Зак

Я вилетів із палацу, не витримавши ще однієї миті в цих стінах. Ті стіни, що колись здавалися такими затишними і знайомими, тепер були для мене чужими. Все через неї, через цю дівчину, яка називала себе Дарсаною. Вона була настільки впевнена в собі, настільки переконана в своєму плані, що навіть на мить я б повірив їй. Я прагнув повернути Емі, але не таким чином.

Так, це була вона, чи не вона? Це було неможливо, але і водночас настільки реальним, що не міг не задуматися, чи це справжній шанс. Я пам’ятав той момент, коли Дарсана була без свідомості, але її слова, її крики в моїх снах, як вона кликала мене… Це був момент, коли я вирішив проникнути в її душу, щоб зрозуміти, що відбувається.

Проте я не зміг. Я відчував, що вона мене чує, що ми на межі. Моя сила була далека від того, щоб допомогти. Вона залишалася незворушною, мовчазною, як і все, що я намагався зробити. І тоді я подумав про маму. Вона справді могла б зробити більше. Може, я лише був не готовий до цього? Але навіть якщо так, я не міг припинити намагатися.

Я був наполовину ангелом, і хоча деякі мої здібності могли допомогти, інші ж, здавалось, ніби не мали сили. Я намагався розвивати свої сили, адже це не раз рятувало нам життя. Але іноді магія буває непередбачуваною. І навіть сьогодні я відчував це в кожній клітині. Чому я не зміг зупинити те, що відбувалося?

Та найбільше мене лякала не моя безсила, а погляд цієї дівчини. Вона дивилася на мене так, ніби справді мене знала. Якби це був просто сон чи план Легіону, я б, можливо, змирився. Але це було настільки… справжнім. І я боявся навіть подумати, що це може бути Дарсана. Якби я захотів вірити, я б сказав, що це вона. Моя кохана, яка повернулася. Але все було настільки заплутано, що навіть думка про це лякала мене.

Я відбіг на велику відстань, до лісу. Там, на самоті, я міг трохи зібрати свої думки. Більше не було людей, не було цієї безперервної метушні палацу. Тут я був один, тільки я і власні роздуми. І хоча кожен день я тримався заради Дарсани, все частіше мені здавалося, що я не витримаю. І ця ілюзія, що вона ще повернеться, ще буде моєю, руйнувала мене зсередини. Я просто не знав, скільки ще витримаю.

І ось у цей момент, коли я думав, що більше не можу витримати, з-за дерев показався Аларік. Здавалося, він виглядав не найкраще – його очі були втомлені, він останнім часом не виходив з бібліотеки, переглядаючи старі тексти в пошуках хоч якоїсь відповіді. Але з ним я міг бути собою. Це був той друг, який завжди був поруч, навіть коли я думав, що мені краще залишитися наодинці. І зараз, попри весь мій внутрішній біль, його присутність була для мене чимось на кшталт порятунку.

- Ти знову плануєш порушити всі правила, чи просто знайти спосіб наробити дурниць? – весело посміхнувся він, сідаючи поряд.

Його слова були тими самими, які я йому так часто говорив у важкі моменти. І хоч його гумор завжди залишався на місці, я знав, що це було більше, ніж просто жарт.

- Я не можу більше… – мій голос майже зник у глибині душі. – Не можу вірити, що це вона, що вона справжня. Це все надто боляче. Вона не схожа на Дарсану. Тут щось інше. Щось нечисте. Якби я знав, що це не якась пастка, я б був готовий усе зробити, - я похитав головою. – Якщо я повірю, що це вона, і все виявиться брехнею… Я не готовий втратити її ще раз. Я не зможу, не хочу. Це занадто.

- Я розумію, – він на мить зупинився, дивлячись в мої очі, ніби хоче щось сказати, але не знаходить слів. – Я один раз уже втратив сестру, і тепер не дам шансів. Може, це та сама дівчина. Ми маємо дізнатися правду. Тільки пообіцяй, що ти не будеш діяти самостійно. Пообіцяй, що не будеш її торкатися, доки не зрозуміємо, що вона становить загрозу.

Його слова мене трохи заспокоїли, але в той самий час й відчуття непевності залишалося. Мене ламало те, що я не міг знайти відповіді. І я не був готовий чекати. Але я кивнув, хоча й намагався не виглядати занадто втомленим.

- Можу подумати, – я посміхнувся, все ще не знаючи, чи це була правильна відповідь. – Але я маю право діяти, коли зрозумію, що це потрібно. Вона ж прийшла з Легіоном.

- Ти можеш подумати, а потім діяти, – знову посміхнувся Рік, його очі сяяли трохи розумною іронією. – Ти не забудь, я маю знайомства з некромантом. І якщо що, кожної ночі її тінь буде йти за тобою, як ніщо інше.

Ми обидва засміялися, хоч сміх і не лікував моєї тривоги. Я все ще був сповнений болю і невизначеності. І хоча я кивнув, пообіцявши, що не буду діяти поспішно, всередині мені було важко повірити, що це буде правильно. Але, принаймні, поки що я залишаюсь на шляху до правди, а не на шляху до відчаю.