Глава 14

Я не знаю скільки я знаходилась в темряві, адже час просто втратив свій відлік. В голові проносилися спогади мого життя, що зараз приносили буквально фізичний біль. Я ненавиділа себе за те, що так легко повірила Легіону. Однак зараз я розуміла, що це була просто якась магія. На мене наклали заклинання, що блокувало справжню сутність. Але вони прорахувалися, коли привели мене сюди, на рідні землі.                                                                                                                                                          

До тями мене привів різкий біль, від чого я відкрила очі. Наді мною схилився якийсь хлопець з неймовірними блакитними очима. Не одразу я згадала, що це Аларік, мій брат. Саме він в свій час повернув мене додому. Я навіть посміхнулась, проте потім пригадала, що я зараз не в тілі Дарсани. Він навіть не знає, хто я. Однак саме він міг би повірити та допомогти мені знову повернутися назад. Але всі ці хороші думки враз зникли, коли різкий біль обпік моє плече. Ну звичайно, мене ж серйозно поранили.                                                                                                                                                             

- А обережніше не можна? - прошипіла я.                                                                                                        

- Подякуй, що тебе взагалі лікують, - виявилося, що Зак стояв в іншому кінці приміщення.                       

Я не одразу впізнала, що знаходжуся у казематах палацу. Ну чудово просто, тепер мене вважають ворогом. Але ж це справді так, вони не бачать в мені Дарсану. І я маю якось переконати їх допомогти мені. Проте важко це зробити, коли такі рідні очі дивляться на мене з ненавистю. Це ще гірше за поранення.                                                                                                                                                         

- Хто ти така? - м'яко запитав Аларік. - Ти прийшла з Легіоном, проте потім тікала від них. І саме вони тебе підстрелили.                                                                                                                                                

- Важко вам пояснити, хто я, - я похитала головою. - Та й не впевнена, що повірите мені.                       

- А ти спробуй, - посміхнувся Рік.                                                                                                                   

- Я Дарсана, - одразу ж вимовила я. - Точніше мене перенесли в це тіло. Довга історія.                           

На якусь мить запанувала тиша, адже ніхто не знав, що можна сказати. А потім Зак розсміявся. Ну звичайно, не могли б вони одразу повірити мені. Лише брат здивовано дивився на мене. Після того, як він таки знайшов мене, Аларік не так скептично ставився до всього, адже це справді могло опинитися правдою.                                                                                                                                                            

- Дуже смішно, - врешті сказав Зак. - Чи ти думаєш, що ми справді повіримо?                                        

Хлопець різко підлетів до мене, взявши за горло, та притиснув до стіни. Інстинкти спрацювали миттєво, і мені вдалося відштовхнути його, скориставшись одним з прийомів. Звичайно, якби Зак був готовий до цього, то навряд чи би трюк спрацював. Однак вампір лише здивовано дивився на мене. Ну звичайно, цьому мене в свій час навчила мама.                                                                                              

- Хто ти така? - ще раз чітко проговорив Зак. - Краще тобі почати говорити правду, інакше ми просто вб'ємо тебе.                                                                                                                                                        

- Зак, вона важко поранена. Ми маємо дати їй трохи часу, - пояснив брат, стримуючи друга. - Раптом вона говорить правду? - останню фразу він просто прошепотів.                                                                 

- Ні, в це я точно не повірю, - занадто різко відповів хлопець.                                                                      

- Але ж ти можеш перевірити, - сказала я, згадавши про особливість ангельскої магії Зака. - Перевір мою душу і ти дізнаєшся правду.                                                                                                                      

- Думаєш я не намагався це зробити доки ти спала? - хижо посміхнувся хлопець. - Щось не дає мені цього зробити. Легіон допоміг тобі та наклав якесь закляття. Хоча цікаво звідки вони це все знають. Хто їм міг розповісти?                                                                                                                                             

В голові різко запаморочилося, і я ледве не втратила свідомість. Аларік вчасно встиг підхопити мене, поклавши назад на невелике ліжко. Що ж, тепер мені доведеться щось вигадати, аби вони повірили мені. І краще зробити це якомога частіше.                                                                                                   

- Зак, вона має відпочити, - різко сказав брат. - Йди потренуйся, повбивай кілька тренувальних манекенів заради втіхи чи як там ти ще розслабляєшся. А вже потім ми з нею поговоримо, - та Зак не рухався. - Інакше нічого не вийде.                                                                                                                   

Ще якусь мить він уважно спостерігав за всім, а потім різко відчинив двері та вийшов. Та в останньому погляді я побачила біль. Я знаю, що він і справді мене кохає. І навіть не уявляю, що хлопець відчував, коли я зникла. А тепер з'явилася примарна надія. Я би теж не одразу повірила. Це все занадто складно.