Глава 14

Я не знаю, скільки я знаходилась у темряві, адже час просто втратив свій відлік. Кожна хвилина тяглася нескінченно, а спогади про життя проривалися крізь свідомість, приносячи буквально фізичний біль. Образи минулого били по мозку, немов крижана хвиля, що обпікала думки.

Я ненавиділа себе за те, що так легко повірила Легіону, довірилася їхнім словам і планам, не усвідомлюючи, що це було пасткою. І хоч у глибині душі я знала: сама я не стала б такою наївною, тепер я зрозуміла — це була не моя слабкість, а чиясь магія, що блокувала справжню сутність, приховувала пам’ять і магічні здібності.

І вони прорахувалися, коли привели мене сюди, на рідні землі Валорії, де минуле знову оживало у спалахах спогадів і тонких нитках магії, що пробуджувалася під впливом рідної землі. До того ж я побачила Зака, і кохання до нього зруйнувало всі бар’єри. Я знову змогла стати собою. Проте це і призвело до чогось поганого. Я мало не померла.

До тями мене привів різкий біль, який пройшов крізь плече, змусивши відкрити очі. Наді мною схилився хлопець із неймовірними блакитними очима. Спершу я не впізнала його, але серце підказало — це він. Аларік, мій брат, той, хто колись повернув мене додому, хто відкрив переді мною двері справжньої родини і першим вказав шлях до сили, яку я так довго шукала. Всі спогади знову повернулись до мене. Хотілось посміхнутись, та я себе стримувала. Зараз не час.

Він не знає, хто я, а тому не може зрозуміти правду. І все одно, саме він міг би повірити та допомогти мені повернутися до себе, хоча я й не могла дозволити собі говорити йому повністю. Але ж це Рік, він завжди був на моєму боці. І мені хотілось все одразу ж розповісти.

Та всі ці теплі думки миттєво розсіялися, коли гострий біль обпік плече. Ну звісно, мене серйозно поранили. Хотілось закричати, та все ж воїни мають терпіти. І хоча зараз я в тілі смертної, та про це забувати не варто.

— А обережніше не можна? — прошипіла я, скривившись від болю.

— Подякуй, що тебе взагалі лікують, — відзивався Зак із протилежного кінця кімнати, його голос сповнений сумніву та звичного іронічного холодку. – Якби моя воля, то тебе би покинули помирати поруч з твоїми друзями як і належить всім представникам Легіону.

Я ще не до кінця усвідомила, що перебуваю у казематах палацу. Тісні стіни, похмурі кам’яні підлоги, запах вогкості й старого каменю — усе це створювало відчуття замкненості, здавалося, стіни самі спостерігають за кожним моїм рухом. І відразу стало зрозуміло: мене вважають ворогом. Вони не бачили Дарсану в мені.

Я мусила знайти спосіб переконати їх допомогти мені, але робити це було надзвичайно важко, коли рідні очі дивилися на мене з підозрою і холодною недовірою. Це відчуття, наче гострий лід, пробивалося крізь шкіру і било глибше, ніж будь-який біль від поранення.

— Хто ти така? — м’яко, але пронизливо запитав Аларік, його погляд проникливий і водночас обережний. — Ти прийшла з Легіоном, проте потім тікала від них. І саме вони тебе підстрелили. Це все дуже дивно, адже ці люди справді хотіли тебе вбити. Поранення надто серйозне.

— Важко вам пояснити, хто я, — похитала головою я. — Та й не впевнена, що повірите мені.

— А ти спробуй, — посміхнувся Рік, спокійно, але з відтінком очікування.

Його погляд був уважний, наче він відчував моє хвилювання і намагався його розпізнати. Я знала, що можу довірити йому все на світі. Але чи повірить він мені? Є тільки один спосіб дізнатись.

— Я Дарсана, — рішуче промовила я, відчуваючи, як слова, що важили тони, нарешті виходять назовні. — Точніше, мене перенесли в це тіло. Довга історія.

Запанувала тиша. Навіть Зак, зазвичай гострий і стрімкий у своїх висновках, не відразу промовив слово. Лише брат дивився на мене здивовано, немов на проблиск забутої істини. Його погляд не був таким скептичним, як раніше; можливо, інтуїція підказувала йому, що це може бути правда.

— Дуже смішно, — нарешті промовив Зак, його посмішка скривила обличчя, та в очах з’явилася тривога. — Чи ти думаєш, що ми справді повіримо? Розповідай ці казочки комусь іншому.

Хлопець різко підійшов, стиснув моє горло й притиснув до стіни. Серце калатало шалено, і інстинкти миттєво включилися. Я відштовхнула його, скориставшись одним із прийомів, яким навчилася у матері. Зак здивовано замерехтів очима. Моя кров гуділа енергією, що пронизала тіло — я вже відчувала ритм своєї магії, що прокидалася після тривалої сплячки. Але і інстинкти ніхто не відбирав в мене.

— Хто ти така? Без оцих своїх розповідей, — ще раз чітко проговорив Зак, стискаючи руки. — Краще почни говорити правду, інакше ми просто вб’ємо тебе.

— Зак, вона важко поранена. Маємо дати їй час. Ти сам знаєш, що стрес це не найкращий спосіб впоратись з цим, — стримано втрутився брат. — Раптом вона говорить правду? Що як вона справді Дарсана. В цьому світі все можливо, — він прошепотів останнє.

— Ні, в це я точно не повірю, — різко відповів хлопець, але відчуття сумніву пробігло в його очах, хоч він і намагався його приховати.

— Але ж ти можеш перевірити, — сказала я, згадавши про ангельську магію Зака. — Перевір мою душу, і ти дізнаєшся правду. В моїй душі мають бути всі відповіді.

— Думаєш, я не намагався це зробити, поки ти спала? — хижо посміхнувся він. — Щось не дає мені цього зробити. Легіон наклав закляття. Хоча цікаво, звідки вони це знали. Хто міг їм розповісти?

Голови закрутилася, і я ледве не втратила свідомість. Аларік вчасно підхопив мене, акуратно поклавши на невелике ліжко. Навіть зараз він піклувався про мене, хоча і не вірив, що я справді Дарсана. Тепер доведеться вигадати план, аби вони повірили мені. І чим швидше, тим краще.

— Зак, вона має відпочити та відновити свої сили, — різко сказав брат. — Йди потренуйся, розбий кілька манекенів, розслабся, але не тут. Потім ми з нею поговоримо.

Зак довго мовчав, уважно дивлячись на мене, і в останньому погляді я прочитала біль і тривогу, приховану за холодною маскою. Я зрозуміла: він і справді мене кохає. Навіть не уявляю, що відчував, коли я зникла. І зараз, коли з’явилася примарна надія, серце щеміло від складної суміші страху, радості і очікування.