Глава 15

Вже кілька днів я перебувала тут. Так близько від своєї родини, так близько від подруги та від Зака… І водночас так далеко. Бо ніхто з них не вірив, що я і є Дарсана. Кожен погляд сповнений сумніву або обережної недовіри, кожне слово перевіряло, чи не обманюю я. Кожне моє дихання здавалося під мікроскопом: чи звучить воно правильно, чи відчувається справжньою?

Кілька разів навіть приходили батьки, коли думали, що я сплю. Вони тихо стояли біля ліжка, торкалися моєї руки чи обличчя, намагаючись відчути щось знайоме, щось рідне, що дозволило б повірити. Але я лиш лежала, мов тінь, не здатна відкритися повністю. Мої очі дивилися у порожнечу, а думки були водночас ясні і хаотичні.

Хто знає, чи повірять вони, коли дізнаються всю правду? Чи приймуть ті спогади і ту істину, яка живе у моєму серці? І лише Аларік заходив до кімнати сміливо. Він обробляв моє поранення, але ми ніколи не розмовляли. Його присутність була тихою і бездоганною, і водночас важкою, як очікування. Я відчувала, що саме він може мені допомогти, але мені доведеться знайти потрібні слова.

Тому коли черговий раз він увійшов, аби перевірити рани, я вирішила заговорити першою. Потрібно було обережно знайти нитку, яка поєднає минуле і теперішнє. Моя магія тихо вібрувала всередині, попереджаючи про майбутні події, але цього разу потрібен був лише голос і спогади. Впевнена, що він зрозуміє. Можна було б спробувати дати йому кров — знак Драгомірів, але я зараз у тілі Мераї, і всякий зв’язок із рідною кров’ю був перекритий. Тут потрібно було щось інше… і я вже знала що.

— Знаєш, ця вся ситуація мені дещо нагадує, — почала я обережно, намагаючись, щоб слова лягли м’яко. — Кілька років тому, на першому курсі Королівської Академії, сталося дещо… І ту розмову добре пам’ятали лише Дарсана та Аларік.

Він застиг на місці, очі опустив униз, мов намагаючись пригадати забуте, і на кілька секунд запанувала тиша, наповнена хвилюванням і нерозкритою правдою. У кімнаті відчувалася невидима напруга — як перед штормом, коли повітря густіє і кожен звук здається надто гучним.

— Слабка дівчина та голодний вампір, який ледве стримував жагу крові, бо не хотів ставати монстром. І саме тоді той Аларік сказав фразу, яка запам’яталася Дарсані на все життя, — продовжила я, спостерігаючи, як у його очах з’являється щемка ностальгія, що нагадує світло в темному коридорі минулого.

— І що це за фраза? — ледве вимовив він, все ще не піднімаючи погляду, але його голос став тихішим, більш ранимим.

— Він не шкодував ні про те, що так і не став королем. Байдуже, що попереду чекало довге життя. Найбільше його засмучувало, що так і не знайшов свою сестру, хоча шукав стільки років, — я побачила, як очі його блиснули вологою сльозою. — Тоді саме ти і зрозумів, хто була та, кого ти так довго шукав. Ти ж завжди це відчував. Ти навчив мене всьому, що я знаю про вампірів. Ти подарував мені справжню родину. І я знаю, що зараз ти так само віриш, що твоя сестра повернеться додому.

— Звідки ти це все знаєш? — його голос тремтів, слова давалися важко, він намагався стримати емоції, але навіть у цьому контролі відчувався натяк на безсилля.

— А ти як думаєш? — тихо промовила я, впевнено, але водночас ледь чутно. — Хіба ви комусь розповідали про це раніше?

Аларік похитав головою, ніби намагаючись відштовхнути спогади, що вривались у теперішнє. Я бачила, як він починає усвідомлювати: я справді Дарсана. Так, я не чекала, що він одразу кинеться на мене з обіймами. На це потрібен час. Та це був перший крок. І цей крок вже змінював щось у повітрі, у його серці, у нашій тиші.

Раптом моє зір затуманився, і я відчула, як починаю провалюватися кудись глибоко, у знайоме і водночас страхітливе відчуття. Це чергове видіння, до яких я звикла, але цього разу я перебувала в тілі Мераї, і все здавалося інакшим — нові відтінки, нові запахи, відчуття, навіть магія реагувала дивно.

Я стояла посеред двору палацу, навколо пролітали стріли. Вони пройшли крізь мене, але кожного разу я здригалася, немов ті удари були реальні. Видіння було яскраве, майже осліплююче. День — теплий, сонячний, але у повітрі відчувалася напруга війни. Легіон не нападав уночі, бо саме тоді вампіри найбільш сильні. Вони використовували особливі стріли з отрутою, смертельною навіть для найсильніших. І хоч їх було небагато, шкода могла бути фатальною. Я бачила, як кілька воїнів падали, ще до того як змогли зіграти захист, і моє серце стискалося від страху.

В наступну мить я відкрила очі вже у казематі. Сиділа на ліжку, а Аларік стояв поруч, стурбовано спостерігаючи за мною. Мої очі залишилися білими після видіння — ще один доказ, що я Дарсана. І він це бачив. Тепер усе було серйозно, і вагання, що сиділи у повітрі, перетворювалися на рішучість.

— Що сталося? — запитав він тихо, але кожне слово було наповнене тривогою, щемким очікуванням того, що невідворотно наближається.

— На палац нападуть. Вдень, мені здається навіть сьогодні, — швидко промовила я, відчуваючи, як магія всередині мене пробуджується, готова допомогти. — Будь ласка, повір мені, це справді має статися. Там будуть отруйні стріли. Вони небезпечні навіть для вампірів. Якщо нічого не вигадати, хтось може загинути, — він мовчав, а я намагалася пробитися крізь його вагаючий погляд. — Ти віриш мені?

— Мені треба поговорити з Зоріною, — сказав він, і в його голосі пролунала рішучість. Кожне слово, кожен рух видавав силу, здатну протистояти будь-якій загрозі.

В одну мить Аларік зник, скориставшись вампірською швидкістю. Двері зачинилися тихо, і я залишилася одна з думками, що тепер від мене залежить, чи зможу я врятувати близьких. Чи вистачить часу, чи вистачить магії, чи вистачить довіри… Та зараз важливе було одне: діяти, не чекати, і довести, що навіть у чужому тілі я можу стати Дарсаною — тією, що бореться за своє і за всіх, кого любить. Серце калатало, магія пульсувала крізь кров, а тиша каземату тепер нагадувала тягучий передзвін бою, що наближався.