він.                                                                                            

За мить Аларік зник, скориставшись вампірською швидкістю. Однак не забув зачинити двері. Він мені не довіряє чи зробив це заради безпеки? Я навіть не знаю. Та зараз це не важливо, адже мої близькі можуть постраждати. Зараз їм потрібно врятувати себе...